Експерт: Південний Потік – вбивця Набукко

Підписання проекту Набукко влітку 2009 року
Image caption Підписання проекту Набукко влітку 2009 року

Новий комісар ЄС з питань енергетики Ґюнтер Етінґер заявив, що Європа повинна будувати міцне партнерство з Москвою, купуючи російський газ в обмін на європейську технологію, і вирішити транзитні проблеми з Україною.

За словами оглядачів, пан Етінґер більш відкритий, ніж його попередник до Південного Потоку – проекту під проводом Газпрому, мета якого оминути Україну і транспортувати газ дном Чорного моря до Болгарії.

Але він сказав, що Європа більшу вигоду отримає від газопроводу Набукко – проекту за участи кількох європейських країн, мета якого постачати каспійський газ до Європи через Туреччину.

«Я не маю наміру блокувати Південний Потік, але Набукко – реальний європейський проект. Південний Потік, можливо, додає потужності і вищі технічні стандарти, але Набукко дає вигоду тому, що приносить нового регіонального партнера», - сказав комісар ЄС.

Тим часом європейські представники у четвер спростовували, що ведуться переговори про можливе об’єднання двох проектів - Південного Потоку і Набукко.

Раніше з такою революційною пропозицією виступив глава італійської енергетичної компанії Eni Паоло Скароні.

Подробиці тут

Росіяни цього тижня спростовували, що вони зацікавлені у проекті Набукко.

Михайло Гончар, директор енергетичних програм Центру «Номос» сказав в інтерв’ю Бі-Бі-Сі, що ця пропозиція, певною мірою, «була очікуваною в лапках».

М. Гончар: Я можу висловити таку оцінку, що, власно кажучи, «Південний потік» - це проект, який є кілером для «Набукко». Навіть зверніть увагу на хронологію. Проект «Набукко» почав обговорюватись десь 2002 року. Оформився організаційно 2005 року. У той час, як перший документ по «Південному потоку» між Росією і Італією був підписаний у червні 2007 року, а у січні 2008-го був зареєстрований офіс проекту «Південний потік» у швейцарському кантоні Цуг. І така послідовність ще вказує на те, що «Південний потік» значною мірою виник як реакція на наміри ЄС реалізувати проект «Набукко». Як тільки ці наміри були оформлені 2005 року і стали розвиватись, перетворюючись у конкретні плани, тут і з’явився проект «Південний потік», який тепер, по суті, намагається розвинутись за рахунок поглинання свого конкурента.

Бі-Бі-Сі: Зараз пропозиція, про яку ми говоримо, пропонує замість поглинання таке взаємопоєднання, можливо навіть взаємопоглинання. Чому немає позитивної відповіді з Москви? Адже якби використати європейські гроші і російські можливості, то таке враження, що Росія все одно була би у виграші, бо обидва ці проекти йдуть в обхід України.

М. Гончар: Тут не варто розраховувати на швидку реакцію з Москви. Напевно, вона витримає певну паузу. І невипадково, що пропозиція прозвучала не з Москви, а саме з італійського боку. Як відомо, в проекті «Південний потік» є два стратегічних партнери – це італійська компанія «ЕНІ» і російський «Газпром». Якби така ідея прозвучала з Москви, то вона би підозріло сприйнялась у Євросоюзі. А коли така ідея прозвучала з Італії, то тут, мені здається, перш за все розраховано на європейську аудиторію.

Бі-Бі-Сі: Тобто, ви вважаєте, що це ідея, яка могла б бути санкціонована у Москві?

М. Гончар: Так. Певною мірою ось та логіка і хронологія, які я вам навів, дають підставу говорити про те, що це ідея спільного походження. Звичайно (тут в незалежності від того, що це «Набукко» і «Південний потік»), якщо мова іде про конвергенцію чи злиття двох таких масштабних за задумом проектів, то у будь-якому випадку це не буде швидко. Зверніть увагу, адже по «Південному потоку», на відміну від «Набукко», немає навіть техніки опрацьованого обґрунтування. Воно ще тільки опрацьовується. У той час, як по «Набукко» не бракує детальних техніко-економічних проробок, є відповідний бізнес-план, чітко фрагментований, з достатньо чітким графіком його реалізації і т.д.

Бі-Бі-Сі: Тобто, Росія могла би поглинути проект, який значно просунувся далі уперед? Принаймні, так виглядає. Але для нашої аудиторії, я думаю, важливий так би мовити український аспект. І знову ж таки ми тільки констатуємо, що Україна тут залишається лише спостерігачем, так? Хоча президент Янукович якось там намагався проштовхнути ідею, щоб українці були, принаймні, учасниками проектів будівництва таких газопроводів чи нафтопроводів, навіть якщо це обводить енергопотоки в обхід України. Принаймні, Україна могла би продавати труби. Ви вважаєте, що це єдиний спосіб для України реагувати в такій ситуації?

М. Гончар: Абсолютно ні. Це не адекватний спосіб реагувати. Тому невипадково, що більше Янукович на цю тему не висловлюється. Я думаю, що це був своєрідний експромт у процесі передвиборчої кампанії. Недостатньо вдалий, власно кажучи. Що стосується участі українських компаній хоча би трубами, то присутність там західноєвропейських компаній навряд чи зробить це можливим. Тим більше, коли мова іде про будівництво підводних газопроводів. І ще одне.

Навіть якщо уявити собі ідеальну ситуацію, що нас запросили на якусь частку в консорціумі, подібному «Південному потоку», то знову ж таки я звертаю вашу увагу на те, що компанія-девелопер цього проекту знаходиться у кантоні Цуг, у Швейцарії. Не в Росії, не в Італії, а у Швейцарії. І це указує зайвий раз на те, що у такий спосіб закладено далекосяжні підходи по вийманню через цей швейцарський кантон певних обсягів фінансових потоків у інтересах приватних осіб.