В пошуках музики штетля Коломия

Аннетт Морро написала книгу про Фойєрмана на замовлення видавництва Йєльського університету.
Image caption Аннетт Морро написала книгу про Фойєрмана на замовлення видавництва Йєльського університету.

Минуло лише два десятиліття, відколи Україна здобула незалежність.

З того часу робилося багато спроб подивитися по-новому на історію українського мистецтва, науки, літератури.

Що таке українська музика? Це музика, основана на етнічних мотивах, написана на території нинішньої чи історичної України, створена людьми, народженими на українській землі, чи людьми з українським паспортом?

Ця розповідь - про подорож до Коломиї з двома англійсько-єврейськими музичними критикесами в пошуках коріння двох славетних в англомовному світі музикантів. Ця подорож – літаками, поїздами, набитими маршрутками, привела нас до місця, де колись буяло багатонаціональне українське, польське, єврейське життя, до місця, з якого походить безліч відомих на Заході людей, про яких в Україні майже нічого не відомо.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Аудіопрограма про Коломию, із музикою, яка нас супроводжувала, - ліворуч.

Мій власний інтерес до музики почався з кількох уроків гри на баяні в сільській школі села Тахтаулове під Полтавою у віці восьми років. Баян був важкий, і я його закинула. Пізніше в Полтаві я вчилася грати на піаніно, гітарі й бандурі. У Києві, де навчалася в Національному університеті, я грала на бас-гітарі у панковому гурті під назвою Цирроз МК. Там я проявила себе з найкращого боку, і мене підвищили до соло-гітари. Вокаліст гурту Вовєц, який писав пісні, робив це за таким принципом: він відкривав орфографічний словник української мови, виписував усі слова, яких не знав, і римував їх між собою. Особливою популярністю користувалася пісня про ціп'яка в перерізаній лезом горлянці. Нас надихали пісні родоначальників панку, гурту Секс Пістолз. Невдовзі я закінчила свою панківську кар'єру, зайнялася журналістикою і зрештою опинилася на батьківщині Секс Пістолз – у Великій Британії.

Лондон важко порівняти з будь-яким іншим містом світу. Не буду говорити про політику, науку чи моду. Але якщо ви хочете музики, то тут є все: від панківських недобитків у задрипаних пабах Іст-Енду, де колись пиячили й кололися Сід Вішез і Джонні Роттен, до Королівської опери в Ковент-Ґардені. Торік я завітала в Національну Оперу "Колізей" послухати оперу британського композитора Бенджаміна Бриттена "Пітер Граймс".

Коли під час антракту в порожнє крісло біля мене сіла поважна пані в окулярах, я їй про це радісно повідомила. Ми почали говорити про музику, і дуже швидко розмова перейшла на Україну. З'ясувалося, що мою нову знайому звуть Аннетт Морро, вона музикознавець і автор книги про колись славетного віолончеліста Емануеля Фойєрмана. Хто ж він був?

Image caption Перші кроки на українській землі: Аннетт Морро, Джуді Салпетер та Світлана Пиркало в аеропорту Бориспіль.

"Ця людина, як дехто вважає, була найвидатнішим віолончелістом 20 століття, - каже Аннетт. - Мені випала честь написати біографію цього великого музиканта. Він народився в містечку Коломия, яке в ті часи було частиною Австро-Угорської імперії".

Аннетт Морро відвідала багато місць, пов'язаних із цим музикантом, і перечитала масу спогадів про нього – знайшовши, до речі, і родинний зв'язок із ним. Проте так ніколи й не зібралася поїхати в місце його народження. "Фойєрманн був галицьким євреєм. Я завжди думала: як би мені поїхати й побачити місце народження цього віолончеліста? І я вважала, що це неможливо. Бо я не розмовляю українською мовою, не знаю, як організувати цю подорож в Україні. Мені розповідали всі ці страшні історії про те, як мене там пограбують, зґвалтують і взагалі невідомо що…" - каже вона.

Почувши це, я одразу пояснила Аннетт, що пограбувати і зґвалтувати її можуть і на півночі Лондона, де вона живе. Україна – це земля цивілізованих людей, запевнила я, які шанують класичну музику, ходять на балет і будують громадянське суспільство. А ще, додала я, в Коломиї печуть чудовий струдель. Аннетт така інформація підбадьорила, і вона вручила мені свою книгу.

Хто найвидатніший?

