Українська література: де її місце на мапі світу?

Image caption 12 вересня на Форумі видавців у Львові ВВС Україна оголосила про старт "Книги року ВВС-2013"

Яке місце посідає сучасна українська література на літературній мапі світу – таким було основне питання круглого столу, що його провела ВВС Україна на 20-му Форумі видавців у Львові.

На думку письменників, літературознавців і журналістів, що взяли участь у дискусії, "просувати" літературу треба – однак не варто робити це головною метою, адже масова література не може бути літературою найвищого ґатунку.

Місце на мапі

На думку професора Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої, українська література на літературній мапі Європи, безумовно, є, і, хоча вона не посідає там важливого місця, науковець радить не робити з того трагедії. На її думку, українці стосовно цього мають "певний комплекс".

"Звичайно, англійська чи французька літератури посідають більш помітні місця. Українська література передає український досвід, і цей досвід цікавий світу. А от чи українська література про цей досвід розказала – питання інше", - говорить пані Агеєва.

Письменник Ярослав Мельник, чия книга "Телефонуй мені, говори зі мною" увійшла до "п’ятірки" Книги року ВВС – 2012, зауважує, що в Європі, де він живе останніх 30 років, української літератури практично немає.

"Для пересічного читача на Заході ми не існуємо. І не тільки ми. Навіть російські письменники – хоча, здавалось би, російська література могла б бути в першій п’ятірці – ні. Російські письменники, що видаються великими тиражами в Росії, невідомі, приміром, у Франції. Українська література не має бренду, і російська теж, - каже пан Мельник. - Ми живемо у світі, де грає велику роль піар, і говорити, що місце літератури залежить від її якості, не зовсім правильно. В сучасному світі якщо бренд не створений – то літератури не існує".

На думку директора видавництва "Смолоскип", члена журі Книги року ВВС – 2012 Ростислава Семківа, в Європі мало знають не лише про українську літературу. "Про нас не знають так само, як і про інших – і знають так само, як і про інших. Я б сказав, що українська література зараз присутня на літературній мапі десь так, як, скажімо, словенська література", - вважає він.

Письменник, дворазовий переможець "Книги року ВВС" Сергій Жадан вважає, що присутність літератури в міжнародному вимірі визначають конкретні письменники, перекладачі і видавництва. "Якщо в певній країні є перекладач з української мови – то, значить, там українська література є. Якщо перекладача немає – то, відповідно, немає там і української літератури", - каже він.

Також пан Жадан зауважує, що "літературна мапа" - це досить умовне поняття. "В українців є бажання користуватись сакральними позначеннями. Насправді літературна мапа сьогоднішньої Греції не дуже різниться від скандинавських країн, а літературна мапа Франції – від того, що відбувається на Балканах".

Чи потрібно "піарити"?

Журналіст і громадський діяч, член журі Книги року ВВС Ольга Герасим’юк переконана: "Ми повинні піарити свою літературу – як і свою країну. Ми горді, ми самодостатні, у нас прекрасна культура, але для того, щоб жити у світі, ми маємо дбати про відкритість і дбати про це. Треба думати, як допомогти світові зрозуміти, які ми цікаві, як дати, наприклад, шведові прочитати ті сльози, які виплакали українські поети".

Успішним прикладом створення бренду літератури пан Мельник вважає скандинавські народи: "Набагато більше в світі знають про скандинавські літератури – тому що скандинави вкладають великі кошти. Немає бренду шведської чи фінської літератури, але є бренд скандинавської".

На думку пана Семківа, культуру повинна пропагувати держава, а в Україні поки що це ініціатива окремих людей і окремих видавництв. "Якщо видавництва будуть сильними, вони будуть це пропагувати. Якщо видавництво має успіх на внутрішньому ринку, в нього буде амбіція конкурувати на зовнішньому ринку", - вважає він.

Член журі Книги року ВВС, радник з питань культури ЄБРР Світлана Пиркало згодна з тим, що українській літературі потрібен PR за кордоном. "Це - робота складна і марудна. Треба організовувати зустрічі, запрошувати письменників. ЄБРР іноді запрошує письменників, туди приходить 40-50 людей і розповідають про свою країну. Такими маленькими порціями робиться ім’я в літературі і в світі", - ділиться вона досвідом своєї організації.

