10 улюблених фільмів Олега Сенцова

Фото 1
Image caption Уривок із листа Олега Сенцова

Незадовго до того, як ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова етапували з Ростова-на-Дону до Якутії, я мала змогу передати йому листа через мого батька Олександра Ковтуна, який працює консулом Генерального консульства України в Ростові.

Під час зустрічі з батьком Олег написав мені відповідь – коротку, але змістовну.

В своєму листі до Олега я поцікавилася фільмами, які мали на нього вплив як на режисера.

У своїй відповіді Олег висловив думку, що про людину багато можуть сказати три речі: книги, які вона читає, музика, яку вона слухає, і фільми, які вона дивиться.

Він поділився зі мною десятьма своїми улюбленими фільмами. Серед них - і класичні твори радянської доби, і кінострічки європейських режисерів.

1. "Дзеркало", 1974

Копирайт изображения AFP
Image caption "Дзеркало" Андрія Тарковського - відображення його власних спогадів і життя

Фільм "Дзеркало" був глибоко особистим для режисера Андрія Тарковського, адже сюжет кінострічки - автобіографічний, позбавлений прямолінійності і послідовності.

Тарковський відтворив свої спогади дитинства і дозволив глядачеві зануритися в свій внутрішній світ. Кадри фільму були віддзеркаленням інтимних спогадів і переживань режисера.

Кінострічка має складну структуру, і у своїх нотатках Тарковський називав її "хаотичною, неорганізованою масою епізодів", яка лише наприкінці перетворилась у цілісну мозаїку "суб'єктивного переживання часу".

Ключовим елементом фільму є пам'ять. Пам'ять про рідний край, дитинство, батьків та їхні стосунки, а пізніше – відносини зі своєю дружиною. Характерно, що обох жінок - дружину і матір, грає одна актриса – Маргарита Терехова.

Тарковський усвідомлював, що фільм "Дзеркало" має великий вплив на свідомість - отже не всі його зрозуміють, і це неминуче.

Свій професійний обов'язок він бачив в тому, щоб показати на екрані свою історію, передати індивідуальний потік часу та створити кадри, які гіпнотизують і не відпускають ще довго після перегляду.

2. "Мій друг Іван Лапшин", 1984

Взявши за основу однойменну повість свого батька Юрія Германа, режисер Олексій Герман зняв один із своїх найвідоміших фільмів - "Мій друг Іван Лапшин".

Автор фільму зізнавався, що його головним завданням було максимально правдиво відтворити епоху 1930-х років в СРСР, вибравши за локацію Унчанськ - маленьке вигадане містечко в глибинці Росії.

Кінострічка знята в чорно-білих тонах, окрім перших та останніх кадрів.

Від імені чоловіка, який закадровим голосом розповідає свою історію та думками повертається на п'ятдесят років назад, перед глядачем розгортається багатогранна драма людських переживань - як головних героїв, так і випадкових персонажів, які ніколи не потрапляють в кадр просто так.

Це той випадок, коли за задумом режисера, антураж продуманий до деталей, а масовка – не випадкові люди. Разом вони формують цілісне полотно, яке відображає минулу, але не забуту епоху.

3. "Три кольори: синій", 1993

Копирайт изображения AFP
Image caption Інший фільм трилогії "Три кольори" Кшиштофа Кесльовського - "Червоний" номінувався на "Золоту пальмову гілку" у Каннах

"Три кольори: синій" - перший фільм з трилогії польського режисера Кшиштофа Кесльовського, яку доповнюють також кінострічки "Білий" і "Червоний", названі так в честь кольорів французького прапора.

Картина розповідає історію жінки, яка втратила свою сім'ю, чоловіка й доньку в автокатастрофі, і вимушена шукати новий сенс життя.

Протягом всього фільму оператор візуально акцентує увагу на деталях синього кольору, в той час як прониклива та глибока музика Збігнева Прайснера супроводжує екзистенціальні пошуки головної героїні Жюлі, роль якої майстерно виконує Жульєт Бінош.

Загиблий чоловік Жюлі – відомий європейський композитор - залишив після себе незавершену мелодію, що прославляє єдність Європи – "Concerto pour l'unification de l'Europe". Бажаючи остаточно поховати своє минуле, жінка знищує записи, та все ж фрагменти симфонії її не відпускають. Так, наче попри усі намагання Жюлі забути свого чоловіка, автор цих нот продовжує жити в своїй музиці.

