Блог про життя в Донецьку: від "Градів" - під ковдру

Донецьк Копирайт изображения AFP
Image caption У той час, як частина Донецька ховається від пострілів, інша частина намагається жити звичайним життям, пише мешканка міста

Скажу чесно, я не є фанатом свого міста. Я не публікую фотографії Донецька з написом "Мій улюблений Донецьк, мі-мі-мі" і не мрію провести в ньому залишок свого життя. Але я багато їздила Україною і можу порівняти це місто з іншими. І воно таки хороше. Дуже гарне. І чим більше воно перетворюється на мотлох в результаті так званої війни за псевдонезавісімость місцевих люмпенів, тим гостріше я це усвідомлюю.

Життя тут, як це не дивно, триває. Мені здається, у ЗМІ є якийсь вакуум щодо існування цивільного населення Донецька. Всі говорять про фронт, про "ДиНиеРію", про "братню" Росію. Та й ставлення до решти цивільних в Донецьку якесь таке: "Бидло і Сепар! Так їм і треба". А от і ні! А от і не Сепар і не бидло.

Можу зі свого досвіду умовно розділити донеччан, що залишилися, на три групи: сильно- та середньо-проукраїнські (15-20%), інертні чи "я проти всіх", кого я прирівнюю до інертних (40-50%), і решта - латентні або виражені сепаратисти, "рашисти". Є ще окрема група під назвою "Ми за Росію, але проти ДНР". Вони вже давно зрозуміли, що Росії не потрібен няш-мяшний Донецьк, і тихо сидять по нірках, обурюючись свавіллям місцевих захисників. Але, правда, на референдум вони сходили і прапорцями помахали.

Я ніколи не думала, що в умовах ведення бойових дій в місті можуть працювати ресторани, театри та супермаркети. Термін "гібридна" можна застосувати не тільки до війни, а й до життя в місті, тому що воно теж гібридне. Одна частина міста - ближче до аеропорту, залізничного вокзалу та кордону з вільною територією (тобто Україною) - постійно піддається обстрілу. Люди там сидять добами без води, світла та опалення. І часто навіть без можливості виїзду з району, оскільки щільність обстрілів не дозволяє їздити громадському транспорту і таксі.

Нещодавно я телефонувала своїй знайомій, яка живе в стороні аеропорту, і просила приїхати пожити до мене. Цитую відповідь: "Ми не можемо виїхати, тому що нічого не ходить, а пішки йти небезпечно. Ми просто лежимо під ковдрою, щоб не чути цих звуків. У нас у дворі стоять "Гради" і гаубиці"... Вони лежать під ковдрою, щоб не чути звуку, подібного тому, як якщо б ви стояли під турбіною реактивного літака. І так цілодобово.

Але і це ще не все. У Донецьку є ресурс, в якому спілкуються проукраїнські жителі. Це, до речі, дуже допомагає, тому що іноді навалює жахлива депресія від безвиході. Разом, хоч і віртуально, легше, і спілкування з людьми, що опинилися в аналогічній з тобою ситуації, рятує. Так от, під час боїв там постійно з'являються пости з побажаннями українським військовим пережити цей бій або витримати атаку сепаратистів, повернутися додому живими в той самий час, коли самі автори сидять у підвалах, лежать в коридорах або у ванних в безпосередній близькості до зони бойових дій, і невідомо, чи переживуть вони самі найближчу пару годин.

І не треба питати, чому вони досі не виїхали - у людей є різні причини залишатися тут, часто незрозумілі людям з вільних міст, але від цього не менш важливі.

Є інша частина міста. Тут працюють супермаркети, кафешки, школи, ходить транспорт - повна ілюзія мирного життя, за винятком звуків прильоту-відльоту снарядів. У центрі працюють майже всі знатні кабаки і ресторани. На їхніх дверях тепер поруч з наклейками з закресленими собачками та морозивом є наклейки з перекресленим АК. Хочеш йти в ресторан - залиш собаку і "калаш" вдома. Ось так.

Культурний рівень на тлі війни значно підвищився - оперний і драмтеатр забиті глядачами постійно, квитки на особливо примітні спектаклі взяти неможливо. Відчувається, що люди намагаються отримати хоч якісь позитивні емоції.

Загадкою для мене є і те, що в "колисці малоросійського світу, що зароджується" фільми в кінотеатрі дублюються "рідною мовою" (українською. - Ред.). Особливо відрадно бачити "захисничків" в уніформі - а вони у нас тепер завжди і скрізь в уніформі: чи в театрі, чи на ринку зі своєю жіночкою і авоськами, чи в ресторані або кіно - на сеансі якого-небудь "Хоббіта" українською мовою.

Тепер пару слів про кредит довіри українській владі. Його більше нема. Контрольним пострілом у голову стало введення пропускної системи та фактичне перетворення Донецька та інших окупованих міст на гетто. Я не знаю, що говорять по телебаченню про цю систему, але на практиці це виглядає наступним чином. Якщо я хочу виїхати з Донецька на неокуповану територію, я повинна отримати перепустку в одному з п'яти пунктів на дві області, - Луганську і Донецьку - розташованих в українських містах. Це вже само по собі парадоксально: щоб виїхати в Україну, мені потрібно поїхати за перепусткою до України.

Найближчий пункт від Донецька - це Велика Новоселівка, що розташована в 90 км від міста, де я повинна віддати копії своїх документів, чекати 10-15 днів, поки оформлять перепустку, мабуть, з'їздити за ним ще раз (Господи, хіба це проблема взагалі!) і потім вже здійснювати свій задуманий вояж на "велику землю".

Тепер у мене питання: навіщо це потрібно? Щоб відсіяти диверсантів? Так вони їздять в об'їзд через Росію чи селами й городами. Щоб скоротити черги на блок-постах? Так вони збільшуються в чотири рази в процесі отримання цієї непотрібної перепустки, тому що подорож до пункту прийому документів включає в себе проїзд через кілька блокпостів, чи то "сепарських", чи то українських, і на кожному з них є велика ймовірність потрапити під обстріл.

Де логіка? Чи це черговий етап мирного плану?

До речі, останні два дні всі в'їзди в місто були закриті через бої. Люди разом з дітьми різного віку сиділи в маршрутках і автобусах посеред траси по десять годин і більше, в той час як навколо них рвалися снаряди. Як відреагували на це відповідні служби України (ну, там, організація підвозу якоїсь їжі або чогось гарячого, перевалочні пункти для людей з маленькими дітьми і т.н.)? А ніяк. Проблеми народу, як кажуть, вождів не стосуються. Головне - взятися міцніше за руки з главами інших держав і прокричати голосніше "Же Сюї Шарлі", щоб всі знали, як в Україні вміють цінувати людей.

Новини на цю ж тему