Тревел-блог: на край світу у пошуках себе

маршрут Копирайт изображения makelikeatree.org
Image caption На цій карті Сергій позначив маршрут останньої подорожі

Росія, Китай, В'єтнам, Камбоджа, Таїланд, Малайзія, Сингапур, Індонезія, Папуа-Нова Гвінея, Австралія, Нова Зеландія... Це не зачин до пригодницького роману. Це реальна історія, хоча її герой інколи і нагадує знайомі з дитинства ліричні образи.

Колись Сергій Онищенко працював весільним фотографом у Харкові. Але одного дня таке життя йому обридло, і з фотокамерою та гітарою він рушив у далеку дорогу.

Остання його подорож почалася майже 2,5 роки тому, а додому він повернувся цієї осені. За плечима - півтора десятка країн і 250 концертів під псевдо Make like a tree.

Про зустрічі із незнайомим і пошуки самого себе мандрівний артист розповів ВВС Україна, вже фактично почавши нову подорож.

Текст і усі фото далі - Серія Онищенка.

У центрі уваги

Коли я починав свою подорож, то мав лише 1000 доларів. Я планував подорожувати декілька років і хотів займатися тільки музикою. Це була така собі угода із самим собою. Я навіть був готовий грати просто неба, але у підсумку мені вдалося влаштувати багато повноцінних концертів. Я не просив багато. Вирішив звести свої витрати до мінімуму, і мені вдалося.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Між містами я подорожував автостопом, жив в організаторів концертів або за допомогою каучсерфінгу. Тож гроші я витрачав тільки на нові струни для гітари, їжу, громадський транспорт і візи до інших країн.

Люди охоче купували мої диски та світлини, розуміючи, що тим самим продовжують мені подорож. Коли у мене закінчувалися матеріали, я йшов до найближчої типографії та друкував новий наклад. Це був цікавий досвід - вперше у житті я зміг годуватися за рахунок пісень. Це неймовірно.

А ще під час подорожі я на собі переконався, що багатий то не той, хто має купу грошей, а той, кому мало треба. І інколи мені здається, що я один з найбагатших людей у світі.

А потім почалися ті події в Україні. Мені здавалося, що я повернуся зовсім до іншої країни - новини, які долітали до мене в Азії, шокували. Я вперше зіткнувся з тим, як мало люди знають про Україну за її межами, та як спотворюються повідомлення, проходячи через декілька прес-служб.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Було дивно, що доки Україна не опинилася у центрі уваги через конфлікт, про неї мало хто знав. Коли я казав "I'm from Ukraine" (Я з України. - Ред.), більшість людей чули "I'm from UK" (Я з Об'єднаного королівства. - Ред.). Коли ж я починав пояснювати, то усі все одно думали, що Україна - то західна частина Росії. Але все неймовірно змінилося після того, як Україна з'явилася у новинах та газетах по всьому світу - вже ніхто не сприймав мене за когось "from UK".

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Я пригадую, коли два місяці жив у Папуа-Новій Гвінеї, у кожному числі газет була якась стаття про Україну. Люди просили мене розповісти більше про те, як ми живемо, бо правдивої інформації англійською про нашу країну дуже мало, і це створює величезний інформаційний вакуум.

Багато людей думали, що я втікаю від того, що коїться вдома, у пошуках кращого місця для життя, але я просто дивився на світ. Мої мандри стали способом пізнання самого себе - я завжди вважав, що дорога навчить тому, чого не навчать усі університети світу разом.

Хтось із моїх друзів повернувся додому, аби намагатися допомогти. Звичайно, я теж хвилювався за близьких в Україні, але я не міг би їм ніяк допомогти, повернувшись додому. Я вважаю, що усі зміни починаються із себе. Якщо я працюватиму над собою, то це і буде допомогою усім, хто мене оточує.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

А коли я все ж повернувся, то виявилося, що ззовні для мене нічого суттєво не змінилося. Радше змінився я сам.

Я скучив за домом, за друзями, за дрібницями, які жодного разу не помічав перед тим, як вирушити у подорож. Як би дивно це не було, але мені, наприклад, просто до сліз радісно купувати яблука у бабусь у переході метро.

