Блог з Луганська: за що люблять "ЛНР"?

Луганськ Копирайт изображения AFP
Image caption Люди впевнені, що всі зміни лише на краще, і те, що сталося, було єдиним правильним виходом

Знайома попросила провідати її маму і бабусю, привітати їх. Каже, не знайшла послуг кур'єрів у Луганську, щоб можна було переслати гроші і замовити покупку-доставку квітів і солодощів до свята.

У нас справді не працює жодна з тих фірм, які надавали такі послуги до війни. Раніше це було цілком цивілізовано - оплата кур'єрської доставки, квітів, відстеження виконання.

Моє завдання як кур'єра було нехитрим - отримати переказ, купити за списком, доправити. Отримати гроші зараз не складно, потрібно лише пошукати, де беруть менший відсоток за зняття. Я не вгадала - і з мене зняли 7% від суми переказу, а всього за кілька метрів в одному з комерційних центрів взяли б лише 5% (враховуючи, що відправник також оплачує переказ).

Асортимент квітів, на перший погляд, цілком пристойний, але зблизька виявляється, що насправді є лише найпоширеніші - троянди, гвоздики і пишні букети з бюджетних варіантів, коли оздоблення більше, ніж цвіту. Немає тих рідкісних і вигадливих сортів, яких раніше було на будь-який смак. Немає вишуканого оформлення. Але просто квіти є.

Віддати квіти і одразу піти у мене не вийшло, тому ми поговорили за чаєм. Мені цікаво, як люди приходять до тих чи інших переконань? Кожен вариться у своїй каструлі. Один і той самий набір базових продуктів - телебачення, преса. Ну і власні враження, почуті розмови тощо, але це вже швидше спеції. А ось на виході маємо кардинально різні страви - в одного молочна каша, в іншого - харчо.

У моїх знайомих (мама-бухгалтер, бабуся-пенсіонер) яскраво виражені настрої "за" зміни, що відбулися, і самостійну "ЛНР". Я слухаю їх і намагаюся зрозуміти, якої миті вони побачили щось, чого не бачу я.

Копирайт изображения AFP
Image caption Вибір квітів у Луганську, на відміну від Києва, не такий багатий

До війни в їхній родині життя було більш-менш стерпним - робота і підробіток, пенсія у бабусі, дочка-студентка, в якої також свій підробіток.

Нормально жили, щось планували, купували, відкладали. Три покоління жінок різного віку. Це та сім'я, в якій покупка комп'ютера - подія року, а мультиварка - предмет виняткової розкоші і маркер добробуту.

Багато людей так жили і живуть. Двокімнатна квартира-хрущовка на п'ятому поверсі, в якій і двом затісно. Речей стільки, що ходити треба бочком, хоча нібито й нічого зайвого. Але це вже деталі.

З початком війни дочка виїхала, мати залишилася без роботи у своїй надійній держструктурі, а бабуся, як і всі місцеві пенсіонери, на дев'ять місяців без пенсій.

Зворушливо і сумно - коли стріляли, ця старенька бабуся-тростинка, заслужений учитель радянських часів, у черговому пориві збирати речі, щоб евакуюватися, починала їх складати зі своїх конспектів уроків і альбому фотографій, на яких вона з учнями у затертому 70-му році їздила до Волгограду... Її найцінніші речі - все її життя.

Нікуди вони так і не виїхали, дочка тягала воду на п'ятий поверх, бабуся після того літа перестала виходити з квартири. Як і у багатьох, раптово закінчився резерв сил.

Здавалося, її сили були розраховані ще років на п'ять, а використали їх всі одразу за кілька місяців. Щось на зразок життєвого резерву організму, який вичерпався.

