Останнє поновлення: Вівторок, 30 листопад, 2010 p., 15:29 GMT 17:29 за Києвом

Дмитро Шульга - про "вірус Ірванця"

Вірус Ірванця: читацька рецензія на роман Олександра Ірванця "Хвороба Лібенкрафта".

Українська служба Бі-Бі-Сі проводить конкурс читацьких рецензій у рамках премії "Книга року Бі-Бі-Сі 2010".

Клацнути Сторінка Премії "Книга року Бі-Бі-Сі 2010 - тут!

Клацнути Сторінка книги Ірванця на Бі-Бі-Сі - тут.

Складається враження, що 2010-й можна вважати роком найсерйознішої сучукрлітератури. Можливо, призвідицею цього стала Оксана Забужко, котра ще на початку року видала фундаментальну (як за обсягом, так і за змістом) книгу “Музей покинутих секретів”.

Після такої “цеглини” й інші вітчизняні автори, раніше відомі своїм іронічним ставленням до зображуваного, підхопили це віяння та стали серйознішими та поважнішими.

Перша сторінка

Перша сторінка

Збільшити зображення

Скажімо, Сергій Жадан видав злободенно-соціальний та меланхолійний “Ворошиловград”, а знаний “стьобщик” Олександр Ірванець “розродився” прозовим твором “Хвороба Лібенкрафта”, жанр якого сам охарактеризував як “похмурий роман”.

Прочитавши книгу, наважуся зазначити, що означення “похмурий” щодо “Хвороби Лібенкрафта” - то ще м'яко сказано. Гнітючий, безрадісний, відразливий, жорстокий — як і життя Ірванцевих героїв у сірому місті, якого навіть немає на карті. У місті заводів і заплутаних трамвайних колій, у місті, де не знають античної літератури, а в театрах ставлять виключно спектаклі на виробничо-побутову тематику.

До такого безрадісного животіння додається й те, що місто охоплює загадкова хвороба, яка невідомо як передається, має невідомо які наслідки. Одне відомо: головний симптом — червоні плямочки на повіках. Ця навколоепідемічна істерія призводить до того, що людей з червоними плямочками просто посеред вулиці забивають до смерті інші звичайні громадяни.

Хоча це типово для Ірванця - в прозі вдатися до антиутопії, тільки цього разу з “чорнушністю”, як на мене, явний перегин. І начебто критиковані автором реалії сучасного життя вправно гротесковані (медійна зомбованість, страх перед загадковою епідемією, інтелектуальна обмеженість, суспільна збайдужілість), але чому без фірмової Ірванцевої саркастичної іронії чи то іронічного сарказму?

Якщо автор хотів гіперболізувати жорстокість (часто невиправдану) як типову рису людини ХХІ століття, то йому це з успіхом вдалося. Чого варта розлога і в деталях описана сцена винищення працівниками театру зграї бродячих собак. Мені через це навіть довелося відраджувати від читання роману одну мою знайому, яка собак дуже любить.

Тому якщо й рекомендувати “Хворобу Лібенкрафта” до читання, то хіба тільки або затятим фанам Ірванця, або людям зі стійкою психікою. Останнє — обов'язково!

Корисні посилання в інтернеті

Найбільш популярні новини

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS