Одна на всіх Йокнапатофа: рецензія на книгу "Хутір Америка"

Сюжет роману "Хутір Америка" молодої буковинської авторки Христі Венгринюк що лиш не нагадує: і "Тіні забутих предків" Коцюбинського, і твори Фолкнера, і "Сто років самотності" Маркеса, і навіть трохи "Мертві душі" Гоголя.

Єдине, з чим його справді важко порівняти – то це з текстами сучасників авторки. У передмові до "Хутора…" письменник Любко Дереш зазначає, що "попри складну (в значенні, складену з багатьох частин) горизонтальну канву роману, в ньому є і своя вертикаль – духовний стрижень, відносно якого одразу стає видно, чия тінь у романі найдовша, найтемніша. Цього бракує в українській літературі, особливо в молодій – розуміння вертикалі".

Якщо під вертикаллю мати на увазі не лише філософське начало, але й сюжет твору, певну лінійність розвитку подій, то "Хутір Америка" справді один із тих сучасних українських романів, який дає читачеві чітку уяву про долю усіх персонажів. Життя кожного показане "від і до", воно ніби розкладене по поличках, але в хорошому сенсі. Читачеві не потрібно напружуватися і гадати над долею того чи іншого героя – завбачлива авторка сама розставила всі крапки над "і". Тут чітко зрозуміло, чим закінчилась та чи інша життєва історія. І щонайцікавіше – нікому не доводиться нудьгувати.

Хутір Америка – це місце на Буковині, своєрідна фолкнерівська Йокнапатофа, де відбувається більша частина подій роману. Не місто і не село, а саме хутір. Усі його мешканці знають, що "їхня місцина – єдине святе, що залишилося в цілому світі". От і живуть вони майже в повній ізоляції, час від часу виїжджаючи до сусіднього міста у справах. Як, наприклад, Настя Кіценко, що поїхала туди, аби зачати дитину.

Та зазвичай все навпаки – до хутора приїжджають гості. Так, бабу з дідом тут навідує Дімка, який "любив ловити жаб і складати їх у бабусині слоїки, накривати капроновими покришками і продірявлювати, щоб жаби не душилися". До найстаршої жительки хутора Ластівки приїжджає правнучка Христя. Власне, щороку дівчинка робить це з однієї причини – прабаба обіцяла показати їй білі пластмасові сережки з хрестиками. Але насправді Ластівка ніколи по-справжньому не збиралася віддавати ці прикраси, а просто хотіла, щоб онучка якнайдовше була з нею. Те саме стосується діда Дімки, який щоразу міняв у банках мертвих жаб на живих, тільки би внук частіше навідував їх на хуторі.

Є у романі й лінії кохання – щасливого та нещасливого. Тарас, місцевий дурник, до безтями закоханий у Настю Кіценко, дівчину із заячою губою. Але та не бажає відповідати йому взаємністю й одного дня вирушає до міста, щоб зачати дитину. Після того, як її спроба завершилася невдало і дівчина захворіла, хлопець починає по-новому бачити світ: "Нічого не понімаю, – міркує Тарас. – Жию тако, шоднини встаю, нічо не роблю, їм, люблю Настю і так спати лягаю. Я нічо не понімаю, нашо люди для таких мук на цей світ приходє…Ну ви лиш мені скажіть, чи понімаєте ви якийс смисл цего життя?".

Інша любовна історія розгортається довкола місцевого "хвілософа" Левка. На хуторі Америка він є тим, хто "ніколи ні з ким не спілкувався, але завжди про все знав. Він міг іти хутором і сказати щось комусь таке, що хуторяни роками пам’ятали, і часом навіть подейкували, що він пророк". Якось він рятує молоду жінку і поступово закохується в неї. Кохання змушує Левка, як і Тараса, по-іншому сприймати дійсність. "Я не знати, чого шукав, – звіряється він коханій. – Я шукав якоїсь надзвичайної істини, а все виявляється так просто: все в нас самих". І для Бога "важливіше те, що ми робимо і думаємо, ніж наші вічні пошуки добра, бо його не потрібно шукати, воно скрізь". Протягом твору кохання Левка і Марії зазнає великих поневірянь – від внутрішнього небажання змін до раптово віднайденої попередньої сім’ї молодої жінки. Але, врешті-решт, воно витримує всі перешкоди.

Під впливом закоханості у Левка з’являється й інше бачення хуторян. "Вони якісь усі нещасливі і водночас байдужі, – міркує чоловік. – Вони ображаються одне на одного і любляться безтямно, пліткують щось і самі страждають від того. Це якесь божевілля, а не люди. Вони собі вигадали, що вони велика родина, склали свої права, які одразу забули і живуть у повній анархії, тобто в абсолютній вседозволеності". Та попри це, хуторяни все ж здатні на благородні вчинки. Як-от, коли Кіца віддала свою дитину подружжю циган Рубіну і Вайолці, які не могли мати сина, чи Косарі, які влаштували весілля Левкові та Марії, бо в тих в хаті нічого не було.

Кульмінаційним моментом у романі є смерть найстаршої людини хутора – прабаби Ластівки. Саме ця подія змусила багатьох по-іншому подивитися на своє життя. Бо "коли починають помирати старші, за ними наступними йдуть молодші". Весь хутір проводжав Ластівку в останню путь. І досить символічними тут виглядають омріяні Христею сережки з хрестиками. Дівчинка не вірила в їхнє існування, але, прощаючись з прабабою, побачила ці кульчики в неї у вухах. Отже, те, що здавалося вигадкою, міфом, існувало насправді. Й у цьому – відкриття не лише героїні роману, але й самої авторки. Можливо, й хутір Америка, ця загублена Йокнапатофа, теж має право на існування, десь на просторах Буковини.