Російські історики: в Україні трохи зашкалює волелюбність

Проросійські козаки на Донбасі Копирайт изображения AP
Image caption Історія повторюється?

Схід України дедалі глибше занурюється в хаос. "Республіки" і "командувачі" множаться в геометричній прогресії. Виникають "політичні фігури", про яких кілька днів тому ніхто не чув.

Незрозуміло, хто і що контролює. Влада повідомляє про вигнання збройних ополченців з того чи іншого населеного пункту або будівлі, через кілька годин надходить інформація, що ті знову туди повернулися.

Спочатку більшість спостерігачів бачили у тому, що відбувається, "руку Москви", але з'явилися ознаки того, що "активісти" не дуже-то слухаються і Путіна.

Як висловився свого часу коронний гетьман Речі Посполитої Микола Потоцький, який жив у XVII столітті, "розкотилися колеса сваволі".

Спадають на гадку порівняння з подіями 95-річної давності.

Нуртуюча земля

Громадянська війна в колишній Російській імперії протікала по-різному.

У Великоросії все було ясно: боролися червоні і білі, перші незмінно контролювали центр, другі - Сибір і Дон з Північним Кавказом, тільки лінія фронту переміщалася туди-сюди. У тих і інших були організація та визнані лідери.

В Україні всі воювали з усіма.

"І почалося, і тривало протягом чотирьох років. Усього в Києві переворотів було 14, причому 10 з них я особисто пережив. Що за цей час відбувалося в знаменитому місті, неможливо описати. Ніби уельсівська атомістична бомба луснула під могилами Аскольда і Дира, і протягом 1000 днів гриміло і клекотіло і палахкотіло полум'ям", - згадував Михайло Булгаков.

Крім більшовиків і білих, діяли Центральна Рада, гетьман Скоропадський, гайдамаки Петлюри, західноукраїнські Січові стрільці, повстанські армії Махна, Григор'єва і Тютюнника, що налічували, за одними даними, тисячі, за іншими - десятки тисяч бійців, тому що люди постійно прибували і йшли геть.

А в кожному повіті - свої Ангели, Марусі, Носарі і Чучупаки. У січні 1919 року тільки в колишній Київській губернії налічувалося п'ять "республік". У штаб Петлюри надходили повідомлення, що їхні жителі "не визнають ніякої влади, вважаючи себе окремою державою". У музеї Вищої школи МВС України зберігалися надруковані якимось отаманом карбованці з написом: "Забезпечуються головою того, хто не візьме".

Махновська "республіка хліборобів Новоросії" ніколи не мала чітких кордонів. Про уряд Петлюри говорили: "У вагоні Директорія, під вагоном територія". У населених пунктах "влада змінювалася" мало не щотижня, як в опереті "Весілля в Малинівці".

Висловлюючись словами поета Геннадія Григор'єва, "цвів махровим цвітом плюралізм": буржуазні націоналісти, "рожеві" націоналісти - петлюрівці, анархісти і просто люди, яким подобалося ходити зі зброєю, і що їх усі боялися.

Нестор Махно був абсолютно байдужий до національного питання, а виступав проти "власницьких начал", багатіїв і міської цивілізації.

Громадянська війна в Росії не знає прикладів переходу великих військових формувань з одного боку на інший, а в Україні таке траплялося часто-густо.

Січові стрільці підпорядковувалися Петлюрі, але коли той під тиском Антанти визнав Галичину і Волинь частиною Польщі, пристали хто до червоних, хто до білих, або повернулися по домівках.

Махно, перш ніж стати "бандитом", їздив до Москви, розмовляв з Леніним і Свердловим і був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Микола Григор'єв, не отримавши від Петлюри пост військового міністра, перейшов зі своїми прихильниками до червоних, у березні 1919 року поклав край єдиній спробі французьких інтервентів просунутися з Одеси на північ, захопивши як трофеї п'ять танків, а вже в травні підняв антибільшовицьке повстання.

Причиною став наказ Троцького виступити на допомогу Угорській Радянській Республіці. Воювати за межами України григор'євці не хотіли. А придушувати їх виступ більшовикам допомагали люди короля одеської мафії Мішки Япончика.

