Кожна історія дає сильну емоцію: рецензія на книгу Руслана Горового

"Гагарін і Барселона"

Руслан Горовий. "Гагарін і Барселона". Видавництво "Кальварія". 2013.

Мій особистий інтерес, та й службовий обов’язок спонукає бути в курсі сучасного літературного процесу і серед широкого розмаїття шукати найкраще, покладаючись як на власні критерії, так і враховуючи інтерес читачів, які стоять за спиною. Тут безпомилково спрацьовує багато разів перевірений метод, коли включаються найтонші фібри, найтонші відчуття душі, — чи сколихнула щось в ній ця книжка, чи зачепила?

"Гагарін і Барселона" Руслана Горового і торкнулася, і зачепила, і сколихнула. Історія знайомства з нею довгенька. Спочатку — віртуально (на просторах Інтернет) — незвична обкладинка і назва, яка викликала цікавість, що ж там може ховатися під нею. Далі, з цієї причини — пошук інформації про автора, і ще більший інтерес, адже від такої творчої особистості, як Руслан Горовий можна чекати будь-чого, і нарешті — саме знайомство з книжкою, коли вона, новенька, в моїх руках.

Я її неспішно почала читати зранку вихідного дня, планувала це задоволення розтягнути на два дні, адже на вихідних, окрім читання, є ще багато звичних справ. Та по мірі читання всі мої справи якось розсмоктувалися, їхня важливість ставала не такою вже й важливою, і я відкладала книжку лише тоді, коли була нагальна потреба, а потім — знову за читання. Прочитала за день. Що ж в цій книжці мене так зачепило? Коли скажу, що це якийсь особливий літературний шедевр, то злукавлю. А зачепило життя, справжнє життя, різне у своїй трагікомічності, і найважливіше, життя таке, повз яке проходимо щодня, не помічаючи тих нюансів, тих яскравих моментів, отієї виразності окремих ситуацій, які Руслан Горовий чіпким і професійним оком режисера виловлює і кладе в основу кожного свого твору.

Книжка читається легко, мова автора вільна, невимушена і водночас добірна: кожне слово акумулює в собі саме те, єдине вірне значення, що в результаті і створює певний настрій книжки. У книжці шість оповідань і дві повісті, з яких виділити щось одне неможливо. Кожен твір дає сильну емоцію.

"Правда" примушує замислитись над парадоксом того, як говорячи правду, просту, не образливу, в звичайній буденній ситуації герой оповідання стає справді героєм, у прямому значенні слова.

"Одна восьма" — у ній, як у сірих очах героїні, старої Параски, мудрість світу, щиро виражена у філософському "нема чого повітря розпинати. У кожного своє життя" і простодушному "ганок треба таки чистити".

Від "Київської фрески" спочатку війнуло безнадією, подумалось, а навіщо про кров, про соціальне дно, про те, від чого просто по-людськи боляче і що хочеться швидше проминути, — та автор зумів показати людину того середовища Людиною. І хоч присмак гіркий, однак безнадія минає, а на тих нещасних людей дивлюсь із розумінням, що таке їхнє життя, це саме їхнє життя.

"Ой були на селі" — юнацький максималізм і "пошуки пригод на свою голову". Іронічно, цікаво, правдиво.

Читаючи "Дев’яносту хвилю міграції" бачила перед собою калейдоскоп людей, країн, подій, і над усім цим (хоч і пафосно звучить) — історичні зміни, які перемелюють всіх і вся, і в контексті цього — окрема людина, котра розуміє, що її життя, її майбутнє в її руках. Дуже потрібна для молодих людей повість!

"Двадцять гривень" — десять сторінок напруження і несподівана розв’язка, що показує як нерозважливе бажання показати собі "я таки "крутий" призводить до непоправних трагічних наслідків, коли вже щось змінити не можливо, а життя триває, і жити треба, і жити з каменем у душі.

"3*5" — знову про те, що змінити неможливо, про Чорнобиль та про дитячий вчинок, виправлення якого у дорослому віці дається герою неймовірними зусиллями, і котрий здатен дати сили до життя тому, хто, здається, вже втрачає надію.

"Вовчик" — таких історій у нашій повсякденності багато, кожен може навести приклад свого знайомого "вовчика", і вдячність автору, за те, що він так сплів сюжет, що бачимо зіставлення світів двох людей, життя яких виходить з однієї точки, має контрастне наповнення, та, незважаючи на це, знаходить відбиток одне в одному.

"Лікар" — це відтворення колориту суспільних взаємовідносин, це характеристика періоду й обстановки нашого часу, це сміх крізь сльози, це сльози крізь сміх. У цьому творі особливо помітно, що для Руслана Горового спостерігати за людьми, за їхніми вчинками, — це життя, це робота, це задоволення…

І, власне, "Гагарін і Барселона" — одна з причин читання книжки за принципом "а що далі" в тому, що назва зробила свою справу, заінтригувала, хотілося дізнатися, а чому Гагарін і чому Барселона. І це не розчарувало, тут знову межа — симпатії автора, співчуття і повне розуміння читача на боці героїв, проте невловима тривога, неоднозначність оцінки певного соціального явища все ж відчутна.

І, насамкінець, для успіху книжки автору важливо знайти контакт з читачем, створити атмосферу довірливої розмови. Руслану Горовому це вдалося. "Гагарін і Барселона" — це, дійсно, більше, ніж книжка, це миттєвості нашого життя, забарвлені автором в той чи інший контекст. І мабуть тому книжка справляє сильне враження, читач перебуває у постійному емоційному навантаженні, та свідомо чи ні, а приміряє на себе все, про що йде мова. А це є важливим, може навіть і основним, критерієм гарної книжки, від прочитання якої отримуєш особливе задоволення.

Новини на цю ж тему