"Далекий простір" Мельника: роман поза жанром

Торішнє повернення в українську літературу Ярослава Мельника зі збіркою новел та оповідань "Телефонуй мені, говори зі мною", на жаль, залишилося непоміченим. Хоча весь тираж продали… Чому знаний в Литві письменник, якого шанують та перекладають в Європі, залишається все ще маловідомим в Україні?

Може, ми ще не готові до приходу такої літератури? Наше «красне письмо» досі не може вирватися з глухого кута провінційності та загуменковості, то й шанує різноманітні містечкові “феномени”, поетів-”поп-зірок”та різного штибу псевдолітературні мильні бульбашки… Але потребує – як ковтка свіжого повітря - письменників із таким потужним талантом, як у Ярослава Мельника. А ще – професійних критиків, які донесуть до читача вісточку: є таки в Україні кілька справді вартісних письменників, що можуть презентувати наше слово у світовій прозі. Що можуть запалити на видноколі справжню літературну зірку, ім'я якої - Ярослав Мельник.

Чому перша в Україні книга Мельника розійшлася досить швидко без реклами та критики? Я гадаю, це трапилося тому, що справжній український читач зголоднів за українською книгою європейського рівня. І через соціальні мережі, і з вуст у вуста вісті про "Телефонуй мені, говори зі мною" поширювалися, тож увесь тираж книги й непомітно зник із полиць.

Хочеться вірити, що роман Ярослава Мельника “Далекий Простір”, який щойно побачив світ у видавництві “Світ Сімейного Дозвілля”, так само швидко знайде своїх читачів. І не лише литовці, а й ми, українці, будемо тішитися романом світового рівня у нашій літературі.

Кілька днів тому, коли я висловив своє захоплення від роману у мережі Facebook, один мій знайомий письменник з Дніпропетровська попросив стисло написати, чому він має прочитати твір Ярослав Мельника, бо моя теза про роман, якого Україна ще не мала, його не задовольнила. Тож ось короткий виклад моїх вражень:

в цьому романі стисло, проте яскраво автор створив світ, реальність якого мало поступається нашому світові; сюжет захоплює, наче трилер; він може слугувати взірцем для написання психологічного роману (іноді складається враження, що для його написання автор вдається до трансперсонального досвіду); роман позажанровий, його неможливо звести до якогось конкретного жанру; його композиція складна і досконала;це роман-метафора, який мов гарна поезія, вимагає від читача читання-взаємодії.

Романістів, які здатні творити словесними засобами візуальні образи, як не дивно, не так вже багато. Їх катастрофічно мало в Україні. У нас є ряд цікавих авторів, які володіють словом, але створені ними тексти є насамперед аудіальними. Як не намагаєшся побачити, що там за словами, а нічого не виходить. Ярослав Мельник не лише володіє даром бачити те, про що він пише, а й кодувати словами ці яскраві візуальні образи. До того ж, робить це дуже скупими словесними засобами. Цим він близький до мого улюбленого Гемінґвея, хоча я жодним чином не хотів би порівнювати стиль Мельника з ким би там не було. Та йому мало лише яскравої візуальності своїх текстів. Дуже багато з того, що є в його романі, можна відчути тактильно. Показовою є сцена втечі головного героя від агентів таємної поліції, відчуття Габра, якого ось-ось схоплять та спеленають в тонкий сталевий дріт. А сцена, коли він врешті тікає і опиняється в лазні, де десятки сліпих жінок в суцільній темноті (бо у приміщеннях для сліпців немає потреби в освітленні) горнуться до його задубілого тіла й відігрівають! Ці теплі розпашілі перса, плечі, спини читач відчуває майже тактильно…

Ярослав Мельник створив світ, в якому Мегаполіс сліпців живе поряд з Тихим Куточком нечисленної громади зрячих, котрі таємно керують тим світом. Читач упродовж майже трьохсот сторінок мандрує тим альтернативним світом нашого далекого майбутнього, активно співпереживає його головному героєві і не може відірватися від цього майже магічного читання. Події в романі відбуваються дуже динамічно. Знаково, що карколомні повороти сюжету майстерно супроводжуються верлібрами Чиза Ділка із забороненої збірки “Близька Далина”. Їх можна читати як самостійні твори, та вони є своєрідними епіграфами до наступних розділів, натяками на зміну сюжету. А ще цей роман дуже легко екранізувати. Для автора сценарію тут мало роботи. Його візуальна сила та авантюрність є запорукою створення справжнього блокбастера.

Психологізм роману “Далекий Простір” вражає. Автор зумів змалювати систему цінностей, мотивів, перцепції та особливостей мислення різних груп персонажів:

пересічних сліпців, які живуть у “близькому просторі”;сліпців-учених, які допускають можливість пізнавати світ іншими рецепторами, крім слухових, тактильних та дельта-хвильової локації головного мозку;нечисленних сліпців-вірних, які шукають Бога, та не можуть подолати обмежень в Його пізнанні, яке може принести справжнє Знання;зрячих, які несуть тягар служіння Мегаполісу, але разом з тим можуть насолоджуватися всією повнотою сприйняття далекого простору;прозрівших, яких згодом осліпили і які живуть пристрасною жагою помсти аж до бажання загибелі Мегаполісу.

Як на мою скромну опінію, філософізм роману Ярослава Мельника заснований на любові, бажанні зрозуміти і якщо не виправдати, то не засудити. На перший погляд ця філософія проста, та від цього вона не перестає бути жаданою у нашому світі, який багато в чому нагадує альтернативний світ Ярослава Мельника...

Намагання деяких рецензентів затиснути роман у певні жанрові рамці виглядає для мене дещо поспішним. Особливо я не сприймаю спробу охарактеризувати “Далекий Простір” як роман-антиутопію. Для антиутопій властиво не просто створити щось жахне, що чекає на нас у майбутньому, а й жорстко засудити сьогодення: з його суспільними виразками, упирями-правителями, тупими посполитими, бунтарями-одинаками, людьми-біороботами чи кіборгами... Та Ярослав Мельник цього не робить. Він намагається зрозуміти і прийняти всіх. Адже лише любов може змінити світ… Тож я не радив би нікому урізати «Далекий Простір» до банальної формули “роман-антиутопія”. Немає тут ані Винниченка, ні Замятіна, ні Орвела, тож годі їх шукати! Також твір Мельника важко назвати науково-фантастичним або авантюрним романом, хоча ознак і того, і другого в ньому досить. Я би назвав його романом нового типу, романом-метафорою, де гармонійно поєднані різні жанри.

Хотілось би кількома словами сказати про композицію «Далекого Простору», його архітектуру. Я був дуже здивований, що цей роман написав автор-філолог. Ярослав Мельник зруйнував моє уявлення про обмеженість філологів у створенні досконало структурованих творів. Цей твір міг би написати архітектор, аби мав дар слова. Всі його розділи, всі сюжетні лінії гармонійно припасовані, баланс спільного та часткового доведений до майже досконалості. Читач ніби з самого початку складає пазл, який завершується Мельниковою Піснею Пісень, одою Любові, на якій і тримається Всесвіт.