Image caption Свої козаки є і на Майдані, і на донбаських барикадах

"Руїна"

Можна згадати і давніше минуле. У другій половині XVII століття Україна вже ділилася на промосковське Лівобережжі та орієнтоване на Захід Правобережжі зі своїми гетьманами, причому в кожному з утворень була своя внутрішня опозиція і йшла боротьба за владу. Громадянська війна, що увійшла в історію під красномовною назвою "Руїна", тривала 30 років.

На думку ряду істориків, створити незалежну державу Богдану Хмельницькому завадило,аяк не парадоксально, волелюбність українців.

Не тільки запорожці, але і вільні хлібороби називали себе козаками, хоча їхній спосіб життя був селянським. Власне кажучи, все вільне населення ділилося на козаків і міщан. І ті, й інші не бажали платити податки, через що Хмельницький не міг створити регулярну армію і в результаті пішов під московського царя не з романтичних братніх почуттів, а з причин військової слабкості.

То чи існує унікальна українська пасіонарність, яка прирікає країну на внутрішні конфлікти?

З подібною точкою зору останнім часом можна зіткнутися в соціальних мережах. Однак у експертів вона викликає сумніви.

Паралелі натягнуті?

"Я вважаю , що це нісенітниця, - заявив Російській службі Бі-Бі-Сі провідний науковий співробітник Інституту історії РАН Олег Будницький. - Теорія фатальної історичної зумовленості ненаукова, будь-які аналогії умовні".

"Ми живемо в зовсім інший час. Неправильно механічно порівнювати те, що зараз відбувається в Україні, з Громадянською війною, яка була після революції, тим більше, апелювати до XVII століття", - вважає дослідник.

"Історичні паралелі натягнуті", - погоджується керівник Центру з вивчення історії України при Санкт-Петербурзькому університеті професор Тетяна Таїрова-Яковлева.

Водночас, за її оцінкою, певні відмінності між російським і українським менталітетом існують.

"В Україні було менше кріпосного гніту. Частина її довгий час була вільною прикордонною територією. Безсумнівно, позначився вплив Польщі з її шляхетськими вольностями, а якщо заглянути далі, то і Великого Князівства Литовського, і, врешті-решт, Київської Русі. До кінця XVIII століття Україна мала певну автономію, існували Запорізька Січ, окрема судова та податкова системи. Період відсутності демократії був для України, за історичними мірками, коротким", - зауважує вона.

В Україні дещо "зашкалює" волелюбність, в Росії - державне начало. Обом народам треба шукати золоту середину, а не відмахуватися від досвіду один одного, вважає історик.

Олег Будницький нагадує, що на сході України сьогодні виступають не українці, а етнічні росіяни.

На думку Тетяни Таїрової-Яковлевої, жителі Донецької та Луганської областей, як не дивно може здатися на перший погляд, діють у руслі не великоруської, а української політичної традиції.

"При цьому менталітет вільних людей, які мало підкоряються будь-якій владі, існував, насамперед, на півдні та сході України, а ознак державної нації найбільше у галичан, які пережили вплив німецької культури", - вказує вона.

Як відомо, махновський рух розгорнувся не в історичному центрі, а саме на південному сході України. За легендою, свою скарбницю "батько" закопав під Старобільськом у Луганській області.

У XVII і на початку XX століття українцям не вдалося створити державу, але історики не бачать причин, чому і третя спроба повинна виявитися невдалою.

"Причини нинішньої анархії треба шукати не в історії, а в нездатності політичних лідерів іти на компроміс і відсутності з обох сторін яскравих постатей рівня Богдана Хмельницького, що можуть взяти на себе відповідальність", - впевнена Тетяна Таїрова-Яковлева.

"Сподіваюся, що ситуація нормалізується, обидві частини країни між собою домовляться, і Україна, яка вже існує як незалежна держава більше двох десятиліть, після розброду і хитання прийде до тями. У XXI столітті, тим більше, в Європі вирішувати політичні розбіжності зброєю - це дикість", - говорить Олег Будницький.