Роберт Балдок, редактор видавництва Йєльського університету, яке замовило й видало книгу Аннет про Емануеля Фойєрманна, каже, що про цього музиканта недосить знають і на Заході, не лише в Україні.

Його попередник, перший справді відомий віолончеліст світу Пабло Касалс, належав до іншого, ранішого покоління, але оскільки він довше прожив, його більше знають.

"За життя Фойєрмана його завжди порівнювали з Касалсом, - каже пан Балдок. - Їх вважали двома найвидатнішими віолончелістами першої половини двадцятого століття. Але їх важко порівнювати. Люди люблять вигадувати суперництво, бо люблять змагання, але вони були дуже різними. Вони належали до різних поколінь і походили з різних місць. Касалс був із Барселони, каталонець, а Фойєрманн - з Галичини. Їхні обставини та родини, а також погляди на світ, були дуже різними. Касалс був гуманістом, не мав явних особистих амбіцій, а музикою він виражав свій погляд на людство і світ. А Фойєрманн був куди більш сучасним, амбітним, дуже добре говорив, був дуже цікавим молодим чоловіком. Як на мене, вони б не могли бути друзями. Невідомо, чи вони навіть зустрічалися, хоч Касалс був в гостях у сім'ї дружини Фойєрманна".

Віолончелісти рідко, якщо взагалі, здобувають світове визнання. Більше щастить скрипалям: Яша Хейфец, який народився за рік до Фойєрманна в Вільнюсі, тоді це була Російська імперія, і так само емігрував до Америки, і досі відомий, причому не лише фахівцям. Щоправда, він помер лише наприкінці 80-х років. Але Хейфец і Фойєрманн встигли записати кілька віртуозних струнних дуетів і тріо.

Image caption Емануель Фойєрманн на знімках - майже завжди з цигаркою. Він навіть рекламував цигарки - на ті часи рідкісне заняття для музиканта.

Пабло Касалс першим приніс світовій аудиторії – подорожуючи для цього часом і до Південної Америки кораблями та поїздами – віолончель як зірку програми концерт-холів, як інструмент для соло. Фойєрману було куди легше йти вже проторованим шляхом. Проте якби їхнє суперництво розгорталося зараз, у вік медія, телебачення і уваги до іміджу, немає сумніву, хто був би більш відомим і хто прикрашав би обкладинки журналів.

Роберт Балдок, редактор видавництва Йєльського університету, пояснює: "Фойєрманн був дуже сучасним музикантом на ті часи. Він був дуже самовпевнений, досить нетолерантний стосовно інших; він був сильною особистістю. І він досить багато займався саморекламою. Переїхавши до Америки, він навіть знімався в рекламі цигарок. Він страшенно багато курив, і його знали як курця. Якщо ви бачили фотографії Фойєрмана, то він завжди грає на віолончелі з цигаркою. Звичайно, його попередник, віртуоз Касалс курив люльку, і на знімках він грає на віолончелі з люлькою в зубах, але він би ніколи не знявся в рекламі тютюну так, як Фойєрман. Він любив швидкісні автомобілі; він взагалі був досить гламурний – і досить молодий, він помер, коли йому було всього 39 років".

Дитинство

Фойєрман часом навіть позичав гроші, аби купити нову машину, і взагалі любив деякі аспекти розкішного життя. Дитинство в бідній Коломиї та юність поруч із багатою й освіченою родиною німецьких євреїв Райфенбергів, з донькою яких він пізніше одружився, мабуть, змушувало його хоча б у дорослому віці брати від життя все, чого так хотілося замолоду – чи в дитинстві.

Про ранні роки музиканта розповідає його біограф Аннетт Морро. "Фойєрманн народився в Коломиї в 1902 році. Коломия тоді була частиною Австро-Угорської імперії. Він народився в родині геніїв, можна сказати. Його старшого брата, власне, і вважали в дитинстві геніальним скрипалем. Саме тому родина переїхала до Відня, щоб старший брат міг там вступити до консерваторії. Проте частково саме тому, що увага родини була прикута до старшого брата – який зрештою зламався як особистість – Емануель Фойєрманн, на 4 роки молодший, насправді розцвів як музикант. У віці 16 років він був призначений професором з класу віолончелі Кельнської консерваторії – яка була одною з найбільш важливих музичних установ тогочасної Європи".

Із Відня Фойєрманн переїхав до Німеччини, а потім до США. Він помер у 1942 році, після невдалої операції.

