Темінь навколо і вічне світло душі: рецензія на книгу Ярослава Мельника

Ярослав Мельник. "Далекий простір". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля". 2013

Спочатку я була трохи збентежена новою книгою Ярослава Мельника. Я чекала, що "Далекий простір" буде мене вводити в такий же сюрреалістичний світ, від якого я була в захопленні, що і книга його короткої прози "Телефонуй мені, говори зі мною". Роман вимагав від мене вчитування, входження в непростий світ мельникової уяви.

Але чим далі я вчитувалася в пригоди прозрілого Габра, тим важче мені було відірватися. Швидко я зрозуміла, що це той самий автор: та сама щемливість інтонації, яка стала проявлятися уже у віршах, що ними насичений роман, та сама туга за вищими почуттями, той самий пошук вічних істин… Це той самий Мельник. Хто ми? Нащо? Що є істина? Що є рідність? Де наша свобода?

Ба більше. В повістях "Рояльна кімната", "Телефонуй мені, говори зі мною", "Іде вічно", в таких оповіданнях як "А.А.А", "В дорозі" з минулої книги автор оголював лише певні зрізи нашої реальності: якщо спрощувати – життя в комуналках, забуття рідних в бігах за грошима та кар’єрою, нав’язування нам сучасними технологіями, зокрема кіноіндустрією, "паралельної реальності", яка може нам заступити "справжню" реальність…

Однак цей сотворений Мельником світ ніби розпадався на фрагменти. Коротка проза чудова тим, що дає можливість швидко проковтнути повість чи оповідання і швидко отримати катарсис. Бо я не перестаю повторювати, що це є дуже серйозна, глибока, катарсисна проза. Але читачеві доводиться самому складати з цих фрагментів ціле. Різні герої, різні сюжети, різні сторони життя – це калейдоскоп, який дозволяє насолоджуватися все новими ракурсами, але коли відкладаєш книгу в сторону, тебе не покидає відчуття, що ти знову наодинці з реальним життям.

Роман – це той жанр, коли, якщо авторові вдалося втягнути тебе в його вир, створює уже не ілюзію іншого світу, а сам альтернативний світ, в якому ти починаєш жити. Роман не почитаєш за годину, ти оселяєшся в ньому. І він тебе вже супроводжує повсюди.

Я повністю згідна з критиком Ігорем Котиком, який під статтею Марії Матіос про роман Мельника написав на "Літакценті": "Початок роману "Далекий простір" - приголомшливий! Всім, кого трохи нудить від реалістичної та рефлексивної прози, - раджу". Вже не раз говорилося про кінематографічність прози цього автора. Так і з початком його роману.

Це просто фільм: головний герой Габр йде темними коридорами Міністерства контролю, орієнтуючись на електронні датчики, як це роблять усі жителі цього утопічного мегаполіса-держави. У світі незрячих він прозрів. Він побачив світло. Побачив реальність, якою вона є. Міністерство контролю вважає, що у нього галюцинації. Його кохана Ліоз вважає, що він психічно хворий. Його обіцяють вилікувати. Він знову буди незрячим! Він знову буде, як усі. Нормальний. Знову впишеться в систему.

А як же Істина? Як та реальність, яку він пізнав, коли його очі почали бачити? Як весь цей жах – голе залізо, бетон, перекриття, павутиння, бруд, жахливі з виду люди, які не мають поняття про красу, чистоту, про те, де вони живуть? Хто вони такі, як виглядають…

Це треба забути! Цього не було. Забудь!

Та ні, Габр їде пневмопоїздом в далекий нижній квадрат (так в романі йменуються райони мегаполіса), де мегаполіс закінчується. До моря. І там він розплющує очі. Його охоплює жах. Що це? Він бачить. Бачить те, що не може назвати. Бо в його мові нема слів для цього. Бачить велике сонце і хмари. І хвилі. І чайок. Бачить безмежжя. Далекий простір, в існування якого ніхто в мегаполісі не вірить. Бо незрячим це поняття, пов’язане з істиною, з красою, з Богом, не потрібне. Воно вважається галюцинацією. Жителі цієї держави спроектовані на життя лише в "близькому" просторі (нічого не нагадує?).

