Блог із Луганська: привиди минулого

Блог з Луганська: пустир на центральній вулиці Копирайт изображения YANA VICTOROVA

Сьогоднішній Луганськ підійшов би для американського фільму жахів. Порожнеча посеред дня на колись жвавих вулицях, подекуди можна знайти згорілі остови машин, руїни виробництв або місць відпочинку, а найголовніше - місто повне привидів. Але не тих, з голлівудських фільмів жахів, а справжнісіньких - привидів нашого минулого.

Час від часу я бачу рекламу концертів весни 2014. Останній концерт у Луганську був 31 травня 2014 року, і його реклама трапляється мені найчастіше - рок-хіти у виконанні симфонічного оркестру. Я була на тому концерті - останньому, як виявилося, того року й сезону.

Після його закінчення ми з приятелем ішли нічним Луганськом. Він шепнув: "У мене в рюкзаку зарплата всього відділу - не встиг роздати, боявся спізнитися на концерт". Потім ми трохи сперечалися, якою дорогою повертатися на зупинку. Зазвичай він садив мене на маршрутку і біг в офіс закінчувати справи, щоби потім їхати додому на таксі чи ночувати на роботі.

Ми пішли дворами міського центру. Це був останній день травня, і багато вікон були відчинені - на кухнях подекуди горіло світло, було чути розмови, місто готувалося до сну.

Ми, як завжди, говорили про робочі новини. Було вже пізно, та ми не відчували ані найменшого страху. І тільки підійшовши до будівлі облдержадміністрації - замовкли: навколо горіло багаття, була розібрана тротуарна плитка, на бруківці сиділи дивні люди.

Ми пройшли цей відрізок мовчки - треба було говорити або дуже багато або нічого, бо кількома фразами пояснити все це було неможливо.

На зупинці - звично мовчки розійшлися. Кивнули один одному. Ми так прощалися десятки разів після подібних походів на концерти.

А потім було 1 червня (вибух у Луганській ОДА, від якого загинули кілька людей. У "ЛНР" заявляли, що на будівлю скинули снаряд з літака, українські силовики це заперечували. - Ред.). І я думала: адже я йшла цією дорогою менше доби тому. Та це зазвичай у кіно все ретроспективно - мир/війна, слайди спогадів.

Копирайт изображения Getty
Image caption Прихильники "ЛНР" біля однієї з захоплених державних будівель, 2 червня 2014 року

Ні мій друг, ні я згодом не обговорювали того, що йшли тією вулицею лише за кілька годин до вибуху, в якому загинули і отримали страшні каліцтва люди. Теж цілком кіношний сюжет, тільки в житті чомусь усе було дуже страшно.

На сьогоднішніх міських вулицях можна зустріти тіні минулого, і після таких зустрічей завжди здається, що час має чіткі відрізки: теперішнє невблаганно перетворюється на минуле, і зворотного процесу не існує.

Сьогодні я зустріла відразу кількох привидів із минулого - тих людей, з якими працювала в різний час. Мені були раді або успішно це вдавали. Хоча зазвичай у таких швидкоплинних зіткненнях не обманюють.

Моя колишня начальниця за п'ять хвилин зустрічі встигла сказати, що у них із чоловіком все добре - бізнес у самому центрі Луганська. Чоловік (наш колишній офісний водій, а тепер, як виявилося, бізнесмен) стояв поруч. І виглядав тим самим офісним водієм.

"У тебе дитина? А в нас уже онуки! Так, у нас все добре! Продовжуємо працювати, а мої діти з 2014-го - в Білорусі!"

Контрасти - прямо на поверхні: все добре, бізнес, плани, робота, сім'я, от тільки найближчі поїхали від усього цього "благополуччя" подалі - туди, де немає такої дивної тиші. І таких прикладів, коли батьки тут будують фундамент життя своїх дітей деінде, я знаю достатньо.

Батьки продовжують робити те, що робили в Луганську до війни, а діти починають нове життя в Криму, Білорусі, Москві, Тель-Авіві... У кого на що вистачило зв'язків і грошей, щоб виштовхнути подалі. І мої знайомі, успішні знайомі, продовжують працювати в Луганську, щоб передавати / пересилати / відвозити зекономлене і зароблене дітям.

Копирайт изображения Yana Victorova

Їздять тепер не в дивовижні тури далеких країн, а до дітей - із гостинцями, побачити онуків, допомогти. Беруть відпустки, підлаштовуються під довгі свята, просять знайомих і сусідів наглядати за нерухомістю, яку зараз - ні продати, ні здати: невигідно і складно. І через Ростов летять до Ізраїлю, автобусами і перекладними - їдуть в найближчі країни.

Причому дітьми, що виїхали, пишаються так, ніби ті вчаться в Гарварді чи проходять стажування у Цукерберга. Сусіди розповідали, що їхня дочка працює в Москві на лінії виготовлення поп-корну. Звучить трохи дивно, еге ж? Але з їх слів - це була вершина сімейних досягнень: дочка - начальник цієї лінії, внучка - майже студентка, зять теж якось працює, а те, що без громадянства знімають квартиру в Москві - так у Москві ж!

І знову контрасти. Щастя батьків від того, що діти не тут. Щастя дітей, що можуть інколи допомагати тим, хто тут. І спокій від того, що є кому доглядати за залишеною нерухомістю.

І ще такий штрих цих шапкових зустрічей-перетинів - де ми провели те саме літо.

Начальниця каже: "Ми - корінні луганчани!" І в цьому стільки гордості, ніби вона репетирує промову перед коронацією. На запитання про нас відповідаю, що ми теж провели те літо в Луганську - сиділи в підвалі, і нам це не сподобалося.

"Як же без підвалу? Ми всі там сиділи!" А я ось не бачу в цьому нічого такого, про що варто розповідати. Як показує досвід, тих, хто виїжджав, бентежать наші живописання того літа; а ті, хто провів його так само, можуть розповісти ще більше, і їм чиїсь аналогічні історії не дуже цікаві.

У таких ось зустрічах - маркер усього життя. Намагання показати, що все добре, смуток про літо, жаль за втраченим, радість від того, що сьогоднішній день трохи кращий за вчорашній, і ще більша - від того, що діти й онуки не тут.

Напевно, всі ми тут - примари того життя, в якому було і хороше, і погане, але яке порівняно із теперішнім здається найкращим.