Вони сказали "поїхали"

Поїздка до Коломиї виглядала для мене на той момент досить просто. Кожного вересня Українська служба Бі-Бі-Сі посилає мене Львова, де проходить форум видавців. У Львові ми проводимо програму Бі-Бі-Сі через супутниковий зв'язок і оголошуємо список книжок, які цього року претендуватимуть на літературну премію Книга року Бі-Бі-Сі. А зі Львова до Коломиї вже й рукою подати.

Але, як з'ясувалося, зі мною хотіла їхати не одна 63-річна англійка єврейського походження у пошуках коломийських коренів видатного музиканта, а дві. Приятелька Аннетт, Джуді Салпетер, виявилася донькою видатного музиканта, колишнього керівника Лондонського філармонічного оркестру Макса Салпетера. На момент нашого знайомства її батько був іще живий, хоч і дуже старий і хворий. Він всього за рік після еміграції своїх батьків із Коломиї до Лондона, в районі лондонської вулиці Брік-лейн, яка вже понад століття є перевалом для численних мігрантів з усього світу. Таким чином до Києва зі мною полетіло аж дві щасливих підопічних – Аннетт і Джуді. Весь політ вони намагалися вивчити фразу "Я не розмовляю українською" і мріяли про відвідини львівської опери. Київський залізничний вокзал привів їх в екстаз.

"Яка грандіозна станція. У нас у Лондоні більше не будують у такому величному стилі", - дивувалася Джуді.

"Я щойно побачила цілу курку за вісім п'ятдесят – як це називається, гривня? Один долар за цілу курку? Це страшенно дешево. Давайте купимо одну і з'їмо в поїзді, посеред глупої ночі, запиваючи грузинським вином!" - вимагала Аннетт.

Наступним об'єктом уваги, який Аннетт і Джуді не можуть забути й по сьогодні, став поїзд Київ-Львів. Ось під такий поїзд могла би кинутися Анна Кареніна, роздумували вони. Їх зацікавило в поїзді все - від постелі до туалету.

Львів зустрів нас гарною погодою. Десь біля книжок, в атмосфері красного письменства ми й перетнулися із львівським інтелектуалом, редактором часопису Ї Тарасом Возняком.

Image caption Світлана Пиркало та Тарас Возняк у Львові

У львівських книгарнях і нині продаються спеціальні видання часопису Ї, який досліджував життя інших етносів на тій колись багатонаціональній території, присвячені тепер майже зниклому єврейському світові Галичини. Його редактор Тарас Возняк розповів нам, що Коломия була трохи не духовною колискою сучасного хасидизму – однієї з гілок юдаїзму.

На початку двадцятого століття Коломия на Прикарпатті була одним з головних, якщо не головним, центром єврейського життя, сказав він. Але майже весь субетнос - галицьких євреїв - був знищений нацистами під час війни.

Тарас Возняк каже, що зараз навіть і у Львові є всього кілька родин, які успадкували традиції галицького єврейства. Решта - новоприбулі, переважно носії російської та російськомовної культури.

Єврейство

Віолончеліст Емануель Фойєрманн, на місце народження якого, в Коломию, ми їхали з його англійським біографом Аннетт Морро, усвідомлював свою приналежність до єврейської нації. В Коломиї він виростав у німецькомовній культурі; родина, як і багато інших інтелігентних родин того часу – не лише єврейських, але часом і українських та польських, – говорила саме німецькою, мовою Австрійської імперії. Можливо, той факт, що він є саме євреєм, а не людиною світу, він усвідомив тільки в дорослому віці.

Ось уривок із листа Фойєрманна до його нареченої Єви, доньки багатої, інтегрованої єврейсько-німецької родини, написаний через роки після приходу до влади націонал-соціалістів у Німеччині. Це – думки Фойєрманна про єврейство вже після того, як втратив посади в усіх музичних установах, де до цього працював, і за пару років до власної еміграції в Америку:

"Пригадую, як ти сказала: я німкеня, я не можу раптом стати єврейкою. (…) Бути єврейкою стосується не лише релігії; це також успадкований спосіб мислення, думки, почуття. Порівняй себе зі своїми подругами-християнками, і ти побачиш, що ти – явно єврейка, завдяки освіті, релігійному вихованню та школі, але хочеш відчувати себе німкенею. Який для тебе є вихід? Я бачу лише один: відкинь це бажання; почувайся єврейкою; усвідом, що ти не можеш бути німкенею, і спробуй зрозуміти, що єврейський спадок – такий самий шляхетний, як і німецький".

