Чому білі розстріляли, а червоні заборонили автора "Блакитного роману"

маніфестація в Києві Копирайт изображения УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
Image caption Українська маніфестація в Києві. Літо 1917 року. Згодом і "білі", і "червоні" карали за проукраїнські погляди, коли захоплювали місто

100 років тому, 21 листопада 1919, денікінська контррозвідка оточила на околиці Києва конспіративну квартиру "На кручі" й після тривалого обшуку (там знайшлося багато рукописів віршів, незакінчених новел і повістей) арештувала двох українських письменників - Гната Михайличенка й Василя Чумака та члена партії есерів Клавдію Ковальову.

Суд тривав коротко і невдовзі їх розстріляли. Нібито при спробі втечі. Хоча тоді це було пояснення, яким виправдовували будь-яку сваволю тюремників.

Білий терор у Києві

Чорносотенна газета "Киевлянин", яка, очевидно, з денікінцями тісно співпрацювала, того ж дня повідомила своїх читачів про успішну переможну акцію проти осоружних "українських самостійників".

Копирайт изображения Wikipedia
Image caption Гнат Михайличенко

Загинули лідери боротьбистів, партії, що оформилася після розколу в середовищі українських есерів (соціалістів-революціонерів). Вона ухвалила рішення зостатися в підпіллі, коли місто 30 серпня 1919 року окупували денікінці. Це вже тривали останні дні білогвардійського терору, здавалося, напруга спадала, але, мабуть, місцеперебування лідерів спротиву видав провокатор.

Одразу по визволенні друзі почали шукати жертв неправедного судилища. Поховали їх у тодішньому Аносівському саду, який 1957 року отримав назву парк Вічної слави.

Опозиція Центральної Ради

У національній революції 1917 року, як і завжди в антиколоніальних рухах поневолених народів, велику роль відіграли письменники, митці, які переважно й розробляли саму ідеологію відродження держави. Літераторами були очільники Центральної Ради Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Гнат Михайличенко займав у тодішніх парламентських дебатах позицію швидше ліву, обстоював наділення селян землею. Кілька днів він зі своїми однопартійцями навіть просиділи в приміщенні Центральної Ради під арештом, настільки деструктивними видавалися ліві заклики більш поміркованим народним обранцям.

Михайличенко у свої 27 років устиг повчитися в сільгоспшколі та в університеті, відбути кілька арештів і ув'язнень за антиурядову підривну діяльність "професійного революціонера", скуштувати сибірського заслання, з якого повернувся після російської Лютневої революції 1917 року. Переходив лінію фронту, виконував конспіративні доручення в Галичині.

Копирайт изображения Stanislaw Tsalyk
Image caption Педагогічний музей, в якому працювала Центральна Рада. Поштівка

Перебував у самому вирі не лише політичної, але й літературної боротьби. Попри постійні зміни влади, стрілянину й розруху, культурні процеси в Україні, живлені таки ж енергією "золотого гомону" відродження нації, розвивалися дуже стрімко.

Українські авангардисти

Гучно заявили про себе авангардисти, котрі хотіли водномить розірвати усі зв'язки з традиціями й утвердити нову культуру. Найрадикальніші закликали спалити музеї, аби живопис прикрашав повсякденний побутовий простір, улаштувати театральні дійства просто на міських майданах і вивести поетів на трибуни, аби вірші читалися для багатотисячних натовпів.

Гнат Михайличенко близький до авангардистів. Він дружить із Михайлем Семенком і Василем Елланом-Блакитним (вони обидва були на нараді, що відбулася на конспіративній квартирі за день до трагічного арешту). Редагує журнал "Мистецтво", долучається до популярних тоді дискусій про пролетарську літературу, творцем якої стане колектив, а не особа.

Копирайт изображения http://www.memory.gov.ua
Image caption Михайля Семенка й деяких інших авангардистів розстріляли та поховали на території нинішнього меморіального комплексу "Биківнянські могили" біля Києва

Навряд, щоб схожі гасла можна було якось втілити, але градус суперечок вони підігрівали. Насправді молодим бунтарям важливо було означити розрив із попередньою мистецькою ґенерацією, вони хотіли писати інакше, оспівувати свою урбаністичну сучасність.

Без таких контроверсій мистецтво просто не могло б розвиватися. І це вперше, власне, в українській літературі розгорівся такий конфлікт поколінь, означилася незбіжність поглядів традиціоналістів та футуристів.

На службі УСРР

У травні 1919 року Михайличенко став наркомом освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки. Він розпочав велику роботу задля розбудови української культури, яку продовжували однопартійці - боротьбисти, зокрема Олександр Шумський, Василь Еллан-Блакитний, Григорій Гринько.

Вони творили культурні інституції, втілювали видавничі й освітні проєкти. Так починалися процеси, які згодом отримають назву політики українізації. Гнат Михайличенко сприяв появі не лише футуристського "Мистецтва", але й інших журналів, того ж символістського "Музагету", що дивом з'явився в голодному й зруйнованому Києві 1919 року.

Почали виходити поодинокі книжки. 1918 року публікуються "Сонячні кларнети" Павла Тичини - збірка, якій судилося стати символом нової ери і нового етапу в розвитку нашої поезії.

У своїй власній творчості Гнат Михайличенко лише почасти віддав данину авангардизму, більше як теоретик. Прозу ж писав символістську, настроєву. Часто це шкіци, новелістичні мініатюри, і вибір жанру пояснюється ще й самими обставинами творчості. Працював у тюрмі, друзі виносили й зберігали розрізнені аркуші.

"Перші хоробрі"

Найбільшу увагу привернув його "Блакитний роман". У цьому таємничому, насиченому зашифрованими смислами й натяками тексті еротика химерно переплітається з романтикою революційної самопожертви, ніжні любовні освідчення - із закликами змінити й перебудувати опанований вселенським злом неправедний і несправедливий світ.

Їх потім називали "першими хоробрими", основоположниками української пореволюційної літератури. Пам'яті Гната Михайличенка й Василя Чумака присвятили вірші Василь Еллан і Павло Тичина. У Києві один з драматичних театрів мав ім'я Гната Михайличенка. Так само називалася і нинішня вулиця Пилипа Орлика в центрі столиці.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Пам'ятник Пилипу Орлику, автору першої української Конституції, у Києві. Вулиця, на якій він стоїть, колись носила назву імені Гната Михайличенка, а нині - Пилипа Орлика

Але оскільки вся ця романтична когорта хотіла творити українську революційну культуру, то з утвердженням сталінського соціалістичного реалізму їхні ідеї враз виявилися шкідливими й неприйнятними.

Попри те, що партія боротьбистів 1920 року влилася в ряди Української комуністичної партії (більшовиків), суттєво посиливши шанси останньої втриматися при владі, від початку тридцятих колишніх боротьбистів одного за одним репресують.

Навіть загиблих посмертно оголошують ворогами народу, забороняють їхні книжки, зносять пам'ятники. Реабілітація стала можливою лише в середині п'ятдесятих років, коли знову виходять твори Василя Блакитного, Гната Михайличенка й Василя Чумака.

"Першим хоробрим" інкримінували український націоналізм, що було неспокутним гріхом перед радянською владою. Це якраз дуже добра ілюстрація того, що російська демократія, як казав колись Володимир Винниченко, завжди закінчувалася на українському питанні.

Попри прокомуністичну орієнтацію, попри співробітництво в радянських державних органах, боротьбисти зоставалися чужими й ворожими, адже хотіли будувати українську державу.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Також на цю тему

Новини на цю ж тему