Хто у Європі може взяти приклад із Шотландії?

Марш за незалежність Каталонії Копирайт изображения AFP
Image caption У вересні 2012 року в Барселоні майже мільйон каталонців вийшли на демонстрацію за незалежність

У вересні виборці Шотландії голосуватимуть на референдумі про незалежність. Але де у Європі є подібні країни та регіони з прагненнями незалежності і наскільки пильно вони стежать за перебігом подій у Шотландії?

1. Каталонія

Місцева влада Каталонії давно і пристрасно домагається ширшої автономії від центральної влади в Мадриді, бо багато каталонців переконані, що їхні мова, культура та ідентичність не можуть належним чином зберегтися в складі Іспанії.

Область на північному сході Іспанії вже зараз має широку автономію і донедавна небагато каталонців прагнули повної незалежності. Однак економічна криза в країні дала поштовх кампанії за відокремлення, бо багато мешканців заможної області вважають, що віддають у центральний бюджет більше, ніж отримують від Мадрида.

В той же час політична база підтримки самовизначення Каталонії розширилася і перестала бути прерогативою лівих сил, бо її тепер підтримують і правоцентристи.

Каталонський уряд планує провести референдум про незалежність від Іспанії 9 листопада 2014 року. Виборцям буде запропоновано відповісти на запитання, чи вони хочуть бути державою і чи хочуть стати незалежною державою.

Депутати іспанського парламенту переважною більшістю голосів відхилили прохання Каталонії провести референдум, а прем'єр-міністр Мар'яно Рахой назвав його незаконним.

Нещодавні опитування громадської думки засвідчили глибокі поділи в Каталонії з питання незалежності. Один з дописувачів до іспанського видання El Pais Хосе Інасіо Торребланка каже, що каталонці уважно стежать за тим, що відбувається в Шотландії.

"Не має значення, як вони (шотландці - ред.) проголосують. Важить уже той факт, що їм дозволили проводити референдум, - каже оглядач. - Залишається подивитися, чи каталонська влада просто використає погрозу провести референдум як тактичний прийом, чи вона справді його проведе, наразившись на санкції з боку Мадрида".

Варто відзначити, що пан Рахой уже натякнув на можливість того, що Іспанія накладе вето на членство незалежної Шотландії у ЄС. Багато оглядачів сприйняли цю заяву як попередження каталонським сепаратистам. Шотландський уряд стверджує, що Шотландія може залишитися в складі ЄС, до якого входить і зараз як складова Сполученого Королівства.

Копирайт изображения AFP
Image caption Протест із закликом до референдуму про незалежність басків у селищі Мондрагон на півночі Іспанії

2. Країна басків

Іспанська Країна басків уже зараз має широку автономію. Як і Каталонія, область домоглася широких повноважень від центральної влади ще в 1970-х: має власний парламент, поліцію, контролює освіту і податкову систему.

Аргумент на користь баскської незалежності будується на дуже відмінній ідентичності і мові басків, які за часів іспанського диктатора Франко жорстоко придушувалися. Багато баскських націоналістів також переконані, що кордони країни басків простягаються до півдня Франції.

Парламент Країни басків минулі 15 років домагається від уряду Іспанії дозволу провести референдум про незалежність, однак Мадрид повсякчас відхиляє такі прохання.

Ініго Гурручага, журналіст провідного видання басків El Correo, каже, що історично баскське питання було набагато дражливішим, ніж питання Каталонії, через зв'язок із екстремістським угрупуванням ЕТА.

Організація ЕТА, сформована понад 50 років тому з метою боротися за незалежність краю басків, у 2011 році оголосила про завершення кампанії насильницької боротьби. Однак уряд Іспанії вимагає, щоб угрупування склало зброю.

"Баскські націоналісти тепер тягнуть час, бо хочуть подивитися, що буде після каталонського референдуму", - каже Гурручага.

Баски уважно придивляються і до подій у Шотландії, додає він. "Мене постійно просять писати статті про шотландську незалежність", - каже журналіст.

Копирайт изображения AFP
Image caption Барт де Вевер є фламандським відповідником Найджела Фараджа

3. Фландрія

Потенціал відокремлення окремої держави від Бельгії є у Фландрії, нідерландськомовній північній частині країни, де поширені заклики збільшити автономію від Валлонії, франкомовного півдня Бельгії.

У минулому фламандські політичні лідери казали, що домагаються лише реформування бельгійської держави, а не її розвалу. Кількість фламандських виборців, які прагнуть незалежності Фландрії, залишається відносно сталою і не перевищує 10%.