Емануель Фойєрманн жив у Німеччині багато років. Німеччина дала йому багато можливостей для навчання і роботи, і він залишався в Берліні багато років після приходу до влади націонал-соціалістів. Але він врятувався, як і багато інших, втечею.

Роберт Балдок, редактор видавництва Йєльського університету, каже: "Він, як відомо, став професором у берлінській вищій музичній школі в віці 16 років. Але на початку 30-х років він емігрував до США. І коли він нарешті туди поїхав, він був уже дуже відомим солістом, відомим музикантом із надзвичайною репутацією. Якби він туди переїхав у 20-річному віці, наприклад, майже невідомим, то досягнути такої репутації у США йому було б куди важче".

Коломия - не помия

Провівши два дні у Львові, ми виїжджаємо до Коломиї. Емоцій і вражень просто море.

По дорозі ми часто зупиняємося, і наш люб'язний водій Юрій – місцевий лікар-ветеринар, який викликався відвезти нас у Коломию – розповідає про історичні місця.

Надворі вересень, час врожаю. Гілля садів, які ми проїжджаємо, вгинаються від плодів. Англійкам це дивно бачити, бо британці частіше садять у себе біля хати декоративні дерева, а тут просто вражає щедрий врожай слив, груш, яблук. Аннетт і Джуді вивчили українською мовою слово яблуко і дуже щасливі з того, що їх хтось зрозумів. Джуді навіть намагається будувати фрази.

Але їх – і мене, відверто кажучи, - здивувала кількість полів обабіч дороги, які вже кілька років явно ніхто не засівав, зарослих бур'янами, кущами, польовими квітами. У Західній Європі такого вже давно не побачиш.

Місцева влада встановлює вздовж дороги дивні пам'ятки - розбиті машини на постаментах. Вони мають нагадувати водіям про необхідність їздити обережно. Обабіч дороги навіть прилаштований досить подібний на справжнього силует-опудало інспектора ДАІ.

Втім, здається, що ці заходи досягають протилежного ефекту: як ми переконаємося пізніше у маршрутці Коломия-Івано-Франківськ, правила безпеки тут не для всіх.

І ось вона, Коломия. Аннетт і Джуді очікували побачити або дуже бідний і похмурий штетль, або повністю зруйноване й відбудоване в радянському стилі містечко. Чистий і переважно збережений історичний центр Коломиї, хоч і завішаний вульгарною рекламою, їх дуже порадував. Сподобалися червоні дахи, барвисті кольори, старовинні будівлі.

Багато з тих, хто покинув ці місця на початку 20 століття, згадують про велику бідність. Але бідність - поняття відносне. Сестра Фойєрманна, яку Аннетт Морро цитує в своїй книжці, говорить про злидні, лише одну прислужницю і одне піаніно. Це не зовсім вписується в ідею злиднів, змальовану, скажімо, Іваном Франком, де мова йде про голод, холод, хвороби і смерть.

Тим часом Джуді Салпетер, внучка емігрантів із Коломиї, пильно вдивляється в старовинні стіни будинків на центральних вулицях, повз які ходили її предки.

"Мої дідусь і бабуся тут жили, тут одружилися, тут народилася їхня перша дитина - мій дядько. А потім їм довелося... Напевно, вони були одними з дуже-дуже багатьох євреїв, які тоді виїхали, але це, напевно, був велетенський крок", - роздумує вона.

Попри згадки багатьох емігрантів початку минулого століття про бідність на своїй батьківщині в Галичині, і на Заході їх не чекали молочні ріки з кисільними берегами. "Я вивчала дані перепису населення в Лондоні 1911 року, вони тоді вже були там і мали трьох синів, ще дві дитини померло, і вони жили у двокімнатному помешканні в районі Вайтчапел. І в них було ще троє квартирантів: двоє з Коломиї, і один ще десь із Росії. Це все в двох кімнатах, одна з яких ще й правила за кухню", - розповідає Джуді.

Джуді не певна, чим займався її дід; вона думає, що він був або клерком у капелюшника, або сам робив капелюхи. Бабця була домогосподаркою - дід казав, що вона робила найкращий сирник і яблучний струдель. Ці страви й зараз популярні на Галичині. Якщо завітати в кошерні магазини на півночі Лондона, де живе багато євреїв, то видно, що емігранти вивезли з собою багато улюблених рецептів. Тут буде і борщ, і хрін, і мариновані огірки, і випічка – така ж, як і в Україні. Рештки традицій галицького єврейства легше побачити в Лондоні, ніж у Коломиї.

