Армія Андерса: українці на передовій польської перемоги

Монте Кассіно Копирайт изображения Getty
Image caption У кровопролитних боях під Монте-Кассіно у складі Війська Польського брали участь і українці

Близько трьох тисяч українців воювали у польській армії у той час, коли на їхній батьківщині точилися кровопролитні міжнаціональні чвари.

18 травня 1944 року військові другого корпусу Війська Польського прорвали німецьку оборону під Монте-Кассіно. Українець Михайло Паньковець захопив перші три бункери і загинув, атакуючи четвертий. На його могилі написали "Міхал Паньковєц" - поляки часто перекручували українські імена з прізвищами та й славу у битві приписували собі.

Армія Андерса

Як потрапили українці до польської армії?

Частина з них служила у Війську Польському і разом з поляками опинилася у полоні у 1939-му, після окупації Західної України та Білорусі радянськими військами. Невдовзі полонених відправили до трудових таборів Сибіру. Туди ж депортували сотні тисяч громадян колишньої Другої Речі Посполитої, серед яких було чимало українців.

Після німецького нападу на СРСР радянські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції про створення польської армії для спільної з червоноармійцями та союзними військами протидії вермахту. До її лав набирали амністованих військовополонених та польських переселенців. Командиром призначили генерала Владислава Андерса.

Як не дивно, але у перших підрозділах нового формування більшість становили білоруси, євреї та українці. Вони настільки ненавиділи СРСР з його інституціями, що охоче одягали польські мундири.

Звичайно, такі настрої не сподобалися радянським керівникам. Через три місяці Державний комітет оборони прийняв постанову, яка обмежувала чисельність, а ще забороняла набір представників інших національностей, крім польської. Відтоді неполяки старанно приховували своє походження.

Шлях українців

Для першого завдання андерсівців відправили на Близький Схід для захисту нафтових родовищ - спочатку до Ірану, а потім до Іраку.

Там і відбувся перший таємний з’їзд українців. Ризикуючи власною безпекою, понад триста патріотів з кожного військового з’єднання обговорили та ухвалили декілька рішень: відмовитися від сполонізованих імен та прізвищ і зафіксувати свою належність до української національності; уникати небезпечного дезертирства на території Іраку; у разі передислокації військ - використати будь-яку нагоду для втечі та повідомити про себе іншим українцям у світі.

Про цей з’їзд дізналися поляки. Відтоді військова поліція уважно стежила за українцями, а адміністрація часто принижувала, при будь-якій нагоді наголошуючи, що української нації не існує взагалі. Про міжнаціональну напругу у війську свідчить те, що 28 бійців покарали через підозру у членстві в ОУН до війни.

Копирайт изображения Taras Pylypovych
Image caption Українець Андрій Лайко, який служив у Війську Польському, в колі єврейської родини на території Палестини, 1943 рік

Після Іраку андерсівці перейшли до Палестини. Тут українці, попри надзвичайну небезпеку, зібралися вдруге. Цього разу понад 200 військовослужбовців, для конспірації попередньо взявши відпустки, поїхали до Тель-Авіва. В готелі "Атлантік" вони вирішили звернутися до західних союзників з ініціативою про утворення власного національного військового формування.

Проте англійський офіцер не підтримав її, нагадавши, що українці є громадянами польської держави, з якою британці псувати стосунки не зацікавлені.

Крім того, українські військові переймалися релігійними питаннями – зокрема, писали листи до командування з проханням надати їм православного священика. Їхні звернення задовольнили: до війська відрядили групу з п’яти батюшок, а дещо згодом опублікували православний молитовник українською мовою.

Монте-Кассіно

На початку 1944 року військові генерала Андерса переправилися на Апеннінський півострів. У складі союзних військ вони брали участь у масштабному кількамісячному протистоянні під Монте-Кассіно.

Близько 50 вихідців із західних областей України загинули у цій битві. Можливо, їхня кількість применшена, адже поховальні групи не вказували на могилах національність, а лише військову частину, дату смерті та ім’я з прізвищем вояка, часто перекручені на польський лад. Інколи ставили на них католицькі хрести.

Покарані

Після війни армія певний час дислокувалася на території Італії. Коли комуністичне майбутнє Польщі остаточно визначилося, військові емігрували на Захід, зокрема у Велику Британію.

До Манчестера переїхав і українець Андрій Лайко. Коли через 70 років під Монте-Кассіно, аби вшанувати пам’ять загиблих, зібралися громадяни різних країн з різних континентів, його правнук Тарас Пилипович єдиний тримав у руках жовто-блакитний прапор. Пан Пилипович захистив дисертацію про участь українців у польській армії Андерса.

Декому з українців пощастило менше. Тих, хто після війни повернувся додому, повіривши в обіцянки про солодке життя в СРСР, невдовзі засудили до трудових таборів або депортували до Сибіру. Туди, звідки вони починали свій бойовий шлях.

Новини на цю ж тему