Останнє поновлення: Вівторок, 16 листопад, 2010 p., 14:16 GMT 16:16 за Києвом

Ольга Вох про Забужко: УПА й надалі чекає

Підлітковий роман на дорослі теми: рецензія на роман "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.

Українська служба Бі-Бі-Сі проводить конкурс читацьких рецензій у рамках премії "Книга року Бі-Бі-Сі 2010". Клацнути Правила участі - тут.

Клацнути Сторінка Премії "Книга року Бі-Бі-Сі 2010 - тут!

Клацнути Сторінка роману "Музей покинутих секретів" на Бі-Бі-Сі - тут!

В недавньому інтерв’ю Оксана Забужко порівняла українську державу з "важким підлітком", вказуючи на ціннісну крихкість і незрілість нашого посттоталітарного суспільства. "Музей покинутих секретів" виглядає як спроба письменниці дати розгубленому підліткові моральний орієнтир. Як-не-як, а написати "роман про любов і смерть", запропонувати власну версію цих двох ключових культурних стрижнів – це прерогатива дорослих, здатних подивитись на юнацькі суперечки оком об’єктивного модератора.

Проте в "Музеї покинутих секретів" авторка не перебирає на себе ролі модератора. Авторський голос у "Музеї" є радше голосом ще одного підлітка – сина репресованих інтелігентів, палкого антикучміста й фаната УПА з повним набором юнацьких рис. Тут і загострена реакція на несправедливість, і емоційні бурі, й гіперсексуальність, і некритичне ставлення до кумирів (вояків УПА)...

Недарма Адріян ніжно називає Дарину "школяркою-відмінницею". Забужко-романістка сама виступає тут "відмінницею", яка ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. "Музей" – це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці і (особливо) в "Notre Dame d’Ukraine". Можливо, тому роман вийшов засерйозним як для художнього твору і важковчитним.

Перша сторінка роману

Перша сторінка роману

Збільшити зображення

Поза тим, "відмінниця" вміє гарно писати – її мова соковита, стилістично вироблена, підживлена тонким відчуттям діалектів і жаргонів. Можна тільки милуватися її колосальною роботою з документальними джерелами та тонким нюхом на культурно значущі деталі. От тільки бажання заробити гарну оцінку примушує її дещо механістично сприймати вказівки вчителів. Деякі теми того-таки "Нотр-Даму" з фотографічною точністю перенесено в "Музей". Якщо цілі розділи "Нотр-Даму" присвячено протиставленню "шляхетності" та "хамства", то в "Музеї" шляхетні головні герої вже протистоять багатоликому Хамові, втіленому то в Настуні-практикантці, то в акціонерах Дарининого телеканалу, то в нардепі Вадимові...

А головні герої тут і справді шляхетні, ба навіть більше – вони є ідеальним відображенням авторського "я". Дарина Гощинська не просто ідеалістка (як її попередниця Люба Гощинська з Українчиної "Блакитної троянди") – вона ще й ідеальна. Досконала зовнішність, від якої десятки мужчин завмирають просто на вулиці; досконалий професіоналізм тележурналістки; досконалий інтелект, який вкладає опонентів штабелями до її ніжок. Викапана Лара Крофт чи Лойз Лейн, що примушує частіше битися серця підлітків усього світу! За партнера цій жінці дібрано такого ж гіпертрофовано-фантастичного мужчину. У стосунках героїв не буває ні злетів, ані падінь, ані взагалі конфліктів.

Дарина й Адріян подвійно ізольовані від зовнішнього світу: по-перше, своїм ідеальним коханням, по-друге, цілковито некритичним ставленням авторки. Замість бути об’єктивним арбітром їхнього взаємного обожнювання, авторка сама долучається до цього обожнювання і дає героям індульгенцію на все – безпричинні спалахи гніву, разючу неповагу до інших персонажів, навіть намагання "по блату" втулити свою протеже до вишу.