Шлях до себе

Зараз для мене настав момент, коли я скрізь почуваюся, ніби вдома. Зона мого комфорту звузилася до мінімуму. Тож найважчими насправді були не побутові нюанси, а пізнання своїх темних сторін. Під час мандрів опиняєшся у ситуаціях, коли у тобі проявляється щось, про що навіть не підозрював. Але, водночас, це й гарний шанс попрацювати над собою. Байдуже, скільки кілометрів та країн я здолав, - найголовнішим та найважчим шляхом є той, який ми проходимо всередині.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Подорожуючи, я усвідомив, що люди усюди однакові. Звичайно, є певні розбіжності, але загалом ми усі маємо ті самі мрії, потреби та бажання. Незважаючи на те, який у нас колір очей та шкіри, і в якому кліматичному поясі ми живемо. Інколи хіба що трохи відрізняються масштаби потреб - комусь, щоб дістати собі їжу, достатньо сходити до супермаркету, а хтось мусить лізти на пальму, але врешті результат є однаковим. Ці двоє різних за побутом людей прийдуть до одного і того ж - втамують голод і, можливо, на якийсь час стануть трохи щасливішими. Мені здається, що ця однаковість мусить усіх нас об'єднувати. Усі люди у будь-якій країні хочуть щастя собі та ближнім, і якби усі про це пам'ятали, не було б ніяких війн.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Аби розповісти, що мене вразило найбільше, слід пригадати про одного хлопця, якого зустрів у Новій Зеландії. Він прийшов до мене на концерт, точніше приїхав на візку. Джонатан - так його звуть - неймовірно позитивна людина. З юності він мріяв літати (зараз йому приблизно 30). Так він почав стрибати з парашутом. Згодом став успішним інструктором, здійснивши понад 10 тисяч стрибків. Але у нього була й інша мрія - плавати на власному човні океаном. Тож у вільний час він читав книжки із кораблебудування і почав майструвати свій човен. Через кілька років усе було готово.

Джонатан хотів закінчувати із кар'єрою інструктора, але під час одного зі стрибків у зв'язці з іншою людиною підступні вітри перекрутили парашут, і земля почала швидко наближатися до них. Останньої миті Джонатан зумів зробити так, аби його партнер приземлився на нього. Це врятувало йому життя. Він пішов додому зі своєю дружиною та сином. А Джонатана відвезли до лікарні із переломом хребта.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Лікарі сказали, що він більше ніколи не ходитиме. Страшний удар. Але потім він збагнув, що та подія була найкращим, що траплялося у його житті. Усе перевернулося з ніг на голову. Цінності абсолютно змінилися. Він не впав у відчай, а раптово вирішив здійснити неможливе - навчитися керувати човном, попри нездатність ходити. Вітрила замінили йому ноги, і у підсумку він сам переплив Тихий океан.

Після цього я ще раз збагнув, що усі перешкоди лише у нашій голові, і треба рухатися назустріч мрії, хай там що.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

А взагалі, коли я приїхав до Австралії, мені одразу кинулася в очі неймовірна кількість людей з обмеженими можливостями усюди. І я подумав, що у їхній країні якісь проблеми. Але потім зрозумів, що усе навпаки - там усе облаштоване для людей, і навіть якщо вони обмежені у чомусь фізично, вони все одно почуваються повноцінними частинками суспільства. У своїх візках вони усюди - у супермаркеті, у метро, у парку, у ресторані, вони усміхаються, радіють життю, і в якийсь момент ти просто перестаєш помічати їхні фізичні вади. В Україні таких людей може навіть більше, але ми бачимо лише маленьку їх частину, бо усі вони сидять вдома та не маюсь змоги банально прогулятися у парку.

Без слів

Мені пощастило, бо музика - це те, що розуміють в усіх країнах, незважаючи на мови та віросповідання. Щоразу граючи свої пісні, я відчуваю дуже міцний зв'язок зі слухачами, і важливо, аби вони відчували те саме. Було неймовірно приємно, коли у Китаї після концерту підходили люди, які англійською могли сказати тільки "Hello", та за допомогою технологій ми все ж могли спілкуватися. Вони розповідали, як їм сподобався мій виступ - хоч вони й нічого не зрозуміли із лірики, все ж змогли відчути, про що я співав.

У побуті теж немає нічого складного. За допомогою жестів та поглядів можна багато чого пояснити, а часом навіть знайти друзів. Інколи мені здається, що мова - це найгірший інструмент комунікації. Адже навіть спілкуючись із близькими, ми все одно дуже часто не розуміємо одне одного. Одного разу я жив у хлопця з Китаю. Він не розмовляє жодною із мов, які я знаю, але є хорошим фотографом. Він розповідав про своє життя за допомогою фото. Ми знайшли спільну мову. Тож інколи без слів можна зрозуміти набагато більше, ніж спілкуючись однією мовою.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Чому я повернувся додому сама зараз? Зазвичай я нічого не планую і прислухаюся до внутрішнього голосу, який завжди має рацію. Цього разу він підказав, що вже час повертатися. Я відчуваю, що моє місце зараз саме тут.

Днями я уклав угоду з музичним лейблом, який допоможе мені випустити новий альбом. 3 грудня він офіційно вийде у Німеччині та Новій Зеландії. На його підтримку я вже почав тур Україною та Росією, а далі - Європа.

Але, як я вже казав, плани постійно змінюються, тож завтра я, можливо, прокинуся і вирушу на Мадагаскар.

Мені подобається свобода. Напевно для мене найважливіше у житті - робити те, що хочу, незалежно від планів.

Копирайт изображения Sergiy Onischenko

Новини на цю ж тему