Блог з Луганська: все заради дітей

Діти Копирайт изображения UNIAN

Майже слоган. Крилатий вираз, який чую дуже часто. "Ми живемо тільки заради дітей".

Психологи однозначно скажуть, що ця філософія неправильна, бо сенс життя після дорослішання дітей повністю втрачається.

І докори потім про те, скільки було зроблено і вкладено, а віддачі немає, це докори собі - не треба було жертвувати, треба було зробити так, щоб все було в радість.

Не заради когось, а заради родини, з радістю, задоволенням. І з цим чи без цього, але все одно багато речей робляться з високими словами - "Ми живемо зараз тільки заради дітей, щоб їм було краще".

Потім гірке розчарування від неотриманої подяки, несказаних слів подяки, або "А хто вас просив щось жертвувати?" Залишимо все це для психологів.

Пара історій про дітей та батьків. На черговому обов'язковому мітингу я зустрічаю знайому, з якою років сто тому ми разом вчилися в університеті.

Жили ми тоді по сусідству, вона - старша із трьох дітей у мами-одиначки, яка працювала санітаркою в лікарні. Вирвалась заміж, ніби на свободу.

Вона і раніше готувала-прала-прибирала і за молодшим братом, і за сестрою доглядала, для неї заміжжя з домашніми обов'язками видалося канікулами. І гордість була, і радість, і любов як у кіно.

Копирайт изображения AP

Це потім виявилося, що гарна зовнішність - це плинний стан, а заздрість подруг важлива хіба тоді, коли тобі 15. Більше того, потім стало здаватися, що пощастило не їй з ним, а подружкам без нього: "І чого він мене вибрав? Навіщо мені стільки щастя?!"

Відкрилося все те, від чого закохані панянки наполегливо відверталися - шкідливі звички обранця, егоїзм, неблагополучна родина. Важко було ухвалювати рішення і йти від чоловіка у нікуди із дитиною.

За дипломом - вчитель. Та чи багато заробиш у школі? Жили на копійки із сином, але син при ній, в неї на очах. І попри всі злигодні з вічним безгрошів'ям, латаними-перелатаними колготками та старою сумкою, у неї вийшло! Сину подобалося вчитися, хороший вийшов хлопчина, не рівня батькові, який опустився.

Як і у всіх постало питання - куди далі, коли війна? Моя подруга ухвалила не те, щоб дивне рішення, а швидше таке, що дивує широтою думки - при її-то фінансових дірках та нестиковках.

Знайшла соціальний інтернат в Києві, де син закінчує школу, здає ЗНО, планує вступати. Звичайно, це не розмах з приватними школами Швейцарії, але для моєї приятельки, у якої в гаманці протяг, а на ногах черевики зі студентської молодості, це подвиг.

Знаю я ціну цих материнських сліз на випускному вечорі у дітей - дуже багато всього за ними, про все не напишеш. І диплом про вищу освіту сина буде перш за все його нагородою.

Думає моя подруга, куди сину вступати. З його рівнем підготовки потягне медичний університет. Лишилося обрати місто, українське місто: "Навіщо йому місцевий диплом, куди він з ним потім?"

І попереду у моєї подруги нові кола випробування та радості - довгі роки студентства сина і його робота тут, життя вдома і гроші йому звідси туди.

Можна наводити приклади десятками, коли батьки лишилися тут, зберігши собі посади, оцінивши свої шанси на життя десь без звичної роботи або звичне життя тут на старій посаді з перспективами підвищення.

Але дітей при цьому виштовхнули подалі від всього - в інші держави, в інші міста. Їздять, допомагають, провідують.

Раніше географія поїздок була ширшою, а тепер - до дітей. З грошима, щоб допомогти, з гостинцями. Теж вибір, нелегкий вибір - охороняти полишені квартири, які купувалися дітям для довгого і щасливого життя, для їхніх майбутніх сімей.

А тепер - якір на ногах: не продати і не залишити. І працюють тут батьки, щоб підзбирати грошей, з'їздити до дітей, освоївши нові маршрути. І теж "заради дітей".

Іще варіант - виїжджати з дітьми, щоб бути з ними, допомагати пробитися. Важке рішення лишити звичну роботу, звички, житло, друзів. Поїхати, зняти квартиру, митися із тазків, не помічати обідраних шпалер...

Копирайт изображения UNIAN

Жити, щоб готувати борщі, зустрічати, допомагати. Щоб довчивши, допомогти захиститися і зайняти свою нішу в житті дітей. Працювати так, щоб не думати, жити маленькими радощами. І їздити додому як раніше на курорти, щоб відпочити, побути серед улюблених речей, в своєму домі.

Теж непростий вибір був - лишити все, розрахуватися, поїхати, почати в новому місці своєї країни, підставивши плече дітям. І як мантру повторювати вечорами: "Мені нічого не треба, все, що я роблю - для дітей, тільки, щоб їм було краще".

Але ж для немолодої подружньої пари - це як загальне хобі, новий виток у стосунках - спільне подолання труднощів, спільні радощі, прикрощі, втрати, але разом, як у молодості, коли життя починалася зі старого продавленого дивану, а попереду був увесь світ.

Є й такі, хто лишився тут теж заради дітей. Виявляється, в цьому "заради" поміщається дуже багато: і тут "заради", і там "заради", і звільнення, і виїзд "заради", і нові посади тут також "заради".

Я знаю кількох людей, які за їхніх знань і пробивних здібностях могли б, напевне, претендувати на хороші посади в будь-якому місті. А вибір виявився дивним - лишитися тут, щоб бути з дитиною. Щоб у дитини був свій дім і мама поруч.

Добре розуміли дилему: звична робота і час із родиною або нова робота, нове місто, але бачитися уривками з дитиною, для якого все буде чужим - і місто, і дім, і школа. Лишитися тут, щоб бути з дитиною або поїхати, лишивши дитину на бабусю, але забезпечити, не бачачись.

Дивне життя. Дивні рішення. З політичним підтекстом і без нього. В якийсь момент виявилося, що треба зважитися на дуже багато і найголовніше - обирати майбутнє своїм дітям, країну проживання і державу в серці.

Але ж часто вибір був значно вужчим: диплом, з яким дитина зможе влаштуватися далі, і місто, в якому у нього більше шансів лишитися живим.

Новини на цю ж тему