Василь Слапчук: не думаю, що пам'ять про війну потрібно культивувати

Василь Слапчук

Письменник Василь Слапчук у "Книзі забуття", яка увійшла до "довгого списку" щорічної премії "Книга року ВВС", розповідає про війну в Афганістані. У розмові з ВВС Україна автор розповідає про свій "роман-автокоментар", погляди на війни загалом, життя, людей і літературу.

ВВС Україна: Як ви у трьох реченнях можете розповісти, про що Ваша книга?

Василь Слапчук: Про людей, котрі стикаються із війною як вибуховою хвилею, яка невидима, але відчутна і руйнівна. Якщо війна – це те, що відбувається на сцені, то мені хотілося простежити, як це дійство впливає на тих, хто зосталися за кулісами, і тих, хто спостерігає із залу. Кінцева суть зводиться до того, що будь-яка війна це лише зовнішня, груба й спрощена проекція тих метафізичних чи екзистенційних внутрішніх процесів, що пов’язані із абсурдністю буття і виражені духовним хаосом, деструкцією, суперечностями, страхом – всім тим, що врешті зводиться до драми свободи – її потребою і її запереченням водночас.

ВВС Україна: Як би ви самі визначили жанр "Книги забуття"?

Василь Слапчук: Це мав би бути роман у новелах. Зразків безліч. В українській літературі найкрасномовнішим прикладом є роман Юрія Яновського "Вершники". Однак мені захотілося посилити текст вставками, які мали б документальну основу. Так з’явилися автокоментарі, а звідси і жанрове визначення – "роман-автокоментар". У процесі роботи ці коментарі почали виступати наперед, лягаючи в основу твору, а новели стали відігравати роль ілюстрацій. Відбулася така своєрідна смислова інверсія.

Якщо розглядати роман не за формою, а за змістом, то я б не відносив його до воєнних. Радше філософський, соціально-психологічний, у розділах, що є коментарями, – автобіографічний. Очевидно, жанр – це те, що визначається постфактум і не автором, а критиками. Поняття жанру відсилає до канону, котрий цікавий і навіть прекрасний тим, що його дозволено порушувати.

ВВС Україна: Чому ви пишете саме про війну?

Василь Слапчук: Спровоковано це особистим досвідом. Напевно, мені хотілося, щоб це було слово-застереження. Що насправді - дуже наївно. Не думаю, що пам’ять про війну потрібно культивувати. Мені здається, це нездоровий світогляд. Совкова традиція, яка живе дотепер.

Проблема в тому, що війна перестала бути явищем періодичним і набула ознак перманентності. Земна куля, наче новорічна ялинка гірляндами, спалахує "гарячими точками". Дуже часто наш мир подібний до війни. Ми "воюємо" з нашими батьками, з нашими дітьми, з колегами по роботі... Найголовніше, рідко хто живе у мирі сам з собою. Ми перестали адекватно сприймати війну. У людей сформувався якийсь абсолютно кіношний її образ. Коли люди думають про війну, то завжди бачать себе серед живих. Людина керується надзвичайно хибним, за своєю природою підлітковим, відчуттям власної невразливості. Мені видається небезпечною рекомендація залучати засоби (брати на озброєння) із воєнного арсеналу для ведення справ бізнесу чи політики, як це робить, наприклад, Роберт Грін у книзі "33 стратегії війни".

Ці засоби можуть бути надзвичайно ефективними, тільки треба мати на увазі, що їх будуть застосовувати і проти вас. Можна не дорожити собою, але ставити під загрозу життя своїх дітей чи батьків – безвідповідально і нерозумно. Адже перемога у війні передбачає знищення противника. Мене дивує, коли інтелігентні люди закликають народ братися за вила, коли йдеться не про працю, а про війну. Просто неймовірно, яка кількість людей добровільно відмовляються від розуму!

Image caption "Книга забуття" - про людей, котрі стикаються із війною як вибуховою хвилею

ВВС Україна: Наскільки вільно ви дозволили собі інтерпретувати реальні події?

Василь Слапчук: Все те, про що мовиться в коментарях, відповідає дійсності. Люди, події. Це мій приватний досвід. У новелах персонажі вигадані, проте якщо не у всіх них є прототипи, то принаймні із більшістю у мене пов’язані конкретні алюзії, котрі відсилають до реальних людей і до реальних ситуацій, з якими я стикався у житті. Особливо вигадувати мені не було потреби. Важливо було дати раду тому, що накопичилося у власному багажі.

