Ярослав Мельник: мене нудить від конкретики

Останнє поновлення: Понеділок, 26 листопада, 2012 p., 16:49 GMT 18:49 за Києвом
Ярослав Мельник

Ярослав Мельник - літературний критик, письменник. Цього року на конкурс Клацнути Книга року ВВС - 2012 представлена його книга Клацнути "Телефонуй мені, говори зі мною". Про цю книгу та про різні підходи до літератури пан Мельник розповів ВВС Україна.

ВВС Україна: Як Ви у трьох реченнях можете розповісти, про що Ваша книга?

"Рідність - це коли я живу тобою, думаю про тебе, телефоную тобі, говорю з тобою"

Ярослав Мельник, письменник

Ярослав Мельник: Можу навіть одним реченням охарактеризувати: це - книга про рідність. Найближчі люди стають чужими – нічого страшнішого нема. Рідність - це коли я живу тобою, думаю про тебе, телефоную тобі, говорю з тобою.

ВВС Україна: Як би Ви самі визначили жанр творів, які увійшли до неї?

Ярослав Мельник: Це - оповідання, повісті, роман, який можна розглядати і як повість, і як роман (якщо розуміти, що, незалежно від розміру, в романі відображається не частина людського життя, а все життя, аж до фіналу).

ВВС Україна:Опишіть, яким Ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання?

Ярослав Мельник: Мою прозу дехто неправильно вважає герметичною. Вона написана простою, навмисне мінімалістською мовою, вона, як правило, сюжетна, там є інтрига, найчастіше – як в "Телефонуй мені", "Рояльній кімнаті", "Книзі доль" - детективного плану.

Інша справа, що в ній ставляться екзистенціальні питання – а масовий читач не звик думати. Але і це, може, міф. Масовий читач – це не баран, а людина, у нього також є серце, є народження і смерть. Що може бути більш актуальним, "масовим"? Він може вирішувати кросворди, згідний вбивати час за таким собі чтивом, але потім іти в церкву і довго стояти в самотності навколішки.

Мій читач… Ніколи про нього не думав – хоча завжди його чекаю. Як щось мені рідне. Який зрозуміє мене в моєму (воно не моє, а всіх) найглибшому. Хоча нерідко мою прозу називають "чоловічою" - як не дивно, її більше читають жінки. Може, тому, що жінка більш чутлива до щему? До вічного?

" Мій читач слухає глибоку музику, любить красу (красу, а не просто красивості), вміє плакати (але на самоті, коли ніхто не бачить)"

Ярослав Мельник, письменник

Стиль? Ну, може, вишуканий в сенсі смаку. Інтелігентна, м’яка і в той же час з духовним стержнем людина, не зла. Вона не п’є, не курить – або якщо п’є і курить, то по-чорному, від розпачу і задухи в цьому житті. Мій читач слухає глибоку музику, любить красу (красу, а не просто красивості), вміє плакати (але на самоті, коли ніхто не бачить). Переживати вищі духовні стани. Провалюватися в інші світи, де живе Бог. Я десь там, в тій вічній площині, де вічні питання нас усіх беруть за горло.

ВВС Україна: І з якою країною Ви себе ідентифікуєте - Литва, Україна, Франція? Чи повинен, на Вашу думку, письменник ідентифікувати себе з якоюсь країною?

Ярослав Мельник: Є люди, які все життя живуть в одному селі, місті. Інші все життя живуть в одній країні. Ще інші – живуть в різних країнах. Для українського народу це актуальна проблема: мільйони українців в минулому жили по світах, а і тепер в трудовій еміграції сім мільйонів. У всій Прибалтиці живе менше.

Не ідентифікую я себе з жодною країною. Я взагалі про це не думаю – і правильно роблю. Це дурне питання, адресується розуму, який звик, щоби все було "ідентифіковано".

Що таке ідентифікувати себе з країною? Мати паспорт даної держави? Вибачте, але ми не є власність держави. Я є нічия власність. Я єдиний власник самого себе (за винятком Творця, якому, Йому одному, я належу). Власне, саме така революційна позиція у Христа: люди, ви вільні, бо ви належите тільки Богові. Ну, цезареві цезарове… Отже, я себе ні з ким не ідентифікую, я просто є. Якось Сократа запитали, звідки він (в сенсі – з Афін чи звідки), на що той відповів: "Я з космосу". Так, я з космосу.

До питання патріотизму така позиція не має стосунку. То абсолютно різні речі.

"Нація, яка не бачить вселюдського, не живе ним – стає дрібною і нікому не цікавою"

Ярослав Мельник, письменник

Знаю, що це не всім сподобається, але нема національного ґрунту – є національні корені. А ґрунт у людини вселюдський. Нація, яка не бачить вселюдського, не живе ним – стає дрібною і нікому не цікавою. Всередині у неї починаються чвари. Життя вселюдським – робить націю благородною, це - вищі почуття. Вищі почуття, архетипи об’єднують людей, роблять їх напівбогами. Я за вищі почуття, за архетипи.

Можна любити Україну, Литву, Францію… Моя українськість від того не зникне, якщо у мене, під час слухання гімну Франції ("Марсельєзи"), коли звучить заклик до співвітчизників відстояти, зі зброєю в руках, "святу свободу" (Liberté, Liberté chérie!– Свобода, Свята Свобода!), виступають сльози. Людське серце велике (якщо воно велике) – воно може вмістити любов до свого та інших народів (якщо ті благородні!). Та почитайте хоча би Шевченка.

Наскільки, наприклад, мені не подобаються зрусифіковані українці, завдяки яким Україна перетворена наполовину в російськомовне середовище, настільки, одночасно, я бачу, що вони люди, як і я. Жертви епохи, страшної русифікації, але вони є які вони є. Що ви хочете від людини, яка, неозброєна, стояла перед танком тоталітарної держави? Не всі могли бути стусами. Вже не кажу, що вони такі ж громадяни. Тут у мене спрацьовує вселюдське. Тільки через вселюдське, через взаємне розуміння, любов, через серце – буде знайдено близьке. Це, до речі, і вказівка, як знайти вихід з тупика, в який, розділивши, завели народ України політики. Не обов’язково здавати свої позиції. Йдіть до людей, говоріть з ними по-людськи – говоріть до серця, без зла, без пози, і є великі надії, що вони зрозуміють. Бо відчують. І ви їх відчуєте. Так буде створено спільне. Непереможне.

ВВС Україна: Яку останню книжку Ви прочитали? Яке вона справила на Вас враження і чому?

Ярослав Мельник: Це "Книга неспокою" Фернандо Пессоа, читав французькою. Це нотатки дуже глибокого, потрясаючого, архетипічно близького мені португальського письменника і філософа. Ця книга занурює тебе у світ тонкої рефлексії, роблячи тебе вільним завдяки дистанції, що вибудовується стосовно актуальності.

ВВС Україна: Чому саме ці Ваші твори потрапили до збірки? Чим вони об’єднані?

"Я не можу собі дозволити бути сентиментальним (а це означає багатослівним), бо сентиментальність - це поверхневий прояв душі, це - слабість духу. "

Ярослав Мельник

Ярослав Мельник: Мені здалося, що вони доповнюють один одного. Об’єднані темою неминучості долі, вони, одночасно, говорять про свободу, про небесне в людині. Критики пишуть, що зовні моя проза суха, навіть раціональна, в глибині – щем. Однак я не можу собі дозволити бути сентиментальним (а це означає багатослівним), бо сентиментальність - це поверхневий прояв душі, це - слабість духу. Тут я - нетиповий українець (хоча десь і типовий – бо були ж і Сковорода, Шевченко в "Гайдамаках", Стус). Дух є поза, стрим, володіння душею, яка не вбита, а, стриножена, на глибині, лише набирає сили крику.

ВВС Україна: На які твори, на Вашу думку, зараз існує найбільший попит аудиторії: короткі оповідання та новели чи довші повісті? Які твори Вам, як автору, цікавіше писати?

Ярослав Мельник: Звичайно, найбільший попит на романи. Це - просто статистика. Мені все цікаво писати, якщо я бачу істину. Коли, пишучи, у мене починають трястися руки. Не знаю, може хто собі і каже: зараз я напишу оповідання. Чи почну писати повість, роман. Я таких "жанрових" завдань собі не ставлю.

ВВС Україна: Наскрізною лінією крізь усі Ваші твори проходить тема самотності людини і, зокрема, самотності людини, яка є оточена іншими людьми. Ви вважаєте таку самотність ознакою нашого часу? Чи ця тема є актуальною завжди?