Дядя Яша

Ми почали розпитувати людей, хто нам може розповісти про єврейські громади Коломиї. Відповідь була одна: дядя Яша. І шукати його треба було в синагозі.

До війни синагог і молитвених домів у Коломиї було понад півсотні; сьогодні вона одна, розташована на місці, де синагога існувала майже чотириста років. Аннет і Джуді звернули увагу на те, як важко було її знайти. За радянських часів тут був соляний склад, зараз сіль точиться зі стін, тому їх обшито пластиком, і не зразу видно, що це стара будівля. Тут є кухня із небагатим посудом для прочан, що приїздять відвідати місце життя славетних цадиків. Якби не юдейська молитва і не традиційна відсутність прямих кутів в інтер'єрі, цей будинок нічим би не відрізнявся від інших.

Зрештою дядя Яша з'являється. Одразу видно: це зайнятий чоловік. Його звуть Яків Лукич Заліщікер: його предки були з села Заліщики. Але ім'я "дядя Яша" йому пасує.

Я пояснюю, що Анет і Джуді шукають слідів життя тут родини Салпетерів і родини Фойєрманнів. Як я й підозрювала після розмови з архіваріусами в Коломиї та Івано-Франківську, документи зараз знайти майже нереально. Дядя Яша каже, що всі архіви після 1918 року треба шукати в Польщі, а до того – в Австрії. Багато ж просто знищено.

"О… - хитає він головою. - У нас проблема в тому, що не збереглися ці архіви, згоріли під час війни. Знайти їх буде вкрай складно. А ще враховуючи те, що в Коломиї під час війни розстріляли 58 тисяч 800 людей. Під час війни в Коломиї було три гетто, і сюди привозили євреїв із усіх навколишніх сіл, і навіть привезли близько двох тисяч із Австрії, Чехії та Словаччини і розстріляли їх тут".

Аннетт не може повірити в те, що почула. Вона все перепитує: що, справді 58 тисяч було розстріляно ось тут?

Дядя Яша каже, що зараз зайнятий відновленням єврейського кладовища, але записує імена, які нас цікавлять, і обіцяє дати знати, якщо щось знайдеться. Може, це займе роки, попереджає він. А після того радить не втрачати надії і розповідає історію про свою власну родину.

"У мене в Відні також родичі є… а я вам хочу розповісти, як цікаво буває. Дивіться: у мого батька було дуже багато сестер. Під час війни вони пропали. Знаєте, як воно – війна… Чотири сестри пропало. Їх було шестеро сестер, і він сьомий, родом батьки були з Румунії. Я тут народився, а вони там. А минулого тижня… у мене старший брат живе в Німеччині, і він знайшов наших родичів в Аргентині. Двоюрідні брати і сестри там у нас живуть! В Аргентині і Бразилії! Скільки років минуло! Я їх іще всіх не знаю, брат тільки почав з ними спілкуватися минулого тижня".

Аннет привезла з собою копію свідоцтва про народження віолончеліста Емануеля Фойєрманна. Дядя Яша намагається розібрати слова метрики, записаної німецькою мовою тих часів. Я намагаюся розібрати, що він каже, і перекласти англійською. Виходить у нас не дуже добре.

У документах немає конкретної адреси. Ми хочемо принаймні походити місцями, де колись жила єврейська громада. Виявляється, ми вже це зробили. Дядя Яша твердить, що євреї до війни складали більшість населення Коломиї і жили в центрі.

Врешті дяді Яші потрібно йти вирішувати проблеми. Він є натхненником громади із двохсот євреїв, більшість яких переїхали до Коломиї після війни, із Бессарабії чи Вінниччини, і без нього тут нічого не робиться.

Шепарівський ліс

На виході з синагоги Джуді виглядає сумною й замисленою. Її обличчя раптом нагадує тих жінок, які тихо молилися в синагозі. Джуді єврейка лише наполовину, по батькові. Вони вдома ніколи про це не говорили, не ходили в синагогу, вона ніколи не брала участі в єврейському житті Британії. Виявляється, що це перша синагога, в яку вона взагалі в житті зайшла. Я запитую, чи вона відчула якийсь зв'язок із цими людьми.

"Справді, я відчуваю зв'язок зі своєю єврейською половиною, безумовно… Я думаю про мого батька, і про батьків мого батька, і про життя, яке вели ці люди… Але мені здається, що жити тут зараз було б жахливо. Як мають люди почуватися, знаючи, що всього сімдесят років тому тут було вбито п'ятдесят вісім тисяч євреїв?"