На щастя, знайшлися люди, які пояснили Габру, що те, що він бачить, це не галюцинації. Це правда. Вони попередили, щоби він більше не звертався до Міністерства контролю. Ці люди, на чолі зі старим генералом Оксом – архетипічні відчайні революціонери і месники, які колись прозріли, як і Габр, але були осліплені системою. Тепер вони хочуть знищити цей осередок брехні і знущання над істиною. І для цього їм потрібен зрячий. Габр. Для цього вони його рятують від осліплення, навіть ціною своїх життів.

Так розгортається дивовижний, захоплюючий сюжет роману. З кожною частиною (а їх у романі чотири) відкривається нова площина цього уявного світу. Революціонери живуть в "Прозорій плямі" - місце, захищене спеціальним полем від радарів мегаполісу. Радари їх не бачать.

Однак найбільше потрясіння читача чекає в середині книги, куди Габра, фактично попри його волю, допроваджують, щоби зупинити мегаполіс і життя в ньому. Він проникає в саме серце держави, в Центральне Електронне Управління (ЦЕУ), де повинен замінити життєво важливий блок. Там працюють ті, хто правлять цим світом. Габр переконаний, що він – єдиний зрячий в державі. Тому можна уявити його шок, коли на оклик "Що ви робите?", він повертається і бачить, що у чергових ЦЕУ очі розплющені. І що ці очі бачать!

Це страшно. У мене, коли я читала ці рядки, пробігли мурашки по спині. Хто нами править? Які зрячі еліти правлять нами, сліпими? Запхнутими в наші "близькі простори", у вузькі рамки дрібних почуттів, пристрастей. Які електронні пристрої насичують наш мозок, програмують його? Хто ми в цій жахливій, що все більше начиняється електронікою, контролем, тоталітарній за своєю суттю, системі?

Далі Габр опиняється в зовсім іншому світі, ніж світ мегаполісних незрячих, які поняття не мають про істину. Ніж світ людей з "Прозорої плями", які колись бачили світло і далекий простір, знають що це таке. Він опиняється в Тихому Куточку – селищі зрячої еліти, що править цим світом. І там розвивається нова дивовижна інтрига, де Габру дістається нова роль. Але всього лише роль!

А що ж він сам? Що є ми самі поза ролями, які нав’язуються нам обставинами? Це ще одне питання, яке Мельник ставить з безпощадністю перед кожним з нас. Уже в оповіданні "Книга мого життя" він це ставив: коли герой не хоче знати, "хто він такий". Можливо, я помиляюся, але я знайшла в "Далекому просторі" всі теми попередньої Мельникової книги.

Герой того оповідання бере свій паспорт двома пальцями, як жабу. Дивовижно, але в тому оповіданні з книги "Телефонуй мені, говори зі мною" (невипадково воно відкриває збірку) - уже зав’язь "Далекого простору". Адже хоча там герой і зрячий, він перебуває в темній кімнаті. І він тримає "книгу свого життя" і пальцями мацає тиснені візерунки на її шкіряній обкладинці. "Якась книга в шкіряній обкладинці лежить на столі. Я простягаю руку і беру її. У темряві нічого не видно і немає сенсу її читати". І далі: "Мені все одно: я підношу її до носа й вдихаю запаморочливий запах шкіри. Мої пальці ковзають по виступах тиснених візерунків. Ось що для мене ця книга – цей запах і ці візерунки. І я не хочу знати, що там всередині. Книга мого життя".

Це неповторна урочиста і заодно приховано лірична мельникова інтонація, досягнута мінімалістськими засобами, де нема жодного зайвого слова, де взагалі нема "словес". Жодного слова не можна викинути, це є справжня майстерність різця майстра. Саме такої "мінімалістською", яка комусь може видатися і примітивною, мовою написаний і "Далекий простір". І ми бачимо, як уже в тому оповіданні вгадується майбутній Габр. Його світовідчуття. Його стосунки зі світлом та істиною. Його небажання бути "кимось".