Не дивлячись на яскраво виражений трагедійний тон кінострічки, вона вселяє віру, що навіть після великих втрат і емоційної пустоти, людина спроможна віднайти свою внутрішню свободу і рухатись далі.

4. "Пригода", 1960

Копирайт изображения AFP
Image caption Парадоксально, що "Пригоду" Антоніоні у Каннах спершу освистали. Тепер же це одна із найвпливовіших стрічок режисера

Коли фільм Мікеланджело Антоніоні "Пригода" показали на Каннському кінофестивалі в 1960 році, публіка його освистала. Автора фільму звинуватили в надто затягнутому і беззмістовному сюжеті.

Тим не менш, саме цей фільм італійського режисера увійшов в історію світового кінематографу як один з найвпливовіших. Великою мірою, завдяки новаторському візуальному стилю, який стане індивідуальним почерком італійського режисера, що назавжди зробить його фільми унікальними.

Персонажі цього кіно блукають в часі і просторі, занурившись у власні суперечливі переживання. Здається, ніби герої навмисне щось недомовляють одне одному, додаючи ще більше містичності в сюжет фільму. Їхня поведінка така ж мінлива, як і погода на вулканічних островах Сицилії, які Антоніоні не випадково обрав в якості локації для фільму.

За словами режисера, він хотів, аби споглядаючи ці повільні кадри, глядач міг повністю зануритися в атмосферу фільму та зрозуміти оманливість почуттів.

5. "Персона", 1966

Копирайт изображения AFP
Image caption Розуміння "Персони" Бергмана глядачем багато в чому залежить від його індивідуального сприйняття

Інгмар Бергман неодноразово розповідав в інтерв'ю, що у більшості своїх фільмів він проектує частину власного життя на життя героїв.

В фільмі "Персона" історія розгортається навколо двох героїнь: Елізабет Фоглер (Лів Ульманн) – акторки, яка зненацька замовкла під час спектаклю, без пояснення причини свого мовчання; а також медсестри Альми (Бібі Андерсон), якій психіатр доручив супроводжувати актрису в реабілітаційному центрі біля моря. Між жінками встановлюється специфічний психологічний зв'язок, який балансує між взаємною симпатією та антагонізмом, наче це два різні прояви характеру однієї особистості.

"Персона" – фільм, який породив велику кількість інтерпретацій, кожна з яких залежить від індивідуального сприйняття кінокартини та власного досвіду.

До слова, Інгмар Бергман та Андрій Тарковський відкрито висловлювали захоплення творами одне одного. Останній зазначав, що фільм "Персона" входить в десятку його найулюбленіших. В той час як "Андрій Рубльов" Тарковського був одним із улюблених фільмів Бергмана.

6. "Доґвіль", 2003

Копирайт изображения AFP
Image caption Стеллан Скарсгард (зліва), Ларс фон Трієр (по центру) і Ніколь Кідман (справа)

Характерною рисою "Доґвіля" є те, що режисер Ларс фон Трієр вирішив максимально спростити декорації, знявши його в театральному стилі, де все умовно.

На рівній площі з лініями і силуетами замість реальних будинків та дерев перед глядачем розкривається окремий світ звичайних людей, які живуть в маленькому містечку десь біля гір.

Тікаючи від небезпеки і потрапивши в Доґвіль, головна героїня Грейс (Ніколь Кідман) знайомиться з мешканцями міста та поступово вливається в суспільство, де дуже тонка межа між милосердям, добротою, взаємодопомогою та цинізмом, зрадою, брехнею і ницістю людських вчинків.

7. "Мені двадцять років", 1965

Копирайт изображения AFP
Image caption "Ніщо не існує окремо, ніщо… Окремо любов, окремо життя, окремо час, в який ти живеш…"

Фільм "Мені двадцять років" радянського режисера Марлена Хуцієва є своєрідною елегією молодості.

Під акомпанемент віршів повільні кадри звичайного вуличного життя у Москві часів "відлиги" розповідають історію трьох друзів дитинства, які закохуються, створюють сім'ї, шукають себе та намагаються зрозуміти життя. Вони юні, часом нерішучі й суперечливі, або навпаки – надто безтурботні й зухвалі.

