Блог із Луганська: темрява та бідність

Копирайт изображения Ukrinform
Image caption "Ми вже давно не сміємося з тих, хто тягне по 60 кг через усі блокпости, щоби прогодувати родину в Луганську"

Місто є лакмусовим папірцем матеріального стану та настроїв його мешканців. Раніше, до всіх цих подій, місто було моїм рівно настільки, наскільки воно були чиїмось. Я могла сміливо ходити вулицями ввечері, повертатися з концертів чи останнього показу у кінотеатрі без остраху.

Зараз ніби нічого не змінилося, але мені залишається все менше простору для життя на улюблених вулицях. Мої друзі, з якими я могла ходити пізно ввечері до кав’ярні, зараз не в Луганську. Ніхто з них не вірить у майбутнє рідного міста. Хтось давав шанс новій владі протягом року, очікуючи на робочі місця та відновлення інфраструктури, хтось поїхав ще минулого літа.

Комендантська година, суцільна темрява вечорами відібрали моє місто, в якому було безпечно та затишно. На моїй вулиці завмирає життя з настанням сутінок. Всі ховаються по домах. Вікно у світ – це телебачення та інтернет для тих, хто молодший.

Всі концерти у місті та вистави закінчуються до п’ятої вечора – орієнтуючись на роботу міського транспорту. Заклади харчування та розваг працюють щонайбільше до 23:00, потім працівники йдуть додому пішки, бо міський транспорт вже не працює. Цілодобових супермаркетів немає, час роботи великих супермаркетів - переважно до 20:00.

Усі культурні заклади працюють у світлий час – театри, кінотеатри, філармонія, музеї. Заходів, які би починалися о 17:00 або 18:00, як до війни, немає взагалі.

Місто - це не лише культурне життя, а й почуття безпеки, робочі місця, відчуття дому. Що є у мене зараз? Робота та дім – це дуже багато, мені гріх скаржитися. Але я не певна, що це повноцінне життя, коли всі бюджетники не впевнені у заробітній платні, у тому, що спроможні купити найнеобхідніше, не кажучи вже про якісь дрібниці просто задля задоволення.

З міста зник пласт багатіїв, які дуже прикрашали його. Може, я просто не бачу їх? Або вони не трапляються мені на вулицях Луганська?

Копирайт изображения AFP
Image caption Модульне містечко в Харкові для переселенців із Луганська

Зараз у місті дуже багато військових, техніки та великий прошарок людей, які живуть у злиднях.

Вчора я сплачувала за міський телефон. У черзі були лише старі люди. За півгодини перерви у невеликому приміщенні між ними майже виникла бійка. Причина могла бути яка завгодно, цього разу зчепилися за порядок у черзі. Вкрай бідно одягнені, сумні, смішні у своєму американському секонді із чужого плеча.

Декілька жіночок були веселими. На тлі решти це дуже вражало, потім я побачила у них релігійну літературу в руках.

Незнайомці, яких звела разом черга, говорили про мізерні пенсії у рублях (2200 пенсія, з неї 100 рублів за телефон). Говорили із сумом та злом. Всі почуваються обдуреними. Порівнюють свої пенсії з пенсіями у Росії. Розуміють, що і там жебраків вистачає, але ж не так як у нас зараз - всі.

Дуже важко було це слухати. Тому всі комунальні платежі у нашій родині сплачую я – не хочу для мами додаткових стресів. Мама дивиться місцеві новини і поринає в радянські часи – з екрану телевізора влада дає обіцянки, наводять вражаючі цифри показників, показують щасливих людей. Якщо дивитись місцеве телебачення, може здатися, що потрапив у часи СРСР, а за вікном - суцільне щастя. Цей контраст дуже вражає.

Сьогодні я звернула увагу на те, що через кожні десять-двадцять метрів у нас або секонд-хенд, або комісійний магазин. Не пам’ятаю, щоб їх було стільки до війни.

Це ніби показує: все, на що ви здатні, - це винести з дому своє або придбати замість нового чуже. Майже на всіх малих дітях бачу одяг із чужого плеча, іноді – занадто великого розміру. Ні, я не кажу, що це погано, але так виглядають майже всі, хто їздить у міському транспорті, хто щохвилинно думає, як вижити…

За цей рік великий прошарок людей дуже збіднів. Як пишуть в історичних романах: колись це був відомий та заможній рід, а потім він збанкрутував, жінки почали перешивати одяг із портьєр та таке інше. Схоже на нас зараз.

Хлопець у маршрутці затулив дірку на сумці брелоком, а дірки на його джинсах були аж ніяк не ознакою моди, а вказували на їхній вік. Таких людей дуже багато: тих, хто не викидає стару сумку, ремонтує взуття по сто разів, яке треба було б вже викинути.

У розмовах ми ділимось, хто що готує, щоб було дешевше. Де і по чому купуємо продукти. Щасливі ті, хто має можливість привозити харчі в "республіку" з "великої землі", тобто перетинаючи межі нашої резервації. Ми вже давно не сміємося з тих, хто тягне на горбі та в руках по 60 кг через усі блокпости, щоби прогодувати родину в Луганську.

Копирайт изображения Ukrinform
Image caption Родина, що виїхала з Луганська і зараз живе в одному із сіл області

Але, знаєте, попри увесь цей сум (сьогодні бачила заправку для військових машин, яка виникла, як гриб після дощу, на місці приватної заправки), я люблю своє місто. Але не певна, чи була права, не поїхавши звідси.

Новини на цю ж тему