Проза Мельника сильна символами, метафоричністю і вражаючими зоровими картинами. Іноді здається, що основним героєм роману є не Габр, а мегаполіс. Це плід безмірної уяви письменника: будівля із заліза та бетону, яка має тисячі поверхів, що зникають за хмарами, а в ширину вона заступає горизонт. Це начинений технікою та електронікою справжній монстр. І в ньому на тисячах рівнях живуть мільйони людей, які рухаються, відкликаючись на випромінювання і сигнали електронних пристроїв. Це мурашник. Символ сучасного людства. Рівні мегаполіса пронизують труби "пневмопоїздів", між ними літають "гвинтоплани"… Іскри, запах мастил, гуркіт… Це тут провів основну частину свого життя Габр.

Та перейдімо до фіналу. У фіналі роману розгортаються не менш вражаючі картини, коли герой стоїть на горі і бачить під ногами всі світи, в яких він жив і був "кимось". Всі ролі спали з нього. Кажуть, у людини перед смертю пролітає перед очима все її життя. Фінал цього майстерно скомпонованого, врівноваженого, чіткого за формою і логікою (надзвичайна рідкість у нашій прозі) роману – це своєрідна смерть і народження нового "я" героя.

Він подумки прощається зі своєю незрячою коханою, яка десь там, в металевому животі монстра-мегаполіса, зі своєю зрячою дружиною з "Тихого куточка"; з відчайдухами-революціонерами, що живуть і виношують свої месницькі плани в "Прозорій плямі" - які не раз рятували його... Далекий простір і звільнення від усіх нав’язаних йому ролей кличуть Габра.

Там, з того боку гірської гряди – його чекає невідомий, але тим і прекрасний новий світ. Хто зрячому може щось перешкодити піти туди? Але чи ми зрячі? – питає Мельник.

Після прочитання мельникового роману я кілька днів ходила, як п’яна. Я по-іншому розуміла себе і де я живу. В якій Україні, в якому світі. Врешті, я зрозуміла, в чому сила його прози. З допомогою вражаючих символів та метафор, він уміє пробуджувати архетипічне у читача. В чому воно полягає стосовно "Далекого простору"?

Спробую пояснити. Ми всі хочемо свободи. Внутрішньої. Всі страждаємо від того, що ми дрібні, що живемо "близьким", а не "далеким". "Тут і тепер", а не "там і завтра-вчора". Низькими пристрастями, а не високими почуттями. Ми всі хочемо вийти за межі простору і часу. За межі дрібного в нас. І це в нас говорить наша вічна душа. Бо вона поза простором і часом. І Мельник, про що би він не говорив, дає можливість висловитися цій душі.

Ми всі є такі габри. Всі затиснуті у вузькі ролі, в яких нас сприймають на роботі, в магазині і навіть – наші рідні – вдома! І ми хочемо вирватися. Але не можемо.

"Далекий простір" дає нам такий шанс. Вказує дорогу. Тому, якою би "рекламною" не здавалася інформація про цей твір на четвертій обкладинці, я великою мірою розділяю слова, сказані там: "Три світи, три кохання й вічна туга за свободою і світлом – це те, що робить роман Мельника духовним явищем". Велика література завжди кличе нас до вищого, піднімає над сьогоденням.

Звичайно, "Книгу року" і на цей раз дадуть не Мельнику, а якомусь черговому "роману про актуальність". Про "наше близьке". Бо так у нас розуміється актуальність: наші щоденні пристрасті, а не вічне, яке, може, і є нашим "найближчим" і яке одне залишиться з нами в останню нашу хвилину.

Та годі з цим. Не так важливо, отримає "Далекий простір" нагороду чи ні. Важливо, щоби його прочитали. Серцем.

Новини на цю ж тему