Однак партія Новий Фламандський альянс (НФА), яка має приблизно 20% мандатів у федеральному уряді Бельгії, у своїй партійній програмі має вимогу незалежності Фландрії.

"Останнім часом партія НФА відмовилася від відкритої кампанії за відокремлення, щоби зосередитися на вирішення соціально-економічних питань, однак сепаратизм залишається частиною партійного маніфесту", - каже Дейв Сінардет, професор кафедри політики вільного університету в Брюсселі.

Фландрія політично схиляється до правого крила, тоді як Валлонія радше підтримує ліву ідеологію, що, за словами політиків з Нового Фламандського альянсу, ускладнює роботу правих партій на національному рівні.

Як наголошує професор Сінардет, це дуже нагадує аргумент прихильників шотландської незалежності про тертя між політичними симпатіями шотландців та англійців.

НФА має також багато спільного з дуже відмінним британським політичним явищем - UKIP (Партією незалежності Сполученого Королівства) - завдяки стилю керівництва партією Барта де Вевера, якого професор Сінардет називає "харизматичним популістом", і жорсткій імміграційній політиці партії.

За його словами, у Бельгії загалом мало уваги приділяють шотландському референдуму, але політичні партії на зразок НФА, ймовірно, уважно придивлятимуться до цієї події.

Копирайт изображения AFP
Image caption Прихильники Ліги Північ під прапорами Паданії на демонстрації у 2011 році

4. Паданія

Сепаратисти на півночі Італії давно закликають до створення незалежної держави, яка б охоплювала кілька найзаможніших і найбільш густозаселених північних областей, відомих під збірною назвою Паданія.

Ключем до вимог більшого самоврядування півночі є економічний дисбаланс, коли багато людей вважають себе "експлуатованими". Їм здається, що вони недоотримують кошти з центрального бюджету і утримують бідніший південь.

Політичним виразником інтересів цього руху є Ліга Півночі, відома своєю жорсткою антиімміграційною риторикою, яка отримала максимальну підтримку на виборах у 1996 і 2008 роках. Саме голоси депутатів цієї партії стали вирішальними для створення коаліції на чолі із партією Сильвіо Берлусконі Народ свободи.

Найбільш привабливим у партійній програмі Ліги Півночі була обіцянка встановити більший контроль над податковою системою і здатність використовувати у власних інтересах невдоволення політикою уряду в Римі, за словами Аріанни Джованні, експерта з питань італійської політики в Асоціації британських політологів.

За її словами, нездатність партії виконати цю обіцянку, коли вона входила до уряду, підірвала її репутацію в очах виборців.

Пік занепаду підтримки Ліги Півночі припав на загальні вибори 2013 року, коли її підтримали лише 4% виборців.

Експерт каже, що в часи свого розквіту у 1990-х Ліга Півночі часто наводила приклад Шотландії і використовувала англійське слово "devolution" (деволюція), щоби проілюструвати прагнення більших повноважень для місцевої влади. Однак зараз про шотландський референдум на півночі Італії згадують небагато.

5. Венето

Венето - північна область Італії, столицею якої є Венеція, - має свій окремий рух за незалежність.

Підставою до закликів відокремитися є подібне до загального північного руху невдоволення економікою, каже викладач університету Верони Маттео Ніколіні.

Це невдоволення отримало новий політичний імпульс після 2010 року, коли Ліга Півночі почала занепадати на загальнонаціональному рівні, однак зберегла рівень підтримки у Венето.

У березні було створено коаліцію "венетистів", до якої увійшов губернатор області Венето Лука Цайя. Коаліція, відома як Veneto Indipendente, була створена для проведення референдуму про незалежність області.

Люди могли голосувати в режимі онлайн, телефоном або на імпровізованих виборчих дільницях, відкритих на міських площах. Організатори заявили, що "Так" проголосували 89% із загального числа 2,5 мільйонів учасників референдуму.

Професор Ніколіні каже, що здивований бездіальністю центрального уряду Італії, який не оскаржив цей плебісцит, який є незаконним, бо суперечить Статті 5 італійської конституції, яка твердить: "Італійська Республіка єдина і неподільна".

Ніколіні припускає, що наступним кроком венетистів стане зміцнення їхньої політичної організації і переведення її на професійні засади. Саме це, на його думку, підштовхне Рим до якихось дій.

Він додав, що події в Шотландії загалом не викликають великого інтересу у Венето.