За словами пані Пиркало, для англійського читача українська література – це Марина Левицька і Андрій Курков. "І вона, і він пишуть не українською мовою, але піднімають українські теми, внаслідок чого в популярних британських виданнях коментують українські питання. Пересічна людина не читає цих письменників, але вона прочитає газету і дізнається про існування такої держави. Це важливо не тільки для літератури, а і для країни", - каже Світлана Пиркало.

Проте масовість не завжди означає якість, переконаний пан Мельник: "Дехто вважає, що ми будемо присутні на літературній мапі Європи, якщо ми будемо мати авторів бестселерів. А що таке бестселери? Якого вони рівня? Якщо ми писатимемо детективи а-ля скандинавські, може, і ми проб’ємся – але чи потрібна нам така мета?".

Як влучно зауважив Сергій Жадан, "авторам бестселерів Нобелівську премію не дають".

Підтримує тезу про те, що поширеність – наслідок не якості літератури, а грамотного її просування, і літературний критик Юрій Володарський. "У нас більш-менш знають норвезьких письменників – але сказати, що норвезька література якісно краща за українську, я не можу. І це якраз – тема PR", - каже він.

На думку письменника Юрій Винничука, дворазового лауреата премії Книга року ВВС, популяризувати українську літературу допомогли б екранізації, рімейки та видання бестселерів.

Ярослав Мельник вважає, що поширеність за кордоном не повинна бути для літератури самоціллю. "Ми не повинні заморочуватися, ми повинні бути самодостатніми. Це пов’язано з комплексом українця. Не треба думати, що без інших людей ми – ніхто. А чому ми маємо для них бути кимсь?", - ставить риторичне питання пан Мельник.

Ознака зрілості

На думку Віри Агеєвої, українська література за останніх 20 років істотно "подорослішала".

"Починаючи від 1991 року, українська література розрахувалася з минулим. Колись Володимир Діброва – теж, до речі лауреат "Книги року ВВС" - сказав дуже жорстоку річ: українська радянська література зберегла слова. Українська радянська література зруйнувала мову, літературу, але зберегла слова. На початку 90-х говорити було важко, бо не було ні традиції, ні готових речень, ні готових мотивів... Нарешті можна говорити про якесь жанрове розмаїття", - твердить науковець.

В українській радянській літературі, переконана пані Агеєва, була поезія, однак "від 30-х років і до Андруховича українського роману не було як явища". Тепер же, говорить вона, наявність в сучасній українській літературі романів є ознакою зрілості літератури.

Ціла лискусія виникла довкола того, чи вважати російськомовних письменників, що живуть і працюють в Україні, причетними до української літератури. Як вважає пан Семків, це визначається причетністю письменника: "Наприклад, ранній Гоголь – це російськомовний український письменник, який писав на українську тематику. Пізній Гоголь – це російський імперський письменник". Проте йому одразу ж заперечив Юрій Винничук, який вважає, що і в "Мертвих душах" Гоголь писав так, як притаманно українським письменникам.

На думку пана Семківа, українськими письменниками можна вважати лише тих, хто пише українською мовою. "Є російськомовні письменники, які живуть в Україні, пишуть російською і до української культури ніякого стосунки не мають", - переконаний він. Натомість Юрій Володарський вважає, що "ідеальної української України нема і не буде, і якщо ми почнемо викреслювати з української літератури всіх російськомовних письменників – це буде недобре".

З тим, що до культурного надбання літератури України варто радше включати, аніж виключати окремих митців, які пишуть іншими мовами, погоджуються і Світлана Пиркало, і Ярослав Мельник. А от на думку пані Агеєвої, видатних представників російської літератури в Україні нема. "Як сказав Тарас Прохасько, мова передає ментальність, і є певний досвід, який в цій літературі передається мовою, і нема на то ради. Мова для письменника не є вільним вибором, вона запрограмована, і досвід, який він несе на свої сторінки, є запрограмованим. Тому я би більше переймалася українською літературою, яка пишеться українською мовою".

Новини на цю ж тему