Ярослав Мельник: Як вже сказав, основна тема моєї творчості – рідність. Рідність і свобода (вони лише на поверхні антагоністи). Але рідність – це не просто "я є ти". Самотність – екзистенціальний стан, і я тут не збираюся її осуджувати. Якщо ти поміж людей самотній – це добре. Це означає, що ти є.

Але ця самотність не повинна бути самодостатньою. Її мета – пошук рідної душі.

Ознакою нашого часу просто є втрата колективності. В племені, а потім в колективі людина ніби була звільнена від самотності, але і від себе. Вона знала рай спілкування, залежності своєї долі не від неї, а від племені, колективу, держави, частинкою яких і була. Але вона не знала раю (він же і пекло) бути індивідуальністю, власником своєї долі, щастя відчувати себе окремим і автономним цілим.

Не думайте, що в племені ми рідні. Злиття, втрата "я", розчинення - це щось зовсім інше. Рідність передбачає різність. Дистанцію певної величини (але не такої, щоби з’явилася чужість!). Щоби бути рідними, треба спочатку бути собою, знайти себе.

На жаль, український народ - все ще племінний народ, тому він нерідко - істеричний, непослідовний, згідний, щоби ним керували, не бере справу в свої руки. Це ще слабка маса. Я чекаю на прихід нації індивідуумів.

"Український народ - все ще племінний народ, тому він нерідко - істеричний, непослідовний, згідний, щоби ним керували"

Ярослав Мельник

ВВС Україна: Ваші герої потрапляють у дуже незвичні та екстраординарні ситуації. Чи повинен автор сам пережити почуття, щоби майстерно і зрозуміло описати їх для аудиторії?

Ярослав Мельник: А як інакше можливо передати екстремальні, як Ви кажете почуття, якщо ти сам їх не відчув? Тоді це буде імітація. Якщо критики говорять про сугестивність моєї прози, її катарсисність – то це означає, що я сам, пишучи, переживаю сильні почуття, сам переживаю катарсис. Звичайно, це ще не гарантія, що слова передадуть ці стани – але без цих станів нема шансу вплинути на глибинні пласти психіки читача.

ВВС Україна: Події у Ваших творах часто відбуваються на фантастичному тлі (світ мертвих, релігійні мотиви, фантастичні герої тощо). Якою, на Вашу думку, є роль релігії у житті сучасної людини?

Ярослав Мельник: "Світ мертвих" звучить як кадр із фільму про мерців, що повилазили з могил і ідуть хитаючись. Ні, цієї чортівні у мене нема. Це не моє. Смерть мене цікавить як феномен людського життя. Ви маєте рацію, що пошуки Бога в моїй творчості займають значне місце. І мені досить прикро, що в Україні не всі зрозуміли сенс оповідання "Христос", яке – єдине в збірці – викликало у декого певне несприйняття (в жодній іншій країні питань воно не викликало!), дискусії. Бог є не те, що ми про нього думаємо, а непізнане.

Коли мені починають доказувати, що Христос стопроцентно був таким, а не таким, що не могло бути інших варіантів, то мені хочеться запитати: люди, звідки ви знаєте, як було насправді? Ви говорили з Богом по телефону? Чому ви такі самовпевнені? І чи вам важливо, скільки насправді років Христос прожив, з ким жив (якщо почитати так звані "неканонічні" тексти) і т.д.? Для мене ці деталі не відіграють жодної ролі – мені все одно. Основне, що він був, що ви визнаєте його Богом. Або ви вірите, або ні, люди.

Факт чуда для мене не є ознакою доказу божественності Христа – це надто примітивно, така віра (вірю, бо побачив чудо). Така віра – ненадійна, несправжня. Ти вір без чуда – адже той розбійник на сусідньому хресті саме так повірив. Не показував там йому Христос чудес. Ось що я хотів сказати тим оповіданням. Що Бог не є чудо, він просто Бог. І дивно, що дехто з читачів цієї ідеї не зрозумів.

Що стосується ролі релігії… Не подобається мені це слово. Я би говорив про роль "віри". Є віра, а є церква. Як можна жити, не думаючи про те, де ми будемо всі з вами через сто років? Лише тупі люди вичерпуються діловими зустрічами і блиском очей, коли отримують чергову пачку грошей. Ось вам і роль віри: вийти за межі цієї реальності.

"Ми живемо одночасно в різних світах і в різних реальностях. "

Ярослав Мельник, письменник

ВВС Україна: Чи завжди є чіткою межа між реальністю і так званим "іншим світом" людини?

