Аналіз казок: рецензія на книгу Володимира Діброви

Володимир Діброва. Переказки.

Володимир Діброва – один із найглибших прозаїків в українській літературі, єдина проблема з ним, що він не так багато пише. Тому щоразу, як Діброва (переможець Книги Року ВВС-2007) видає щось нове, у хаті літературознавця свято.

"Переказки" – книга класна, як і завжди, коли Діброва звертається до своїх внутрішніх переживань на тему абсурду цього світу і людських стосунків. Але вона тим класніша, що ця книга – про казки. Діброва бере кілька класичних казкових сюжетів і аналізує, що вони насправді означають, і які мотиви рухали героями. Частково він намагається розглядати ці сюжети з точки зору психоаналізу (такий аналіз довго був частиною популярної психології, у наших краях відомий за книгами Еріка Берна), частково – з точки зору української ментальності, а часом не витримує і дописує казку так, як вона виглядала б у сучасному житті.

Ці шматки найкращі, бо в них Діброва розправляє крила як творець, а не лише коментатор. "Дописавши" бразильську казку "Карлос і Луїс", Діброва досягає високої точки трагізму в описі стосунків між тираном і митцем. Причому тираном, як розуміє читач, може виступати не лише конкретний король, а вся система, призначена роздушити колись дотепного жартуна і відродити його власним слугою.

Але й там, де Діброва оглядач чи літературний критик, він говорить дуже цікаві речі. Одна із наскрізних тем – хуторянство і котляревщина в українській літературі. Діброва пише про ХІХ століття, коли більшість авторів були двомовними і писали про серйозні речі, про тонкі порухи душі російською, а українська була призначена для комічних сценок із побуту та для тужливих дум. Діброва робить із цього висновки і про сучасний стан мови, літератури і суспільства. Особливо запам'ятався його вислів "емоційна сивуха".

Єдине, з чим я особисто не згодна у книзі Діброви, - це з його версією казки про яєчко. Як на мене, золоте яєчко куди краще за просте. Це вам підтвердить будь-який банкір.

Але в цьому теж проявляється Дібровина філософія. Йому потрібне справжнє, чесне, глибинне і фактично вивірене. Він просікає і розтинає туман в голові, психологію натовпу і погану логіку, а також кучерявий і фальшивий стиль письма. У цьому він єдиний з неокласиком Миколою Зеровим, якого і цитує в книзі. Ця чіткість стилю – фірмова відзнака письма Діброви, чи то художнього, чи критичного, і сподіваюся, що більше наших авторів підхоплять цю філософію в майбутньому і заснують який-небудь нео-неокласицизм.

Тільки непогано б, якби до чіткості стилю додалася б більша чіткість формату. Цю книгу можна було б розділити на три: літературознавчу, суспільно-політичну і художню. І ми б залюбки прочитали всі три, бо Діброві є що сказати.

Те, що такий автор, як Діброва, мусить все валити в одну купу, записує свої думки лише в перервах між своїми лекціями в Гарварді чи десь на колінах у транспорті, що він не може через життєві обставини сісти й написати новий повноцінний роман, що його мало хто знає і що він змушений щороку шукати нове видавництво із-за океану, - це свідчення хирлявості нашої видавничої індустрії і загалом нашого середнього класу, який поки ще не здатен підтримувати на плаву мислячих прозаїків. Але ще це свідчить про те, що будь-який автор у наші дні мусить бути водночас і своїм власним агентом, і бути присутнім у медіапросторі, а Діброва належить до покоління, яке зневажає ці вимоги часу.

Отож маємо те, що маємо, і слава Богу, що маємо хоч це.

Анотація книги "Переказки".

Більше матеріалів про цьогорічну премію читайте у спецпроекті Книга року ВВС-2013.

Новини на цю ж тему