"Гра престолів": французьке коріння культового серіалу

Копирайт изображения sky

На екрани от-от вийде четвертий сезон телесеріалу "Гра престолів", який часто порівнюють із класикою жанру фентезі, зокрема "Володарем перснів". Втім, "Гра престолів" у рівній мірі завдячує успіхом одному французькому історичному романісту.

"Гра престолів" – це так зване "фентезі". Події серіалу, як і книжкового циклу, за яким він знятий, – "Пісня Льоду та Полум’я" Джорджа Мартіна, – відбуваються у міфічному Вестеросі.

На півночі величезна крижана стіна стримує "здичавілих" та зомбоподібних "білих ходоків". На південь від стіни триває запекла війна між претендентами на Залізний престол - сімома королівствами Вестероса. Тим часом принцеса Деєнеріс, вигнанка у далекій землі, виховує трьох драконів і збирає армію звільнених рабів.

Але "Гра престолів" також наповнена політичними інтригами і брутальними смертями. Війна та її наслідки зображені у брутальних подробицях. Між персонажами виникають сексуальні стосунки, а головні герої несподівано вмирають. Відніміть елементи надприродного - і лишиться твір, більше схожий на історичну сагу, хроніку звичайної боротьби за владу.

Сам Мартін пояснює, що одним із головних джерел його натхнення було не фентезі, а цикл романів про середньовічну Францію, який в англомовному світі не дуже знають і читають. Це "Прокляті королі" Моріса Дрюона - сага з семи томів, написана у 1950-1970-ті роки. У ній ідеться про династичну боротьбу за французький престол на початку XIV ст., що призвела до Столітньої війни.

"У "Проклятих королях" є все, – пише Мартін у передмові до нового англомовного перевидання. – Повірте мені, Старки та Ланністери нічим не кращі від Капетингів і Плантагенетів. Гра престолів вічна й незмінна".

Тільки почніть читати "Проклятих королів", і одразу побачите паралелі. Вестерос має набагато більше спільного із середньовічною Францією у викладі Дрюона, ніж із Середзем'ям Толкієна. Обидва – феодальні землі, де влада визначається шляхом інтриг у мирний час і кривавої помсти – у воєнний. При французькому дворі, змальованому Дрюоном, дуже правдиво і доречно звучали би слова одного із персонажів Мартіна: "Драбина влади – ось єдина реальність. Треба дертися нагору, і все".

Оповідь у "Проклятих королях" починається з 1314 р., останнього року правління Філіпа IV. Король знищив впливовий лицарський орден тамплієрів і присвоїв собі їхні скарби. Останнього магістра ордена спалюють на вогнищі, засудивши як єретика за сфабрикованими звинуваченнями. З вогню він проголошує жахливе прокляття тим, хто прирік його на смерть: "Прокляті! Прокляті! Прокляття на ваш рід до тринадцятого коліна!"

Незабаром по тому Філіп умирає, і його родичі починають чвари за спадкоємство.

Копирайт изображения REX FEATURES

Персонажі "Гри престолів" і "Проклятих королів" надзвичайно схожі: кволий, але садистичний принц (Людовик у французькому романі, Джоффрі у Мартіна), мстива принцеса (Ізабелла - Серсея), макіавельянські інтригани (Роберт д’Артуа - Петир Бейлиш "Мізинець"). В обох творах читач розплутує складний сюжет з точки зору менш впливових персонажів, мимовільно підхоплених подіями.

"І той, і інший – епічні романи з фокусом на персонажах, – каже Марк Денжан, французький прихильник Дрюона. – У "Грі престолів" автор сам вигадує політичну інтригу, Дрюон черпає свою з історії, але в обох творах ви бачите історію очима простих, "маленьких" людей".

Порівнюючи два твори, можна дійти висновку, що книжки Мартіна – це, як хтось влучно висловився, "фентезі для людей, які взагалі-то не люблять фентезі". Мартін вдається до "історичного вінегрету" – війна між Старками і Ланністерами нагадує Війну Троянд, плем'я дотракійців (до якого через шлюб належить Деєнеріс на початку подій) – монгольські орди Чингісхана, а залізні воїни мають немало спільного з вікінгами. Стіна ж Вестероса викликає асоціацію зі стіною Адріана на півночі Британії.

Все як в історії – але з більшим ефектом несподіванки, адже нам не відомо, хто виграє, а хто програє. За це Мартіна хвалять навіть деякі історики. "Тут сходяться різні події з різних часів, щоб постійно нас дивувати й захоплювати. У "Грі престолів" персонажі раптово потрапляють, немов у пастки, в епізоди з нашої власної історії", – пише про цикл Мартіна історик Том Голланд, автор книжок "Рубікон" і "Вогонь Персії".

"Гра престолів" надихнула декого з читачів глибше зануритися в історію. Наприклад, американський письменник Джеймі Едейр почав вести блог "Історичні події на тлі "Гри престолів"". "Правду кажучи, спершу я планував лише кілька дописів, – розповідає він. – Не думав, що знайду аж стільки історичних паралелей, окрім кількох очевидних з Війною Троянд".

"Але я пишу далі й далі, бо це надихає мене досліджувати нові сторінки історії й розглядати їх під різним кутом. Наприклад, до цього блогу мені б і на думку не спало вивчати стратегію військових облог у стародавньому світі… Але тепер я бачу в історії багато закономірностей".

Image caption Моріс Дрюон (фото 2007 р.); "Залізний король" – перша книга з циклу "Прокляті королі"

Письменник Моріс Дрюон (1918-2009) майже не відомий в англомовному світі, але у себе на батьківщині він визнаний майстер слова. Під час Другої світової війни Дрюон служив у адміністрації Шарля де Голля і написав патріотичний гімн "Пісня партизан". Пізніше - очолив Французьку академію, авторитетний орган, який вирішує, що прийнятно у французькій мові, а що – ні. Дрюон чинив рішучий опір скрадливій англізації рідної мови, хоча все ж дозволив занести в словники кілька запозичень, наприклад, "твід".

Коли у 2009 р. Дрюон помер, саме ці його досягнення, а не історичні романи, славилися в некрологах – і, здається, це відповідало бажанню автора.

"Цикл "Прокляті королі" був написаний задля швидких грошей, – каже французький кореспондент газети Independent Джон Лічфілд. – Сам автор не надто їм пишався". Пан Лічфілд знав Дрюона особисто й описує його як людину "приємну, великодушну та веселу", а також палкого англофіла. "Його можна було часто зустріти на прийомах у посольстві Великої Британії", - каже журналіст.

За словами Денжана, "Прокляті королі" пройшли шлях від культового інтелектуального твору до масового визнання завдяки телевізійній адаптації початку 1970-х років – своєрідного французького аналогу серіалу ВВС "Я, Клавдій". "Цей телесеріал виходив у піковий вечірній час, у роки, коли у людей було один-два телеканали, тож його дивилися всі разом", - каже прихильник "Гри престолів".

Дрюон також був у списку французьких романістів, офіційно схвалених у тогочасному СРСР. Володимир Путін називав себе його прихильником і навіть кілька разів із ним зустрічався.

Останніми роками книжки Дрюона втратили популярність навіть у Франції, каже пан Лічфілд. "Цікаво, скільки французьких поціновувачів "Гри престолів" навіть не чули про Дрюона?" – зітхає він.

Втім, не виключено, що історія зробить повний оберт. Цикл "Прокляті королі" був нещодавно перевиданий в англійському перекладі з передмовою Мартіна. Можливо, Дрюон отримає нову аудиторію за рекомендацією автора, на якого він справив такий потужний вплив.