Між польською та українською: 150 років культурних терзань Рильських

Максим Рильський Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Максим Рильський

Його предок дивом вижив під час винищення гайдамаками поляків в Умані, а сам Максим Рильський за 150 років зробив чіткий вибір на користь української культури.

Ця історія - про боротьбу "двох душ", української й польської, у поколіннях шляхетської родини, яка зоставила яскравий слід у нашій культурі.

У моменти великих потрясінь і зрушень, коли історія, що називається, тече крізь пальці, люди незрідка постають перед необхідністю зміни своєї культурної ідентичності.

Врятований в уманській трагедії

1768 року в охопленій гайдамацькими пожежами Умані повстанці захопили чотирнадцятирічного учня католицького базиліанського колегіуму Ромуальда Рильського.

Ми уявляємо ті картини кривавого "червоного бенкету" за Шевченковими фантасмагоричними описами у поемі "Гайдамаки", в знаменитій сцені вбивства Іваном Гонтою своїх дітей-католиків.

Українські селяни піднялися тоді зі зброєю в руках за православну віру й українську ідентичність, проти насильницького окатоличення й полонізації.

Католиків неухильно карали на смерть, тож і юний Ромуальд розумів свою приреченість. Проте сотник, що очолював загін, усе ж не забував про справедливість у своєму її розумінні.

Відбувся суд, полоненим виголосили вирок і пообіцяли задовольнити останнє бажання. Ось у ці хвилини, ніби за якоюсь вишньою намовою, хлопчина схотів заспівати православний гімн "Пречиста Діво, мати руського краю!". І так зворушив своїх суддів, що вони відпустили і Рильського, і всіх неповнолітніх католиків.

Тоді, за родинним переказом, і відбулося навернення спольщеного шляхетського роду в українство. Врятований підліток поклявся служити Україні. І далі боротьба "двох душ", польської й української, тривала у сім'ї з покоління в покоління.

Польські повстання та хлопомани

Рильські володіли величезними маєтками на Київщині. Син Ромуальда Теодор став маршалком у Сквирі. (Згодом його правнук, геніальний український поет, перебувши в містечку голодні й холодні роки громадянської війни, нарікатиме, що "нема, мабуть, брудніших городів", можливо, вважаючи свого предка кращим господарем за пізніших владців.)

А в наступній генерації Розеслав Теодорович був причетним до польського національного повстання і, як багато його сусідів та приятелів, втратив після каральних конфіскацій чималі статки.

До того ж панові Розеславу довелося пережити ще й тяжку родинну драму. Його син Тадей 1860 року відмовився приєднатися до польського повстання і разом зі своїм найближчим університетським другом, майбутнім видатним нашим істориком Володимиром Антоновичем озвучив свої несхитні українські симпатії.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Іван Гонта - один з лідерів гайдамацького повстання 1768 року, під час якого дивом вижив предок Максима Рильського

Вони вирішили служити тій землі, на якій народилися й виросли, самохіть обрали українську, а не польську національно-культурну ідентичність. Цей рух шляхетської польської молоді тоді називався хлопоманством. Студенти мандрували селами, записували український фольклор, збирали етнографічні матеріали.

Діяльність, як на ті часи, антидержавна, тож почалися поліційні переслідування, обшуки, арешти й заборони. Тадеєві, зокрема, інкримінувалося відвідування селянських хат та шинків і читання дворовій прислузі Шевченкової поеми "Наймичка".

Вони з братом перебували під поліційним наглядом. Тож хворому на сухоти Юзефові відмовилися видати закордонний паспорт для лікування, прирікши його на ранню смерть.

Тадей учинив ще один непрощенний переступ. По закінчені Київського університету він отримав у спадок село Романівку (тепер Попільнянського району). Мало того, що, зостаючися формально католиком, на власні кошти збудував православну церковно-приходську школу (у ній був навіть фізичний кабінет!) та заснував публічну бібліотеку, - так ще й одружився з романівською селянкою Меланією Чуприною.

У цьому нерівному за всіма становими стандартами шлюбі й народився 1895 року наш знаменитий поет. А назвали його на честь славетного рятівника родини, гайдамацького проводиря Максима Залізняка.

Вибір на користь української культури

Біля колиски новонародженого батько з друзями, Володимиром Антоновичем (який став хрещеним батьком дитини) і Миколою Лисенком, ще й заспівали тихенько "Максим козак Залізняк…"

У романівській садибі вже культивувався український стиль. Навіть і в хатньому інтер'єрі.

Польську діти, звичайно ж, знали, але розмовною стала українська.

Максим Рильський не раз замилувано згадував свої перші дитячі книжки, як-от перекладеного Борисом Грінченком "Робінзона Крузо". Адже київська Стара Громада, діяльним членом якої був і Тадей Рильський, розгорнула великий перекладацький проект, дбаючи, зокрема, і про освіту найменших рідною мовою.

На відміну від своїх ровесників із цього ж кола, Максим не пішов до польської гімназії. І писати вірші ще у ранньому дитячому віці почав українською.

Тож після революції 1917 року для нього взагалі не було проблеми вибору. Хоча, скажімо, інший київський гімназист, Ярослав Івашкевич, обрав польську тожсамість, емігрував з України і став видатним польським поетом.

Максим Рильський здобув визнання як неперевершений майстер перекладу. Серед його шедеврів - "Пан Тадеуш" Адама Міцкевича. Багато робив для популяризації польської культури в Україні й української в Польщі.

Конфлікт навколо перекладу Сенкевича

Однак траплялися й ситуації, коли Максим Тадейович мусив вибирати між польськими й українськими інтересами. Прикметна колізія розгорнулася з приводу ініційованої солідним московським видавництвом книжки Генрика Сенкевича, його романів "Вогнем і мечем" та "Пан Володийовський".

До Рильського звернулися за порадою як до найавторитетнішого знавця польської літератури. Він вважав справою чести не допустити виходу шовіністичних антиукраїнських текстів. Звичайно ж знав, що виступає тут ще й продовжувачем дорогої для нього традиції, захищає ідеї свого хрещеного батька Антоновича.

Копирайт изображения UKRINFORM
Image caption Максим Рильський помер в 1964 році

Це саме Володимир Боніфаційович був автором першої серйозної статті, у якій викривалися перекручення Сенкевичем історичної правди, упереджене ставлення польського автора до українського козацтва.

І, наражаючись на звинувачення у злополучному "українському буржуазному націоналізмі" й серйозні неприємності, все ж доводив московським редакторам, що поява романів образить національні почуття українців, що це буде виявом національної нетактовності.

Попри все, таки домігся закриття проекту. А потому й далі наводив мости між Варшавою й Києвом, втілював безліч культурних ініціатив.

І за кожної нагоди, навіть у найпідліші сталінські часи, намагався згадати добрим словом свого рідного й хрещеного батька, поляків, які самохіть обрали Україну своєю батьківщиною.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.

Новини на цю ж тему