Автор Оксана Забужко

Автор Оксана Забужко

Шляхетність Дарини незаперечна навіть тоді, коли вона вихлюпує невмотивовану агресію на свою практикантку (чи ж та винна, що слабує на гайморит?). Так само шляхетність Адріяна безсумнівна навіть тоді, коли він подумки обзиває секретарку "козою" і сексистськи-принизливо мацає її за стегна та геніталії. Моральний кодекс Дарини не забороняє їй кохати Адріяна навіть тоді, коли його вчинки відверто суперечать шляхетському етосові (наприклад, сумнівні оборудки в стилі "брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші").

Юнацький максималізм безкомпромісно ділить персонажів на позитивних і негативних, і це наперед визначає оцінку їхніх дій. Позитивний герой усе робить позитивно, тоді як аналогічна поведінка негативного героя неодмінно заслуговує на осуд. Наприклад, чому "двом дорослим, в повному цвіту кобітам" Дарині та Владі носити "Armani" – це підкреслювати власну рафінованість, а от юній практикантці Настуні носити "Gucci" – це демонструвати несмак і консьюмеризм? Позитивна героїня і в тридцять вісім років хвалиться "класним пупком", тоді як негативна вже в двадцять з хвостиком мусить мати целюліт. Авторка не вважає за потрібне обґрунтовувати, чому так є, – вона просто нав’язує читачеві свою картину світу, карикатурно розділену на чорне та біле ("є ми, і є вони").

Ще один "підлітковий" мотив "Музею" – невпинний інтерес до сексу і віра, що в житті буває як у порнофільмах. Герої злягаються в лісовій криївці (тричі підряд!), на столі в книгосховищі... Що може робити безробітна Дарина на піку депресії, повернувшись додому після виснажливої полеміки з огидним сексотом Миколою Семеновичем і порядної порції алкоголю? Звичайно, тільки невтомно кохатися з вимогливим Адріяном ("Що, знову? – Ага. Знову, і завжди"), ще й відкривати нові грані задоволення! Деякі персонажі взагалі характеризуються тільки сексуально: наприклад, "менопаузна" селянка з-над Бориспільської траси або "Свєта з дельфінчиком на причинному місці". Цілі сторінки "роману про любов і смерть" присвячено спогадам Дарини про те, як колишній начальник возив її "трахати" до розкішних готелів Бенілюксу – типова мрія восьмикласниці про зрілого коханця, наділеного грішми та силою.

До речі, про восьмикласниць. Як і в "Польових дослідженнях", у "Музеї" просвічує крізь сторінки "Лоліта" Набокова. Є там і ненав’язливі натяки ("п’яний француз" Верлен), і відверті цитати. Наприклад, на Вадима приміряється роль Гумберта (видно, звинувачень у політичній зраді та нуворішівстві недостатньо – треба звинуватити хлопа ще й у педофілії, щоб не лишити сумніву, хто тут позитивний, а хто негативний).

Крім того, фройдівсько-лолітівський ореол оточує образ Адріяна (тіло коханої, "як у школярки", "моя дівчинка", "хлібобулочний, дріжджевий запах її тіла", дитяча ініціація героя "мокрою щілинкою та двома горбочками" дівчинки-однолітка). Проте "набоковські" елементи в "Музеї" є просто стилістичними прикрасами, а не структурними елементами, як у "Дослідженнях". Зрештою, "Музей" хоче бути не просто (пост)модерністською психологічною сповіддю, а суспільно-культурним полотном "не без моралі".

Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років.

"Музей покинутих секретів" претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Шкода тільки, що письменниця за сім років роботи надто "зріднилася" з матеріалом і не змогла виробити критичного ставлення до нього. Тому роман вийшов надто безкомпромісним і "чорно-білим". Можна сказати, що дискурс УПА в художній літературі досі шукає гуманістичної універсальності Ремарка й Гемінґвея.

Корисні посилання в інтернеті

Найбільш популярні новини

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS