Блог історика: Івану Франку 160

Письменник прийшов на цей світ 1856 року у селі Нагуєвичі, нині Львівська область, а помер у Львові 1916-го – не дожив три місяці до свого 60-річчя. Життя його було пов’язане з Галичиною, проте тричі він відвідував Київ. Ті епізоди багато в чому визначили життя видатного майстра слова – його долю і недолю.

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption В церкві Колегії Павла Галагана 1886 року вінчався Іван Франко. Нині на фасаді будинку є меморіальна дошка

"Давно вже я збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ, – зізнався Іван Франко у листі до громадського діяча і письменника Олександра Кониського, – і для того радо гожуся на Ваш проект". Проект полягав у тому, щоб зібрати в Києві гроші на видання у Львові газети "Братство". Її мав редагувати Франко, на той час досвідчений журналіст, автор "Захара Беркута" і "Борислав сміється".

У суботу 14 лютого 1885 року вночі Іван Якович виїхав потягом зі Львова. У Києві зупинився у свого знайомого Єлисея Трегубова, викладача Колегії Павла Галагана, який мешкав у службовій квартирі по вул. Фундуклеївській (нині вул. Б. Хмельницького), №9.

Звичайно, цікавився київською старовиною – оглянув залишки Золотих воріт, Софійський та Михайлівський монастирі, Андріївську церкву, пам’ятник князю Володимиру.

Достатньої суми на свій часопис письменник у Києві не знайшов. Проте знайшов набагато більше – майбутню дружину. Нею стала 21-річна Ольга Хоружинська, молодша сестра дружини Трегубова. Розумна й освічена, вона одразу впала в око гостеві.

"По амурній квестії"

На початку серпня 1885-го, за кілька тижнів до свого 29-ліття, Франко вирішив посвататися. Зі Львова написав листа Трегубову з проханням з’ясувати, чи згодиться Ольга стати його дружиною. Трегубов порадив спитати в самої дівчини, а від себе додав: "Вона богопочитала Вас […] яко високого таланта; але як вона однесетця до Вас по амурній квестії, про то невідаю".

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption Весільне фото, зроблене в фотостудії Володимира Висоцького за порадою письменниці Елізи Ожешко

Франко написав Ользі, зав’язалося листування, у жовтні 1885-го вона повідомила про свою згоду на шлюб. Але письменник і далі вагався. Нарешті попросив письменницю й перекладачку Олену Пчілку "розвідатись дещо ліпше і сказати мені Ваш щирий суд про сю особу". В березні 1886 року дістав таку відповідь: "Це золото не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична […] Пізнавши Вашу милую нареченну, з певностю думаю, що Ви будете з нею зовсім счасливі!"

Шлюб

Другий візит до Києва у квітні 1886-го – це приїзд на власне весілля. Вінчалися у церкві Святих апостолів Петра і Павла, що містилася в приміщенні Колегії Павла Галагана (тепер у цій будівлі – Національний музей літератури України).

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption Паспарту фоторобот В. Висоцького з логотипом його студії

У метричній книзі з’явився запис: "4 мая. Жених – австрийский подданый, литератор, Иван Яковлевич Франко, греко-униатского исповедания, тридцати лет, первым браком; невеста – дочь титулярного советника Федора Васильевича Хоружинского, девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет, первым браком. Таинство брака совершил священник Симеон Трегубов с диаконом Григоровичем. Поручителями были – по жениху: статский советник Петр Кириллович Любимов и технолог Филарет Юрьевич Гладилович; по невесте: фабричный инспектор Киевского округа Измаил Орестович Новицкий и студент университета св. Владимира Виктор Владимирович Игнатóвич".

Далі – весільна фотографія. Молодята завітали до студії популярного в Києві фотомайстра Володимира Висоцького на початку Лютеранської вулиці і зробили першу в житті спільну світлину. Після короткої вечірки, що відбулася в помешканні Трегубових, подружжя вирушило потягом до Львова.

Украдене щастя?

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption Рекламне оголошення фотографа В. Висоцького в київській газеті

І нарешті останній приїзд до Києва на початку квітня 1909 року. Від останніх відвідин минуло майже чверть століття. Це був уже зовсім інший Франко – і зовнішньо, і духовно. Шлюб виявився невдалим – оптимістичний прогноз Олени Пчілки не справдився. Дружина народила йому трьох синів і дочку, але щасливим із нею письменник не був. Він передчасно постарів, був втомлений безгрошів’ям і хворобами. Інколи скаржився на переслідування привидів.

Людмила Старицька-Черняхівська, яка знала Івана Яковича раніше, не впізнала його. Згадувала з болем: "Нужденна, сухорлява людина, він, наче й зменшився на зріст, очі згаслі, червоні від сліз".

Франко спочатку зупинився в тих таки Трегубових, родичів своєї дружини – вони мешкали на Бібіковському бульварі (нині бульвар Т. Шевченка, 31). Але далі перебрався до подружжя Чикаленків, які мали власний будинок на теперішній вул. Саксаганського.

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption Так виглядала в ті часи вул.Лютеранська. На будинку ліворуч - вивіска "Фотографія В.Висоцького". Саме тут І.Франко зробив своє весільне фото

Він зустрічався з Борисом Грінченком, Павлом Житецьким та іншими відомими українськими діячами, відвідав редакцію Літературно-наукового вісника і Українське наукове товариство (те й те на Володимирській, 28), побував на засіданні "Просвіти", завітав до Українського клубу, а також витратив купу грошей у книгарнях і на книжковій "товкучці" на Подолі. Кажуть, ніби дивився виставу за власним твором "Украдене щастя" у театрі Миколи Садовського. 12 квітня 1909 року Франко залишив Київ.

"Повні весни та свободи…"

Справжньою втіхою наприкінці складного і багато в чому нещасливого життя могла стати для Франка Нобелівська премія. На неї митця висунув віденський професор Йосип Застирець. У поданні до Нобелівського комітету від 26 листопада 1915 року він назвав Івана Яковича "справді найвизначнішим письменником сучасної Європи".

Копирайт изображения STANISLAV TSALYK
Image caption Так виглядав Іван Франко в 1913 році

Професор зауважив, що 59-річний Франко "живе у Львові в нужді, але зі свіжістю юнака високо тримає прапор боротьби за свободу й прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини століття". А творчість Івана Яковича номінатор оцінив так: "Майже шість років диктував він свої твори (був паралізований), повні весни та свободи, справжні перлини поезії свого народу, які дістали загальне визнання як творіння загальнолюдської вартості".

Письменника зареєстрували як кандидата – в архіві Шведської академії зберігається документ №19 за 1915 рік, у якому зазначено: "№4. Іван Франко". Іншими претендентами того року були Анатоль Франс і Ромен Роллан з Франції, Георг Брандес з Данії та інші. Лауреатом став Ромен Роллан.

Через шість місяців, у травні 1916-го, Франко помер, і його виключили зі списку претендентів наступного року – за правилами премії, Нобелівку присуджують лише живим.

Новини на цю ж тему