Ярослав Мельник: Не те що нема чіткої межі – її взагалі немає. Ми живемо одночасно в різних світах і в різних реальностях. Якщо мене і називають за кордоном "містиком", то саме тому, що моя проза про цю правду говорить. Чомусь ми вважаємо, що є лише цей конкретний світ, яким ми живемо – зі своїм недолугим, подібним до калькулятора, раціональним мисленням.

У моїх творах зникають кімнати, син говорить з батьком, який невідомо, чи є, чи його нема, літня жінка починає швидко молодіти, поки не стає немовлям, люди взнають про дату своєї смерті - і що тоді стається зі світом? Ще мене критики називають "неосимволістом", бо я говорю символами, метафорами. Символ – двері в іншу, вічну реальність. Це завжди перспектива. Це коли ми думаємо, що нам приснився сон про батьків, яких нема, що ми з ними їли алюмінієвою ложкою суп і механічно поклали її в кишеню. А, прокинувшись, ми йдемо на кухню, будучи певні, що то був сон, і раптом виймаємо алюмінієву ложку з кишені.

Час і місце - відносні поняття. Я пишу ці рядки в Берні, вчора я був в Парижі, на Різдво буду в Україні. Коли ви читатимете ці рядки, я в цей час буду спати чи їсти вареники зі сметаною. Невідомо де. Однак я буду тоді з вами. Чи справді реальність - це реальність? А нереальність – нереальність?

Почитайте перше оповідання збірки, "Книга мого життя" - і зрозумієте, про що я говорю. Де, в яких паралельних світах живе мій герой, живу я і живе кожний з нас.

ВВС Україна:Чи погодилися б Ви з визначенням Вашої прози як "екзистенціальної"? Чому?

"Я хвилююся, телефоную, говорю – але не знаю, чи піднімуть слухавку там, на тому кінці тонкого, може де вже і обірваного, дроту."

Ярослав Мельник, письменник

Ярослав Мельник: Звичайно, вона і є екзистенціальна – так, принаймні, її називають. Але взагалі будь-яка справжня література має бути так чи інакше екзистенціальною. Однак, скажімо, не можна собі поставити за мету писати "екзистенціальну" прозу – нічого не вийде. Вийде псевдофілософічність. Породжене розумом – мертве. Письменник пише, "як він дихає", як співав колись Окуджава (пам’ятаю, як сьогодні, його виступ з гітарою у великій залі Львівського університету в 70-х роках).

Якби мене цікавили "розборки" української мафії чи приворотне зілля, яке доливає в чай культуристу Миколі Анастасія, що її любить Петро, худосочний директор Миколи з фірми "Хекінвестиція", якого Анастасія зробила рогатим, коли ще той був студентом третього курсу фізико-математичного факультету Харківського університету, - я би писав про це все. Однак мене цікавлять зовсім інші речі, мене нудить від конкретики, від дат і назв населених пунктів, і я тут не можу нічого з собою вдіяти. Я, як і кожен з нас, живу зранку до вечора в цьому світі дурної конкретики. Я тут задихаюся. Я не хочу, щоби моя проза була подібна на газетні матеріали. Я бачу інше призначення літератури. Я хочу створити альтернативний світ – не створити, він є. Я в ньому живу. Я хочу його відобразити.

Уже не одне десятиліття у мене йде спонтанне від мене незалежне переосмислення конкретного пласту життя, яке трансформується в якісь символи і метафори, що, тішу себе надією, допоможе людям, які будуть мене читати, проникнути за покривало "нестерпної легкості буття" і стати нарешті з істот, які бігають, як таргани, по місті Дубно, по Києву, по всій Україні і по всій планеті Земля (самі до кінця не розуміючи, нащо вони це роблять), гідними звання людини творіннями вищого ґатунку. Вищої проби. Назвіть це хай ніцшеанством, хай юберменшинством, хай як – така мета моєї творчості, як я її, як колишній критик, розумію. Я хвилююся, телефоную, говорю – але не знаю, чи піднімуть слухавку там, на тому кінці тонкого, може де вже і обірваного, дроту. Дроту, що прокладений через безодню простору і часу, яка відділяє мене від мого далекого і такого близького мені адресата…

З Ярославом Мельником спілкувалася Дар'я Тарадай.

Клацнути Анотація книги Ярослава Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною".

Більше на цю тему

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS