Проукраїнські волонтери на Донбасі: "Нас здадуть першими"

Волонтерка
Image caption Волонтерка Олена показує листи, які діти пишуть солдатам

"Нас здадуть першими" - кажуть волонтери на Донбасі, які допомагали українській армії, коли їхні міста контролювали сепаратисти. Вони постачали солдатам продукти та малювали у своїх містах жовто-блакитні прапори по ночах, в прямому сенсі ризикуючи життям.

Що змушує людей на Сході йти у волонтери і як це - бути волонтером на Донбасі?

Як пояснити дитині

"Нас сусіди здадуть першими, бо ми оточені тими, хто дивиться зовсім по-іншому на українську владу", - так відповідає волонтерка Надія на запитання, чи не боїться вона повернення "ДНР". Надія - з числа тих, хто почав волонтерську роботу ще за часів, як тут кажуть, "окупації". Їхні історії про таємні зустрічі чи нічні походи з їжею до військової частини української армії нагадують сюжети кінострічок.

Волонтерка Єлизавета з Артемівська розповідає, як активісти підпільно зустрічалися, по ночах годували солдатів і малювали українські прапори на стінах та деревах: "Дорослі люди робили ці речі. Це було дуже страшно".

Тепер так само вночі хтось малює "ДНРівські" символи.

Історії волонтерів у різних місцях дуже схожі: спершу допомагали їжею, самі готували, хто що міг, потім почали домовлятися, організовуватися і перетворилися на справжній рух. В артемівській лікарні волонтерки з задоволенням показують палату, над якою взяли шефство.

На стінах - дитячі малюнки, на бильцях ліжок - "стартовий набір" пацієнта, куди обов'язково входять шкарпетки й білизна.

Image caption Такими дитячими малюнками волонтери в Артемівську прикрашають лікарню

"Я вам скажу, як я пояснила своєму маленькому племіннику, що я тут роблю. Я йому сказала: уявляєш, людина приїхала сюди, а в неї немає ні тата, ні мами, ні бабусі тут. А вона захворіла. І хто до неї піде, якщо не ми з тобою? Хто його провідає і принесе яблучко?" - розповідає мешканка Артемівська Олена.

З переселенців - у волонтери

Вірянка протестантської церкви Ірина більше двох місяців жила під Києвом після того, як виїхала з дитиною зі Слов'янська. Розповідає, що її близькі та інші одновірці в "ДНРівському" Слов'янську боялися за своє життя.

Жінка повернулася до рідного міста, коли воно перейшло під контроль української армії, і зараз працює спеціалістом з інтелектуальної власності. Але ми з нею познайомилися як з волонтером, який допомагає переселенцям і постраждалим від боїв.

Image caption В цих приміщеннях мали жити бездомні, а живуть переселенці

"Приємно усвідомлювати, що війна принесла і позитивні результати: сколихнула людей, люди стали об'єднуватися", - каже Ірина.

Велике враження на неї справило те, як її приймали в Києві: "Стільки турботи, стільки любові, стільки співчуття, які проявила вся Україна до нас - я навіть не підозрювала, що в наш час так може бути".

"Коли місцеве населення дізналося, що там живуть біженці, до нас почали їздити не машинами, а фургонами", - розповідає Ірина про санаторій під Борисполем, де разом з іншими протестантами зі Слов'янська жила кілька місяців.

Image caption Юрій Глебкін розповідає, що втік з полону в рідній Горлівці, а тепер живе у притулку в сусідній Костянтинівці

Серед сьогоднішніх волонтерів на Сході - багато переселенців, нинішніх чи колишніх.

У центрі для бездомних в Костянтинівці старшого віку жінка вправно сортує одяг з гуманітарної допомоги. Валентина - депутат селищної ради з Зайцевого, що під самою Горлівкою, живе зараз в Костянтинівці в орендованій квартирі і приходить допомагати товаришам по нещастю.

Наприклад таким, як Юрій Глебкін з Горлівки. До Костянтинівки він утік після того, як вирвався з полону в Горлівці. Літній чоловік у сорочці з краваткою з сумкою Moschino через плече розповідає, що його ув'язнили за порушення комендантської години і змусили копати окопи для бійців "ДНР".

Сало, гречка і броньований джип

Волонтерки з Костянтинівки радо проводять нас на свій склад: вони допомагають військовим, які стоять під містом. Але застерігають: не фотографувати склад ззовні, бо його місце розташування ще й досі приховують з міркувань безпеки.

На самому складі немає хіба що зброї, все інше є. Все це збирали по обидва боки Дніпра - "на нейтральній території". Волонтери навіть купили старий джип, який тепер бронюють, щоб передати військовим.

Те, що спершу було ініціативою кількох активних людей, зараз перетворилося на добре організовану роботу. Наприклад, місцеві волонтерки самі списалися з колегами з Тернопільщини, тепер звідти фурами привозять допомогу.

Жінки розказують, що тернополяни давно хотіли допомагати, але не відправляти допомогу комусь абстрактному, а конкретним людям, яким довіряють і які її розподілятимуть самі: "Все збудовано на довірі. Вони знають, що ми собі нічого не заберемо".

Нам показують трилітрові банки з салом, консервація на будь-який смак, мішки з крупами. В одному з них - гречка у пакетиках, десь - 200 г, а десь - півкіло. Машину зупиняли в селах і містах, і кожен приносив, скільки міг.

Питаємо у солдатів, яка ситуація з матеріальним забезпеченням: "Сказати правду? Якби не волонтери, було б дуже сутужно. Але найнеобхідніше нам дали – бронежилети, каски кевларові, теплі бушлати. А продукти харчування – це все волонтери".

Іспит для влади

Заслуги волонтерів визнає і місцева влада. Чиновники у кількох містах розказували, яких зусиль докладає влада, щоби впоратися і з потоком переселенців, і з руйнуваннями. Але тут багато чекають і від самих людей.

"Нам всім треба вірити та трохи робити щось самостійно", - каже Марина Олійник зі Слов'янського виконкому. Ми розмовляємо у кабінеті, заваленому пачками з памперсами та упаковками з їжею.

Пані Олійник, яка очолює у виконкомі центр соціальних служб, обурюється, що люди вимагають дій від влади, а самі сидять склавши руки. І наводить приклад волонтерів з інших міст, які приїжджають до Слов'янська склити вікна чи допомагати ремонтувати дахи.

"Мій робочий день з 8 до 17, а у мене є дзвінки в 10 і в 11 годині вечора. Я працюю, щоб хоч якось допомогти людям. Чому? Тому що я сама була в такій ситуації. Я знаю, що таке обстріли і підвали", - додає вона.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Ще одне суперечливе питання - слов'янська політична міні-криза, спричинена прагненням до оновлення влади.

"Я не бруд!" - емоційно розказує Марина Олійник і наводить слова місцевих активістів, які, показуючи на міськраду чи виконком, кажуть, що "тут працює лише бруд, який треба почистити".

На столі перед Мариною - розкладені зошити з ручками: "Щоб люди тут могли хоч щось - це і моя заслуга. Я спілкуюся з волонтерами, люди привозять, я зі своїми дітьми розвантажую і видаю. ... Не можна так всіх під одну гребінку стригти".

Image caption Смітники для слов'янських чиновників

Під Слов'янським виконкомом стоять промовисті смітники, їх активісти підготували для заступників міського голови, який днями оголосив, що йде у відставку. Без міського голови, кажуть чиновники, місту, розташованому за кілька десятків кілометрів від війни, буде складно функціонувати: потрібно, щоб хтось ухвалював рішення і підписував документи.

Жовто-блакитна тактика

Жовто-блакитна символіка на вулицях міст і патріотичні плакати - це теж волонтери.

Щось вони готують самі, а подекуди тиснуть на місцеву владу, щоб вона "маркувала місто в національну символіку".

Активістки у Костянтинівці гордо розповідають, що Дня Незалежності все місто було жовто-блакитне: "аж в очах рябило".

Питаємо, чому це так важливо.

"Якщо людина сумнівається, а вона йде і на кожному стовпі – жовто-блакитний, то через 21 стовп вона вже знатиме, що все жовто-блакитне. Тому що виробляється звичка. Хай це ввійде в звичку, що має бути так, і інакше бути просто не може", - палко пояснює волонтерка Олена з Костянтинівки.

А її товаришка Юля додає: "А тих, хто "за мир", їх треба перетягувати на наш бік, чим ми й займаємося, бо це як пластилін".

"Діяти самим, не чекаючи влади" або "хто, якщо не ми?" - такі слова дедалі частіше можна почути від мешканців Донбасу.

Новини на цю ж тему