Внук "першого олігарха" Мішель Терещенко: багато маєш - багато віддавай

Image caption Мішель Терещенко не тільки намагається відродити землі предків, але відновити пам'ять про них у своїх книжках

Михайло Терещенко був українським цукровим олігархом та міністром фінансів Російської імперії, а потім - був заарештований у Зимовому палаці та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. У 1918 році емігрував.

Його внук, громадянин Франції Мішель Терещенко, розповів про своє повернення до України, про відновлення бізнесу на землях предків, а також про те, чи існують добрі олігархи.

ВВС Україна: Ваша перша книга називається "Перший олігарх", і вона присвячена Вашому діду, Михайлу Терещенку. І в Україні, і в Росії слово "олігарх" має досить негативний зміст - як ви думаєте, чому?

Мішель Терещенко: Я думав про стиль життя діда. Це була надзвичайно багата людина, капітал якої було створено її родиною у цукровій промисловості та банківському бізнесі.

Але давайте замислимося: до 1914 року цукрова промисловість в Україні розвивалася так швидко і інтенсивно, що один із п’яти робітників у тодішній Україні працював на якомусь із підприємств, пов’язаних із виробництвом цукру. Моїй родині належало близько третини цієї галузі. Тобто, можна сказати, що один із 15-20 українців тоді працював на родину Терещенків.

Коли на вас покладено таку відповідальність, ви зобов’язані будувати школи, лікарні, пологові будинки, церкви, а далі - університети, консерваторії та музеї, бо ви відповідальні за цих людей. І те, що Терещенки на початку ХХ століття витрачали до 80% своїх прибутків на благодійні проекти, я нічим іншим, як усвідомленим бажанням поділитися своїм багатством із суспільством, пояснити не можу.

Можливо, саме через нерозуміння того, що треба ділитися із суспільством, що не можна забувати, звідки взялися твої статки, нинішні олігархи мають таку погану репутацію. Як я розумію, для моїх предків це був двосторонній рух – люди, земля, багатство... Коли ти маєш так багато, ти мусиш і віддавати багато.

Угода з ЄС як кінець 360-річної колонізації України

ВВС Україна: Ви розповіли досить успішну бізнесову історію про своє повернення до України. Але ми чуємо багато нарікань на бізнес-клімат в Україні, і ці нарікання мають серйозні підстави. Що допомогло Вам мати успіх у бізнесі в Україні?

Мішель Терещенко: Я абсолютно переконаний в одному принципі, який можна застосовувати не тільки до України. Саме тоді, коли всі говорять лише погані речі, всі у розпачі і депресії, коли всі кажуть, що тут нічого не буде, - саме цей час є найкращим часом для інвестицій.

Якими б не були наміри уряду, але Україна поки що не продала свої стратегічні активи Росії, хоча ще у 2010 році у Росії було переконання, що вона "проковтне" Україну досить швидко. Цього не сталося. Навпаки, попри низку серйозних проблем, Європейський Союз підійшов впритул до підписання угоди про асоціацію з Україною. І такої угоди ЄС дійсно немає із жодним зі своїх сусідів. Підписання цієї угоди відкриє багато можливостей.

Для мене особисто, - і я сподіваюся, що мій дід – останній міністр фінансів Російської імперії пробачить, - ця угода стане справжнім кінцем 360-річної колонізації України. Тому що перед Україною нарешті відриється можливість руху в іншому напрямку. При цьому у даному випадку ніхто не вимагає, аби Україна втрачала якусь частину свого суверенітету у тому чи іншому вигляді.

ВВС Україна: Тобто, Ви не погоджуєтеся із тими, хто каже, що після підписання цієї угоди ми просто відкриємо наші кордони для дешевого європейського імпорту, і це доб’є українського виробника, там, де він ще залишився?

Мішель Терещенко: Не погоджуюся на 200%. Ця угода стосується не тільки зони вільної торгівлі, але й передбачає втілення Україною певних політичних зрушень, зокрема, незалежнішої системи правосуддя та кращої виборчої системи. А у цьому є нагальна потреба.

