Думки вголос: рецензія на детектив "Забути неможливо зберегти"

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Проходячи якось повз скверик біля театру імені Івана Франка, звернув увагу на молоду матусю, яка захоплено читала якусь книжку. Поруч у візочку мирно спала дитина, а її матір буквально ковтала сторінку за сторінкою, причому так запекло… Цією запеклістю, правду кажучи, і привернула мою увагу.

Потім дитинка завозилася, тихо пискнула. Тоді молода матуся трохи погойдала коляску, але читання не припинила - навпаки, прискорила. Я зупинився, присів на лаву навпроти і продовжив спостереження. Через десять хвилин жінка дочитала, подивилася на годинника, чомусь кивнула, різко підвелася і покотила візочок з дитинкою геть зі скверу. На виході ж пригальмувала біля V-подібної споруди, поклала щойно дочитану книгу до неї, а вже потім пішла у своїх справах.

Слідом за тією мамою я й собі підійшов до споруди, і зрозумів, що це ніщо інше як скриня для буккросингу - нового тренду для вільного читання, про який нам повідомляють звідусіль… Неодноразово вживані іншими підручники по фізиці й алгебрі мене ще зі школи не приваблювали. Парочка жіночих романів…

Щоправда, нагорі мою увагу таки привернула одна книженція. Витягнув і погортав її. Книга була новою, ще не читаною, на першій сторінці був квадратний штамп «Вільна бібліотека». Я повертів книгу в руках і повернув назад у скриню. Потім пошукав ту, що читала молода матуся. Витягнув тепер цю книгу. Тонка, м’яка обкладинка — очевидно, пробний варіант. Погортав: книга не зовсім нова, читана не тільки цією жінкою. Але і штампа «Вільної бібліотеки» на ній не було, мабуть що «приблудна» якась. Забравши книгу, пішов назад у сквер.

Авторський дует виявився знайомий — Тимур і Олена Литовченки. Пригадав, що вже читав їхні романи, тільки не детективні, а історичні. Ті книги мені подобалися, хотів на них навіть відгук кудись написати, але тоді закрутився… Давно було, вже не пригадаю. Але чому тоді один жанр був, а зараз інший?

До речі, одразу про назву: "Забути неможливо зберегти". Одразу стало прикро за наших сучасних письмаків, які ніби й непогані, але коми гублять на ходу, та ще й на обкладинці! Може, редактура підкачала? Але виявляється, що ні: усе так і було ЗАДУМАНО. Автори дають читачеві подумати, де кому ставити. А думка у кожного своя.

Нарешті почав читати й таки захопився. Ні, початок у книзі повсякденний: головний персонаж снідає на кухні яєшнею, при цьому дивиться по лаптопу кіно, а потім потрапляє на ідіотську прес-конференцію, бо він журналіст. От не думав, що журналістам так погано живеться, думав, що їхнє життя — це суцільний кайф, а у них як і у всіх усе, брудно й мерзотно! Хотів було вже повернути книгу на місце, але щось мене стримувало: автори зуміли створити вже на початку відчуття очікування.

І воно невдовзі справдилося, бо потім дія розвертається досить динамічно в стилі а-ля фільм «Меч». Коротше, компанія «правдошукачів» взялася у свою міру розуміння тієї правди трошки відчистити наше суспільство від покидьків, що насолили їм у минулому. Ці «правдошукачі», якими вони себе бачать, хочуть водночас, щоб про їхню «чистку» дізналися всі. Для цього вони і залучають у своє коло того самого журналіста. Текст читається далі на одному подиху, дуже швидко.

Кінець історії зрозумілий: за все треба платити… Але й тут не все ПРОСТО. До речі, дещо нагадує нашу теперішню дійсність і перегукується із свіжими ситуаціями, хоча час дії книги чітно окреслений: це 2013 рік. Звідси висновок: з минулого року у нас мало що помінялося. Якщо таким був авторський задум — автори його досягли. Хоча це сумно, якщо змін ми досі не дочекалися.

І ще про їхнього головного персонажа. Цей журналіст був, мені так здається, повним ідіотом, якщо не розумів простої речі: у нього або із законом були би потім проблеми — або із власною совістю. Так чи так, але проблеми! Ну, я не журналіст, мені цих людей не зрозуміти. Як і того, чому вони лізуть в різне багно по самі вуха. Тільки одне зрозуміло: рано чи пізно під «м’ясорубку» потрапляє той, хто всю кашу й заварює. А поки ліс рубають, тріски летять…

А от кінцівка у книзі справді оригінальна: не одна післямова, а цілих три!!! Автори порадували, що й говорити. На жаль, від себе додам фразу: скидаючи одне зло, ви щвидко переконуєтеся, що на його місце прийде ще більше! Чи переможе добро? Думаю, це питання вічне. Насамкінець виявляється, що хоч журналіст мертвий, та на його місце, ймовірно, прийде інший. Або згодом його виправдають посмертно. У кожного, якщо задуматися, руки в крові та писок в пушку. Але все-таки хочеться вірити в щось краще. Раптом воно вийде — це саме краще? Прочитав книгу й замислився.

Ну, а авторів книжки — з прем’єрою у детективному жанрі! Тепер чекаю наступного детектива, дай Боже щоб не останнього! Подальших успіхів.

Новини на цю ж тему