Біженці з Криму в Києві: "Не думали, що нас так приймуть"

У курортному поселенні Пуща-Водиця, що на околиці Києва, уже тиждень живуть переселенці з Криму, трохи більше сотні людей.

Багато з них називають себе біженцями - цим самим визнаючи, що Крим уже не належить Україні.

Кримчани, серед яких багато татарів, розмістилися в двох санаторіях - "Пуща водиця" і "Супутник-1".

Деякі сім'ї приїхали з дітьми і, як вони кажуть, заради дітей. Наймолодшому всього три місяці. Ще одна жінка в пологовому будинку.

Ніхто з тих, з ким спілкувався кореспондент ВВС Україна, не сказав, що в Криму їм чи їхнім родичам погрожували, однак усі в один голос говорять про відчуття небезпеки й страху на півострові, яке й змусило їх покинути свою батьківщину.

Більшість людей відмовлялися фотографуватися, побоюючись за безпеку своїх родичів, котрі залишилися на півострові.

Ельвіна

Домогосподарка, мати двох дітей. Грається з дітьми. Фотографуватися відмовляється.

"Нас поїхало п'ятеро: двоє дітей, я, чоловік і сестра чоловікова. А батьки залишилися там.

Поїхати вирішили, тому що в Криму стало страшно перебувати.

Був випадок, коли до одного чоловіка увірвалися в будинок і пограбували його серед білого дня. О десятій ранку. Це шостий мікрорайон Бахчисарая. Після цього ми почали оберігати свої будинки. Наші хлопці збиралися ночами, патрулювали. Тому що страшно було. З кожним днем дедалі страшніше: війська, "беркути", ці машини їздили, як їх... БТРи.

Тут нас влаштовує все. Перше враження: я не думала, що нас тут так приймуть. Коли ми їхали, я боялася і плакала. Все-таки в чуже місто їдемо, до чужих людей. Я думала, як нас приймуть, кому ми взагалі тут потрібні? Через ці події родичі пересварилися між собою і не спілкуються. І якщо ми родичам своїм не потрібні, то навіщо ми потрібні зовсім стороннім людям? Я дуже боялася.

Дякую всім, хто помагає.

Якщо Крим буде в Російській Федерації, я не палаю бажанням туди повертатися. Ми залишимося тут. Я не хочу бути в складі Росії.

Чоловік звозив мене недавно на Майдан. По телевізору - це, звичайно, одне. Але коли ти приходиш туди і вживу відчуваєш це все, ці обгорілі будівлі, цю гуму, намети, це настільки зворушливо... просто волосся стає дибки. І це тепер ми пішли, коли все устаканилося, втихомирилося. А я уявляю сам пік, коли там були люди. Не дай Бог комусь таке пережити. Моторошне враження. Жахливо страшно. Як у фільмах, чесне слово".

Image caption Іван

Іван

Співавтор сторінки на Facebook Пуща-Водиця SOS.

Показує в своїй кімнаті акваріум з рибками і папужку в клітці.

"Тут є дідусь-татарин. Це він так заліковує свою психологічну травму. Я теж у ролі психолога виступаю, підтримую. А взагалі до нас приходять волонтери-психологи.

Приходять кияни-волонтери. Якщо не можуть чимось допомогти, то, наприклад, фільми показують. Олексій Мочанов (автогонщик і журналіст - Ред.) приїжджав, концерт давав.

Ми з братом з дитячого будинку. У Севастополі в нас соціальний гуртожиток. Друг мого брата роздавав листівки за Україну перед референдумом. Його ці козачки зловили, побили, привезли в соціальний гуртожиток, обшукали там усе. Йому пощастило, що в нього красти нічого. Він написав есемеску моєму братові, щоб той хоч документи сховав. Сам брат залишився там. Боїться виїжджати.

Люди повернуться назад, якщо в Криму все нормалізується і звідти підуть військові. Чорноморський флот РФ звідти має "по-любому" піти, бо це через нього всі біди в Криму. Вся ця ситуація напружена. У всіх там родини, будинки. Але тут уже пансіонати готують, щоб тримати людей на постійній основі: рік, два".

Image caption Володимир

Володимир

Координатор волонтерів, працює в кімнаті з вивіскою "координаційний центр".

"Татарів серед нас близько третини. Хоча точної статистики ніхто не веде. Наймолодша дитина - ще під серцем.

Що буде з нами далі? Дуже важке питання. В будь-якому разі, ми не збираємося стояти на одному місці і будемо намагатися десь витребовувати у держави, десь просити, влаштовувати своє життя і людей, які тут живуть. Щоб вони мали роботу і були корисними.

Рівень загрози в Криму достатньо великий - і життю, і здоров'ю, і сім'ям.