"Хребет українського суспільства"

ВВС Україна: Дехто вважає, що новим двигуном української економіки може стати сільське господарство, замість видобувної чи металургійної промисловості, що відходять у минуле?

Мішель Терещенко: Я би сказав, що сільське господарство було, є, і залишатиметься хребтом українського суспільства. Не випадково понад чверть усіх орних земель, земель, придатних для вирощування чогось, що є в наявності у Європі, знаходяться в Україні.

До того ж, це земля найвищої якості – Україна має кращі чорноземи. 22-25% населення все ще живуть у селі, тоді як у Франції це лише 2%. 15 мільйонів осіб отримують свій власний дохід від сільського господарства.

Ми бачимо, як швидко та ефективно розвиваються в Україні зараз справжні агрохолдинги. Я не дуже добре знаюся на металургії, але у мене є враження, що вона занепадає, бо ніхто не вкладав грошей у її розвиток, на відміну від того, що зараз відбувається в агробізнесі.

ВВС Україна: Що Ви думаєте про приватизацію землі? Чи вона потрібна для розвитку аграрного бізнесу, який, здається, і без неї непогано розвивається?

Мішель Терещенко: Я підтримую приватизацію, бо у землі має бути господар. Земля не піддається адміністративному регулюванню. За радянських часів звітували про фантастичні врожаї, а в результаті до Радянського Союзу йшли американські суховантажі із кукурудзою та зерном.

Ви перетинаєте кордони України, і бачите: на полях – кукурудза-соя, кукурудза-соя, трохи соняшника. Це вбиває землю. Це може тривати ще 10-15 років, і потім буде втрачено все. Але вони роблять це, бо вони є орендарями. Тому землі потрібен господар.

Звісно, хотілося б, аби це була цілком справедлива і прозора приватизація. Але, коли я дивлюся на земельну реформу 1861, яка дала стільки можливостей моїм предкам для розвитку цукроваріння у їхній час, я розумію, що і через 50 років після початку цієї реформи не всі проблеми були вирішені. І це довели події першої революції у 1905 році.

Я також вірю, що зиск від приватизації отримають не тільки великі холдинги, але й люди, що мають невеликі господарства.

Про "хороших олігархів"

ВВС Україна: Але саме так - нічого не вкладати, і просто використовувати активи, які дісталися їм під час того, що в народі називають "прихватизацією" - українські олігархи і накопичили свої статки...

Мішель Терещенко: Ну, якщо вже так, то не думаю, що засновники династії Кеннеді чи якоїсь іншої відомої багатої американської родини абсолютно законно заробили свої перші гроші. На жаль, практично завжди доводиться проходити через процес перерозподілу. І, зазвичай, у такі часи найспритніші отримують більше, ніж інші.

Я впевнений, якщо залишити на острові 30 людей, і повернутися за рік, то троє із них будуть керувати, двадцять будуть працювати на них, а ще семеро будуть жити у злиднях і жалітися на життя. Це людська природа. Перші троє мають бути такими олігархами, про яких ми говорили на початку розмови. Вони мають усвідомлювати відповідальність за багатство. Але одні люди завжди бігтимуть швидше, ніж інші. Не думаю, що це можна якось змінити.

Але я переконаний, що капітали зможуть зберегти лише ті їхні нащадки, які зрозуміють, що треба ним ділитися із суспільством. А хто не зрозуміє цього - їхні багатства просто будуть вкрадені кимось іншим.

Я був здивований, коли у червні 2009 працівники відділення дитячої кардіохірургії, яке очолює професор Ілля Ємець, вирішили встановити пам'ятник моєму прапрадідусю Ніколі Терещенку, який своїм коштом та коштом своєї дружини Пелагеї побудував цю лікарню (нині - науково-практичний центр дитячої кардіохірургії та кардіології МОЗ України. - Ред.) у 1894 році.

Згодом професор Ємець запросив мене познайомитися із співробітниками відділення, а також із членами Опікунської ради лікарні. І я був приголомшений тими сумами, що їх виділяють на підтримку лікарні деякі з цих людей, виділяють анонімно і регулярно.

Тому я не полишаю надію, що в Україні можуть з'явитися олігархи в позитивному значенні цього слова.