ВВС Україна: Що ви відчуваєте, коли пишете? Дуже переживаєте чи абстрагуєтесь?

Василь Слапчук: Доволі складно відсторонюватися. Це специфічний досвід. Він є важкою і зайвою ношею, навіть якщо зостається у непорушній формі. Оскільки має здатність час від часу сам про себе нагадувати. І то зовсім не у підходящий для цього момент. А коли сам усе це починаєш розворушувати, та ще й на тверезу голову... Це ніби залізти на пасіку й поперекидати усі вулики. Щоб написати роман, мені вистачило б і десятка бджіл (нехай два десятки), а як відкараскатися від решти? Все це довелося зумисне пропускати через себе. А головне – заради чого? Це ніби зібрався рятувати якусь людину ціною непомірних власних затрат, а в результаті виявляється, що ця людина зовсім не потребує твоєї допомоги. Нехай цей роман буде даниною моїм нав’язливим ілюзіям.

ВВС Україна: Вам би хотілось написати комерційно успішну книгу?

Василь Слапчук: Образно кажучи, щоб мати комерційний успіх - потрібно розводити кенгуру, а в Україні розводять хом’ячків. Клімат не той. Можна, звичайно, й хом’ячка спробувати поставити на задні лапки і якого-небудь ридикюльчика йому на живіт почепити. Та навряд чи він уподібниться до кенгуру, радше набуде вигляду хом’ячка, який зібрався на жебри. Зрештою, і хом’ячок часами виглядає гордо, особливо коли надує щоки. Чи то пак, напхає. Бачите, поки кенгуру набиває свою сумку грубими гонорарами, наш хом’ячок товче за щоки все те, що від фуршету зосталося.

Комерційний успіх книжки залежить не лише від тексту. Наприклад, уся горілка приблизно однакова на смак, що взагалі справа другорядна, адже головне – сп’яніння. Здавалося б, який сенс рекламувати горілку, якщо її і так споживають геть усі? Насправді ж, рекламують, вкладаючи у це величезні гроші, не горілку, а марку, бренд. (У нашому випадку, це – автор). Можна й без реклами, але тоді покупець обирає те, що дешевше. А дешевша горілка та, що розливається у гаражах. Чи хотів би я написати щось таке комерційно успішне, як Мішель Уельбек, який заробив мільйон євро чи, може, й кілька, і купив собі будиночка у Великобританії або ще деінде? Чи як Умберто Еко – за рік в Італії розкупили 700 примірників його роману "Празьке кладовище", або як Харукі Муракамі, чий роман "1Q84" (перший том першого видання) в Японії розійшовся менше, ніж за рік більш як мільйонним накладом? Моя відповідь: так! Але для цього доведеться перейменувати країну, в якій я мешкаю, змінити в ній клімат і, звичайно, реорганізувати мою власну ферму. До останнього я готовий.

ВВС Україна: Опишіть, яким Ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання?

Василь Слапчук: Мій читач гіпотетичний. Я припускаю, що він існує. Мабуть, це все. У письменника нема змоги вибирати собі читачів. Це читач обирає для себе письменників. Якихось він читає, якихось ігнорує. Я не прагну подобатися читачам. Моя мета писати тексти, які б наближалися до тієї міри досконалості, на котру я максимально здатний. Я не переоцінюю власних задатків до письма. Тому мій читач мусить приймати мене зі всіма моїми ґанджами. Інакше, без читача, моє письмо перетвориться на філологічний фітнес – буденну зарядку для хвоста.

ВВС Україна: Яку книжку ви прочитали нещодавно?

Василь Слапчук: Моє читання доволі хаотичне. Зазвичай я читаю кілька книг одночасно. Розпочинаю одну, переходжу до іншої, потім повертаюся до першої або беруся за третю. Керуюся не лише настроєм. Нещодавно прочитав "Мій погляд на літературу" та "Філософія випадку" Станіслава Лема. Захоплююся потужним розумом цього письменника. Під рукою лежить "Політика поетики" Бориса Гройса. Щойно завершив збірник есе "Собака Перголезі" американського письменника Гая Давенпорта. А ще із задоволенням перечитую Валерія Шевчука.

З Василем Слапчуком спілкувався Альбій Шудря.

Новини на цю ж тему