Ще трохи "Одної і тої самої" прохаськової віртуальності

Існують книги, котрі не хочеться чимскоріш поглинути, перебоюючи нетерплячість зазирнути під останні сторінки, а якраз навпаки: спокійно пережовувати, смакуючи кожним реченням, кожною думкою. Таке читання схоже на ритуал – регулярний, насичений спокоєм, повільний, самодостатній. Таке читання перетворюється на таємне входження у чужий текст як до келії монаха-самітника – клявзура із винятками для посвячених.

Коли в книжковому магазині з’являється чергова книга Тараса Прохаська, всередині виникає антиномічне почуття: знайомої незвіданості. Наче й не хочеш отримати нічого нового, проте одночасно не стримуєшся від цікавості на кшталт "а що цього разу?". Нова книга письменника вже самою назвою "Одної і тої самої" підтверджує таке явище, притаманне, мабуть, для більшості шанувальників його письма. Здається, не лише у назві, а й на обкладинці присутній натяк, що Прохасько не збирається і цього разу змінювати платівку, а пропонує читачеві вже відомий стиль, наче добре витримане вино.

Проте, все ж існує відмінність цієї книжки від попередніх. Передовсім це, я б гучно назвала, політичність більшості текстів. Але по суті – це патріотичність свідомого громадянина своєї країни, кожне слово котрого виходить із власного досвіду чи досвіду його предків. Тут грають не просто голі струни патріотизму, а тепла сердечна прив’язаність поколінь, котрі щоразу виборювали свободу. Автор пише про Франківськ, Галичину, Україну, врешті показує ширший європейський історичний мольберт. Тексти виполоскані у власному глибокому роздумуванні, підкріплені особистим емоційним бальзамом і висушені свіжим чистим словом автора. Саме такі есеї й становлять середній найважливіший і найбільший за обсягом розділ книги.

Як зізнається сам автор в одній із розмов, ця книга про пошук самоідентифікації, про механізм чи спосіб мислення, який веде до тої самоідентифікації.

Так, Прохасько аналізує ті фрагменти ментальності українців, котрі залишають помітний відбиток у духовній культурі – йдеться про двовір’я. Самобутня інкультурація християнського змісту у традиційну предківську поганську форму – такий релігійний еклектизм не залишає автора ні на крихту байдужим.

Прохасько розповідає захопливі історії про незнаних українцям людей, життя котрих чесно заслуговує бодай на посмертну славу. Відомості про них автор також черпає з власного родинного полотна. Це історії про візитації митрополита Шептицького у карпатські села, про адмірала Окуневського, різьбяра Турчиняка, художника Осипа Сорохтея, репортерку Софію Яблонську.

"Бо людське, врешті, залишається найлюдськішим" (ст.31). Власне. У всіх текстах Прохаська присутня ота людськість, персоналістичний вимір. Тарас завжди нагадує, що у найгучніших історичних подіях будь-якої країни живуть та працюють непомітні люди, котрі тихо творять великі справи.

У текстах незримо присутня й глибока екзистенційна філософія. Саме своїм змістом вони й захоплюють – бо що важливо, Тарас Прохасько не вміє грішити красномовним багатослів’ям, в котрому би потонули його щирі рефлексії. Декотрі есеї наповнені богословської екзегези – до прикладу, серйозне теологічне філософування про любов на прикладі Трійці.

У цій книзі кожен для себе може відкривати якісь істини, але передовсім це елегантність та естетика слова – без зайвої копіткої манірності, гучної хаотичної величі та пустої милозвучності.

Його тексти вимагають від читача найперше не розуміння чи співучасті, а радше співпереживання – їх потрібно відчути, пережити власним набутим досвідом. Читач сам на сам залишається із написаним. Тому й, по-друге, тексти вимагають щирості. Відвертість автора пронизує кожну думку. Це завжди медитація, повільне легке споглядання, перетворення слова у живу душу.

Нова книга по-новому дозволяє читачеві поринути у прохаськову віртуальність гір, людських стосунків та власної душі. Можливо, в тому й криється феномен заспокоєння його текстами – читаючи немов чуєш тихий спокійний врівноважений голос Тараса Прохаська.

Новини на цю ж тему