Загалом, життя - таке ж, як і у багатьох. Зігрівало лише те, що вчасно виштовхнули доньку-студентку, і вже вона могла взяти на себе турботи про сім'ю, яка тут залишилася. У хорошій сім'ї так і має бути - коли діти допомагають батькам.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption У Плотницькому, якого Україна звинувачує у викраденні Савченко, луганчани бачать дбайливого господаря

Я слухала їх: живуть - ледь зводять кінці з кінцями. Будь-яка хвороба чи побутовий форс-мажор розбивають їхній крихкий бюджет ущент.

Улітку у бабусі почалися проблеми з ногами - і жодної місцевої допомоги, жодних гуманітарних ліків вона не отримала. Потрапила до хірургії. Лікар іще в коридорі чи то пожартував, чи справді - запропонував відрізати ногу. Бабуся попросила разом з ногою відрізати заодно і голову - бо в її віці на такі кардинальні операції йти вже не варто.

На лікування вони витратили величезні для їхньої родини гроші. Ліки, продукти, постільна білизна, буквально все - у лікарню. Оговталась бабуся, намагається ходити.

Але навіть попри усі терни місцевої медицини з її жахами, мої співрозмовниці - "за" нову владу. У Плотницькому бачать хорошого дбайливого господаря, який цікавиться життям простих городян. І йому, кажуть, не все одно, який хліб їдять його виборці. "Прискіпливий до дрібниць, хазяйновитий".

Я слухаю їх і намагаюся розібратися, як і завдяки чому вони бачать все, що відбувається, саме так. Живуть за копійки. Моляться на свої 12 соток городу, щоби виростити щось, але місцеву владу вважають правильною.

З вікна їхньої квартири - постапокаліптичний вигляд на хрущовку навпроти. Самотужки засклені балкони, ганчірки, фанерки, обмотки на трубах опалення, що проходить понад землею, похилений паркан дитячого садка. Стійкий запах їжі у під'їзді.

Кажуть, регіон до війни жив геть погано, не працювало нічого, все розкрадалося, а ось Донецьк процвітав. І місцева влада тепер щосили намагається вирівняти становище і привести економіку до ладу.

"І живемо ми зараз краще, ніж у Донецьку, і багатше", - кажуть люди.

Ось він - електорат нової влади, якому потрібно пообіцяти робочі місця і нове життя, а поки все це відбуватиметься, вони будуть намагатися жити з городів і на грошові дотації онуки з-за кордону. Але вони впевнені у тому, що всі зміни лише на краще, і це був єдиний правильний вихід.

Я йшла від них їхнім спальним районом і поглядала навкруги. Жвавий риночок - життя б'є ключем. Здається, є все, що підходить під загальні поняття "їжа" і "напої". Зблизька виявляється, що грейпфрутового соку немає, оскільки "молода республіка не п'є сік буржуазії", - жартує продавець.

У крамничці "Алкоголь, чай, солодощі" - одна-єдина пляшка "Піно Нуар" за 280 рублів. І продавець із ностальгією погладжує її: "Остання, ще українська, із тих іще постачань".

Все інше - товари з Молдови, Білорусі, Росії. Невідомі назви, нові виробники. Продавець рекламує товар по-своєму: "Це вино ми пили нещодавно, нормальне, можна пити... Але якщо є гроші і для себе, візьміть "Піно Нуар".

Копирайт изображения AFP
Image caption Асортимент на ринку лише здалеку здається пристойним

Раніше це вино ми пили на всі свята на роботі. Це був бюджетний варіант святкового напою. В асортименті цього магазинчику - найдорожче вино, тому що з минулого, з присмаком ностальгії.

На тому ж риночку натовп розглядає мініатюрну собаку на повідку. На собаці захисний камуфляж. "Ополченцям" видали нову весняну форму", - жартують у натовпі.

Вибір ковбас, сири - на невигадливий смак економного покупця. Російські новинки, про які продавець не може сказати нічого. Зараз це часто буває.

Старенька нахилилась над яткою. Шепоче - ні до кого: "Боже, як же все дорого".

А в гостях мене пригощали чаєм з бутербродами і примовляли: "Бери хліб. Найсвіжіший, і смачний, як раніше".

Новини на цю ж тему