Проте після почутого в синагозі ми просто мусили поїхати в той ліс, про який говорив дядя Яша. Знайти місце трагедії було непросто. Обабіч дороги, що пролягає через Шепарівський ліс під Коломиєю, де розстріляли близько 60 тисяч євреїв і борців за незалежність України, стоїть пам'ятник загиблим євреям. Всередині лісу є лише один залізний хрест. Без імен.

Ми постояли в лісі й подумали про долю цих людей, десятків тисяч розстріляних у лісі. До війни Галичина була регіоном, де поруч жили й працювали багато національностей. Після радянської окупації 1939 року тут майже не залишилося поляків, яких вивезли чи розстріляли. Після нацистської окупації практично повністю було знищено євреїв. Нині Галичина – найбільш моноетнічна територія України, населена переважно етнічними українцями. Штетль Коломия лишився хіба що в музиці.

Що сталося б із віолончелістом Емануелем Фойєрманном, якби його родина не поїхала до Відня, а лишилася в Коломиї? Що б сталося з диригентом Максом Салпетером, якби його батьки не емігрували до Лондона?

Салпетер помер на початку 2010 року в глибокій старості. Фойєрманн помер у 1942 році у США від ускладнень після операції, на вершині слави, щасливо одружений, незадовго до того, як отримати американське громадянство. Друг родини купив його віолончель Страдіварі. А в цей час десятки тисяч людей падали в ями в коломийському лісі, і відвідувач цього лісу сьогодні ніде не знайде їхні імена.

Наша справа в Коломиї зроблена: ми побачили все, що могли, час їхати додому. Аннетт і Джуді досі під враженням від масової могили. Я намагаюся пояснити їм деякі інші сторінки з української історії, - наприклад, репресії, Голодомор чи колгоспи, - але у них це все не вкладається в голові. Можливо, якби ці трагедії були меншими, їх легше було б пояснити людям, які про це нічого не знають.

Запчасті до Мерседеса

Але, на щастя чи на жаль, довго думати про трагедії 20 століття нам не довелося. Постала інша проблема: як би самим навіки не залишитися в цих мальовничих місцях.

Після комфортної поїздки поїздом до Львова і машиною до Коломиї мої підопічні хочуть екстриму. Попри мої застереження, Аннетт вимагає поїздки маршруткою, з народом. Вона вважає, що це буде найяскравіше враження подорожі. Вона не помиляється. Як тільки ми сідаємо, над нами схиляється ароматний бомж і починає просити милостиню

Водій набрав людей на сидячі місця, висадив жебрака і вирушив до Франківська, а неподалік від Коломиї зупинився і запустив усередину ще стільки ж людей - стояти. Але обережніше їхати він від цього не став. Мені та моїм англійським підопічним на коліна почали падати гуцули й гуцулки в овечих жилетах та традиційних хустках. Незабаром не пристосованим до такого транспорту англійкам починає бракувати кисню, але взяти його ніде.

Вентилятори не працюють. Вікна не відчиняються також. Англійки намагаються захоплюватися важелем перемикання передач, прикрашеним шкірою тхора, але задуха і гучна блатна музика швидко придушують почуття гумору.

Зрештою міліція зупинила водія. Заперши всі двері й вікна, він пішов на 15 хвилин. За цей час одному з пасажирів, який почав відзначати початок нового робочого тижня прямо зранку в понеділок, стало погано просто в салоні. Люди почали торсати двері й вікна, відкрити нічого було неможливо. Якби в маршрутці почалася пожежа, ви б не слухали зараз цієї програми Бі-Бі-Сі. Зрештою водій вирішив свої проблеми з міліцією і повернувся. На мої крики про те, що він поставив під загрозу життя пасажирів, водій буркнув, що запчастини до Мерседеса дорогі, як ніби це щось пояснювало. Решта дороги також пройшла під звуки шансону.

Післямова

Нарешті ми врятувалися з маршрутки, дісталися до Києва, а звідти до Лондона.

З моменту нашого повернення вже минуло чимало часу. Аннетт і Джуді й досі вважають поїздку до Коломиї одним із найяскравіших вражень свого життя.

А мені на пам'ять залишилася книга про Емануеля Фойєрманна і його записи: пристрасна, глибока віолончель, яка розповідає історії давно минулих днів.