Копирайт изображения AFP

6. Бретань

Бретань - область на північному заході Франції - має власну мову, культуру, кухню і власний прапор, а також - міцно пов'язана з іншими частинами кельтської Європи.

Хоча політичний націоналізм тут слабкий, в області загалом підтримують спроби утвердити самобутність бретонської культури.

Бретонська, мова кельтської групи, що близька до валлійської і корнської, в минулому часто відкидалася як "патуа" робітничого класу, однак останнім часом переживає період розквіту після багатьох десятиліть занепаду.

На політичному рівні інтереси розширення регіональних повноважень для Бретані представляє Демократичний бретонський союз (Union Democratique Bretonne). Його головні здобутки досі обмежувалися місцевими виборами до регіональної адміністрації Бретані. Однак у 2012 році Поль Моляк переміг на виборах до національного парламенту Франції і став першим політиком, який бореться за автономію Бретані, що вийшов на рівень загальнонаціональної політики.

Джон Лахлін, професор європейської політики Кембриджського університету, каже, що французький уряд завдячує відносними успіхами в заспокоєнні вимог до автономії Бретані кільком вдалим крокам: створенню регіональних асамблей у 1970-х і 1980-х роках, а також більшій терпимості до мовного плюралізму.

Однак останнім часом влада в Парижі дає зрозуміти, що прагне більшої, а не меншої, централізації влади. Президент Олланд оголосив плани скоротити кількість адміністративних областей із нинішніх 22 до 14. Цю пропозицію у Бретані зустріли вороже.

Копирайт изображения AFP

7. Корсика

Іншим викликом для суверенітету Франції є Корсика, великий острів з населенням приблизно 330 тисяч неподалік південно-східного узбережжя країни.

Корсика пережила майже 40 років політичного насильства з боку сепаратистських воєнізованих угрупувань, а в 1970-х хвиля бомбових вибухів прокотилася біля дільниць поліції та адміністративних будівель Корсики. У 1998 на острові вбили чільного французького урядовця острова.

У 2003 році уряд у Парижі провів на острові референдум про збільшення самоврядних повноважень для Корсики. Пропозицію було відхилено незначною кількістю голосів.

Політичні партії Корсики, які відмовилися від збройної боротьби за незалежність, включають Союз корсиканського народу, який має стабільну політичну підтримку на острові, а віднедавна отримав свого першого представника у Європейському парламенті - Франсуа Альфонсі.

Доктор політології Анвен Елаяс з університету Аберіствіта каже, що підтримка корсиканської незалежності загалом досить низька, однак вона додає, що точні цифри отримати дуже складно: "Навіть опитування з цього приводу було б дуже контроверсійним".

На запитання, чи корсиканці стежать за підготовкою шотландського референдуму, викладачка відповіла: "Всі європейські націоналістичні рухи пильно стежать за Шотландією".

Копирайт изображения AFP

8. Угорці в Румунії

Серед угорців поширена думка, що частина нинішньої західної Румунії насправді належить їм.

У повоєнні комуністичні часи в румунських школах заборонили угорську мову, а географічні назви угорською мовою часто заміняли румунськими. Саме масові протести на підтримку пастора-угорця стали поштовхом до революції 1989 року, яка повалила автократичний режим комуністичного лідера Ніколає Чаушеску.

Ерін-Марі Солтман, дослідниця угорської політики в аналітичному центрі Quilliam Foundation, каже, що з падінням режиму Чаушеску становище етнічних угорців у Румунії значно покращилося.

Однак багато угорців і досі вважають "національною трагедією" те, що після Першої світової війни Трансільванія відійшла до Румунії.

"Цю ідею поділяють угорці і правих, і лівих ліберальних переконань, однак за минулі 10 років питання набуло політичного забарвлення і використовується в межах агітаційних кампаній правих і крайньо-правих партій", - каже доктор Солтман.

За її словами, мапу "великої Угорщини" можна зустріти де завгодно - на автомобільних наклейках, підставках під пиво чи навіть на татуюваннях.

У 2013 році тисячі угорців вийшли на марш протесту з вимогами самоврядування для Трансільванії.

Право-центристський угорський уряд підтримує цілі угорського національного руху в Румунії, однак румунський уряд їх відкидає, бо більша автономія для угорців Трансільванії може спричинити розвал румунської держави.

За словами дослідниці, зараз мало хто в Румунії та Угорщині цікавиться шотландським референдумом, однак це може змінитися, якщо Шотландія проголосує за незалежність.