За атмосферою та стилем зйомки фільм дуже нагадує ранні фільми режисерів французької Нової хвилі – Годара, Ріветта, Трюффо та інших, які також реалістично зображували життя європейської молоді в 1960-х.

Кінострічка Хуцієва є дуже щирою. Наприкінці фільму закадровий голос промовляє: "Ніщо не існує окремо, ніщо… Окремо любов, окремо життя, окремо час, в який ти живеш…".

8. "Початок", 1970

"Початок" - друга спільна робота режисера Гліба Панфілова та акторки Інни Чурикової. В фільмі вона грає одразу дві ролі - Пашу, дівчину з провінції, яка мріє стати актрисою, і Жанну Д'арк.

Панфілов розповідав в інтерв'ю, що спочатку хотів зняти фільм саме про французьку легендарну героїню, тому що для нього Жанна Д'арк – це символ сильної і вольової жінки, яка хотіла бачити свою країну вільною. З ідеологічних міркувань режисеру відмовили у фінансуванні, і він вирішив зняти "фільм у фільмі".

Своє бачення характеру Жанни Д'арк Панфілов виразив в діалозі, який відкриває фільм.

Будучи несправедливо звинуваченою церковним судом у безглуздих гріхах, Жанна тримається гордо і відповідає з мужністю воїна:

- Єпископе, неправий суд ви затіяли.

- Але чоловічий одяг, Жанна?..

- Невже ви не розумієте, єпископе, що знаходячись серед чоловіків, пристойніше носити чоловічий костюм. Відпустіть мене додому, до моєї матері, і я повернуся до неї в жіночому.

- Останній раз тебе питаю, Жанна. Чи згодна ти підкоритися церкві?

- Ні. Вам, моїм суддям, я не підкорюся.

- Добре. Покажіть обвинуваченій знаряддя тортур!

9. "Вісім з половиною", 1963

Копирайт изображения AFP
Image caption "8 ½" - вершина майстерності режисера Федеріко Фелліні

"8 ½" вважається однією з найкращих картин в історії кінематографу та вершиною майстерності режисера Федеріко Фелліні.

Наслідуючи стиль "потоку свідомості", який часто використовували в своїх фільмах Тарковський, Бергман і Антоніоні, Фелліні вдалося створити унікальний фільм з елементами сюрреалізму, антиклерикалізму та самоіронії про творчу кризу кіномитця – її природу, наслідки та вплив на багатогранний процес творення фільму.

10. "Як пощастить, Бальтазаре", 1966

Копирайт изображения AFP
Image caption "Як пощастить, Бальтазаре" Брессона потрапив у топ-20 найкращих фільмів за версією Британського кіноінституту

Фільм "Як пощастить, Бальтазаре", згідно з опитуванням Британського кіноінституту, потрапив у топ-20 найвищих досягнень світового кіно.

У характерному для себе реалістичному стилі Робер Брессон створив проникливу притчу-алегорію про віслюка, якого діти назвали Бальтазаром. Його життя – це алюзія життєвого шляху Ісуса Христа.

Епізоди фільму зображають сім смертних гріхів людства, які віслюк спостерігає зі стоїцизмом, страждає, коли над ним знущаються, але нічого не може зробити. Він є безсилим проти могутнього зла, на яке здатні люди.

Спадковість смаків

Ще в 2014 році представники Європейської кіноакадемії звернулися з листом до Володимира Путіна з вимогою звільнити Олега Сенцова. Серед підписантів - актор Роберто Беніньї, режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Бела Тарр, Анджей Вайда, Кшиштоф Зануссі, Майк Лі та інші.

Вім Вендерс також записав особисте відео-звернення на підтримку Олега.

Коли я вперше прочитала лист Сенцова, була сильно вражена певною "спадковістю" смаків серед режисерів. На це наштовхнули улюблені фільми Бергмана і Тарковського, чиї фільми вказані у списку Олега. А також те, наскільки фільм Гліба Панфілова "Початок" перегукується і з актуальністю процесу над Надією Савченко, і зі становищем самого Сенцова.

Новини на цю ж тему