Без претензій на майно предків

ВВС Україна: У Вашій другій книжці "У Пошуках скарбів родини Терещенків" Ви пишете зустріч із Віктором Ющенком у його садибі, коли він був президентом, і коли він пообіцяв Вам дати українське громадянство "наступного дня, як попросите". У Вас вже є український паспорт?

Мішель Терещенко: Як я і написав у книзі, це була лише розмова. Він варив юшку у своєму садочку, ми розмовляли, і я просто спитав про українське громадянство, а він так само просто відповів, що "для Вас я зроблю це за 5 хвилин". Але ми ніколи більше не зустрічалися після цієї вечері з юшкою.

Я зовсім не проти отримати українське громадянство. Але у цьому питанні я дещо сентиментальний. Я не хочу просити. Якщо воно прийде, то прийде. Я кожен рік подаю заяву на робочу візу в Україну, і з цим виникають деякі проблеми.

Крім того, є ще одна проблема із українським громадянством. Якщо я його отримаю, то я маю відмовитися від французького громадянства. Я ніколи не тримав би два паспорти. Але тоді мені доведеться просити візу для того, щоб відвідати родину у Франції. Можливо, я зачекаю до часу, коли українці зможуть потрапляти до Західної Європи без візи. А я вірю, що такий час прийде вже незабаром.

ВВС Україна: Я знаю, що Вам не подобається, коли Вас питають про те, чи претендували б Ви на майно Терещенків, якби була якась реституція, якби Ви могли повернути всі ці заводи, землю, маєтки, музейні колекції...

Мішель Терещенко: Я би розгубився. Мій дід помер, коли мені було 2 роки, і я його зовсім не пам'ятаю. Моя бабуся ніколи, крім самого останнього часу перед її смертю, не розповідала мені про те, чим володіла родина в Україні чи в Росії.

Коли я був ще школярем, я записався на курси російської мови. Того вечора я прийшов до бабусі, і сказав, що невдовзі зможу говорити російською. На це бабуся сказала, що якби про це дізнався мій дід, то помер би вдруге. У неї були чудові блакитні очі, але коли вона говорила мені це, вони стали просто чорними. І довгий час я не міг зрозуміти, чому вони ніколи нічого мені не розповідали, чому я не повинен був вчити російську? Тепер я розумію, що вони не хотіли, аби ми виховувалися у ностальгії. Вони не хотіли, аби у нас був якийсь дух реваншу, помсти, жалю.

Коли вони залишили Україну, їм було близько 30 років, вони були дуже заможними, і вони все втратили. Вони прийняли те, що вони мають прожити два різних життя. Але щоб жити новим життям, треба перегорнути сторінку, і вони свідомо зробили це. Мій батько розповідав мені, як вони з дідом часто ходили до Лувру, але ніколи мій дід не згадував, що він був власником 15-и тисяч шедеврів.

Тобто, я вважаю всі розмови про повернення майна абсолютно недоречними. Звісно, якщо закон зміниться, якщо онук зможе успадкувати щось від свого діда, у мене не буде підстав відмовлятися. Але нині закон є іншим, і говорити про це немає сенсу. Я навіть не думаю про це.

ВВС Україна: Так, але мене більше цікавило, що Ви відчуваєте, коли просто гуляєте Терещенківською вулицею, де розташовані усі ці будинки, збудовані Терещенками?

Мішель Терещекно: Велику радість. Я часто і завжди із великим задоволенням відвідую ці музеї, основу колекцій яких складають твори, що зібрали мої предки. Хіба що про Варвару Ханенко я завжди думаю із сумом, бо вона єдина із родини не залишила Україну, хоча мала всі можливості.

Коли я думаю про всіх цих людей, яким довелося жити із тугою до кінця життя в еміграції, або ж страждати від того, що вони вирішили залишитися, і знати, що зараз я можу коли завгодно просто пройтися кімнатами цих будинків, я маю бути щасливим, і за себе, і за них. І також я дуже вдячний людям, які все це зберегли, особливо, якщо згадати, якою трагічною була історія України у ХХ столітті.

Новини на цю ж тему