Якщо відверто, це окупація, досить жорстка - це мій особистий погляд. Коли по території України ходять російські війська і мають можливість застосовувати зброю, то це вже захоплення.

Дякую величезне волонтерами. Українці - молодці. Вчора були екскурсії на екскурсійному трамваї Пущею, Києвом. Постійно хтось приїжджає, постійно зустрічі з громадськими активістами, пропонують роботу і таке інше.

Сказати, що люди сидять тут без діла - не можна. Багато людей тут уже зараз намагаються влаштувати своє життя і своє майбутнє, бо всі відверто розуміють, що це не на день, не на два, не на місяць.

Жити тут постійно - це не правильно за своєю суттю.

Багато людей, які поїхали з Криму, мали там будинки, свій побут, своє життя. Це біженці, але це не ті люди, які ходили, нічого за собою не маючи".

Image caption У кімнатах пансіонатів чисто й доглянуто, однак там немає кухонь - усі харчуються в їдальні

Олександр

Координатор волонтерів. Фотографуватися відмовляється.

"Ми своїх дітей виховали українськими патріотами. І тепер я своєму хлопчикові казатиму: "Ти 14 років був українським патріотом, а тепер ставай російським"? Таке не можна робити. Це свинство.

Фотографувати мене не можна, в мене жінка там, розумієте?

Принесли дуже зворушливу передачу: пакет муки, пакет гречки і пляшка олії. Тобто таке враження, що бабуся виділила з пенсії. Мене навіть сьогодні, коли минув уже тиждень, пробиває на сльозу, як згадаю це.

Найчастіше приносять одяг та іграшки. Іграшок принесли вже на два дитячі садочки. Багато приносять мийних засобів, бо це справді дуже важливо.

До нас дуже щира, відкрита, привітна увага. Ми в Криму живемо жорстко. У нас нема відкритості між людьми. Кожен або "бандера", або ходить під російським триколором, або татарин.

Стосунки відчужені, не відкриті. А тут до незнайомих людей відношення відразу як до своїх. Приїхав Олег і Саша - і все. Таке враження, що ми ходили разом у дитячий садок. Вони нічого не привезли. Вони просто нас катають на Майдан щодня. Вони вибрали такий спосіб служіння.

Тут жодного разу ніхто не сказав слова "бандера", "москаль" чи "хохол". Жодного разу! А для нас ці слова ще досі не жартівливі".

Image caption Адміністрація пансіонату каже, що поки що за проживання кримчан ніхто не платив, і сподівається на державу

Осман

Лікар, приїхав з жінкою, двома дітьми і тещою. Фотографуватися відмовився.

"З криму вирішив поїхати, скоріше за все, через дітей. Небезпеки якоїсь не було, я не відчував. Але непевність у завтрашньому дні... Просто Крим зараз де-факто - територія РФ, а ми не хочемо бути частиною цієї федерації.

Як чому? Я не бачу майбутнього для своїх дітей у Російській Федерації. І свого майбутнього я там теж не бачу.

Про ідею національної автономії татар краєм вуха чув по телевізору. Що я думаю? Не знаю, чи дадуть це зробити. Я в політиці не дуже... Якщо ця автономія буде на території України, я згоден. Якщо на території Російської Федерації - категорично проти.

В плані організації - нема слів, ніхто з нас не очікував такого високого рівня.

Плани... Зараз головне - це працевлаштування. Я за професією лікар. А як воно буде - ніхто ж не знає. Надіємося на світле майбутнє України. Майдан зробив дуже багато. Всю чорну роботу зробив Майдан - те, що треба було вирішувати в межах Ради. Але так склалися обставини. Мабуть, по-іншому не можна було. А ціна за це дуже висока, дуже".

Image caption Поки що тут 12 дітей: шестеро дівчат і шестеро хлопчиків. Чекають на народження ще одного малюка

Ельмаза

Дружина Османа, збирається працювати в салоні краси.

"Дітей уже можна віддати до школи. Сьогодні вже їздили. Син уже ходить в приватний дитячий садочок - це допомога киянки. Вона сказала, що за її рахунок він буде кілька місяців ходити туди.

Вдень я в основному помагаю на кухні, помагаю розбирати і сортувати речі, цілий день на це йде. Зараз я в кімнаті, бо дитина захворіла, і попросили ще приглянути за іншою дитиною.

А сьогодні я вже мала вийти на роботу - в салон краси. Запросили вже. Ходила спочатку на співбесіду, і директор затвердив. Тепер чоловікові треба підшукати роботу.

Мій брат і батько залишилися в Євпаторії, щоб не було мародерства. Охороняють наш будинок, який ми будували 20 років. Тато не хоче звідти їхати. Каже: "Я що, стільки років чекав, щоб приїхати на свою батьківщину, щоб потім поїхати звідси?"