Швидко читати, але довго думати: про роман Андрія Кокотюхи "Червоний"

Останнє поновлення: П'ятниця, 14 грудня, 2012 p., 14:05 GMT 16:05 за Києвом
"Червоний"

Андрій Кокотюха. Червоний. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012.

Сучасна романтична дівчина може зробити своїм кумиром Бреда Пітта. Але якщо вона в хлопцеві шукає не лише харизми та зовнішності, а й хоч трохи помітних історичної ваги та позиції в соціальних питаннях, то героєм для неї може бути образ упівця. Скажімо, саме такий, що бачимо в останньому романі Кокотюхи "Червоний".

Тема УПА стає в українській літературі модною. Частково цьому сприяє відкриття архівів СБУ: наші письменники нарешті можуть самостійно вивчати правду про діяльність підпілля. Частково винна інтрига навколо теми повстанців: письменників не може не вабити маловивчена тема, яку дуже неоднозначно сприймає суспільство. Ну, і не треба забувати, що на книгу, де головні герої — повстанці з УПА, обов’язково зверне увагу преса та критика. Знову ж таки через дискусії, які викликає підпільна війна українців.

Андрій Кокотюха просто не міг залишитися осторонь тенденцій (що-що, а їх він вловлює бездоганно). Його останній роман — про командира упівців, Данила Червоного на псевдо Остап.

Замість звичайної оповіді у романі маємо цілих три: від імені радянського міліціонера, начальника КДБ і в’язня таборів. Трійця — просто свідки вчинків Остапа. Вони їх переказують, а висновки вже роблять читачі. Що цікаво - оповідачі не є палкими прихильниками УПА. Кадебівець взагалі її лютий ворог. Тим не менше, головного героя після їхніх оповідей складно уявити негативним.

"Він показав читачам крутого українця. Українця, на якого читач захоче бути подібним. Ну, або поруч з яким цікаво жити"

Оля Липинська

Якщо в українському суспільстві є дві чіткі позиції щодо УПА ("герої-визволителі, що до кінця стояли за незалежність України" і "зрадники, що співпрацювали з німцями"), то завдяки роману замисляться прихильники і першої, і другої.

Цінністю у "Червоному" є роздуми комуністів про те, чого ж упівці не заспокоїлися з приходом радянської влади. Здається, це вперше в літературі подано аргументи простого радянського громадянина, який хоче зрозуміти: ну ж вам з’єднали століттями роз’єднану державу, вам забезпечили сякий-такий достаток, вас навчили читати-писати — чого ж ви не любите радянську владу, люди??? Таку чітку і щиру позицію радянської сторони в інших літпрацях про післявоєнний період майже не виписано.

А як щодо ґвалтування і грабування населення? В романі є епізод, коли працівники МГБ, переодягнені упівцями, вбили кількох місцевих селян, — поширений радянський метод викликати в населення ненависть до УПА. Однак це стає відомо тільки згодом. Спершу читач справді вірить, ніби вбили саме упівці. І починається складний процес усвідомлення: так, упівці, які загалом – герої, були убивцями, війна потребувала жертв. Цей факт важко прийняти, бо, здається, що герої мають перемагати вже самим фактом, що вони герої.

Ще одна варта уваги частина книжки — дійсність радянських таборів. Її описано, бо один з оповідачів – колишній в’язень радянського табору праці. Поділ таборових на касти, їхні внутрішні правила, стосунки з начальством, кримінальний світ, нелюдські умови життя — ще один важливий пункт книжки. Звичайно, ті, хто читав Солженіцина, багато для себе з цього розділу книжки не почерпнуть. Але тих, хто не читав Солженіцина, таки більше, і їм треба звідкись брати інформацію. "Червоний" запросто стає путівником по таборовому світу для початківців.

Андрій Кокотюха

Чим більше прочитуємо сторінок роману, тим більше викристалізовується образ Ідеального, про якого згадано в першому абзаці. Відданий ідеї незалежної України, користується авторитетом серед вірних товаришів, справедливий, добрий, порядний, чесний воїн; а якщо й вбиває — то тільки останніх покидьків-чекістів, за якими, будьмо відвертими, ніхто не заплаче.

Де б не з’являвся Остап, всюди встановлюється справедливість і добро: чи то в селі, біля якого переховується разом зі своїм загоном, чи то в таборі, куди відправлений на заслання. Він знає, вміє та може і воювати, і любити, і мстити, і хотіти. Де ще в українській літературі маємо настільки цілісного і успішного (наскільки можна використовувати такий сучасний прикметник до людини труднощів минулого століття) героя?

От чому потрібно читати роман Андрія Кокотюхи: він показав читачам крутого українця. Українця, на якого читач захоче бути подібним. Ну, або поруч з яким цікаво жити. А то якось надто глибоко в нашій (під)свідомості сидить образ українця-жертви. Треба ж нарешті його заміняти переможцями! І вже є, з чого починати заміну.

В Україні, принаймні, поки що, неможливо створювати масову літературу про УПА. У ній буде двозначність, і вона викликатиме дискусії.

Тож скільки б Андрій Кокотюха не намагався позиціонувати себе як автора масової літератури, в останній книжці він вийшов за рамки. Написав книгу, яку можна швидко прочитати, але після якої треба багато думати.

Клацнути Читати інтерв'ю з Андрієм Кокотюхою.

Клацнути Переглянути анотацію на книгу Андрія Кокотюхи.

Більше на цю тему

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS