Люди, які "тримають Україну": рецензія на книжку Василя Шкляра

Василь Шкляр. Маруся. - Клуб сімейного дозвілля, 2014.

Виглядає на те, що Василь Шкляр задумав серйозну нову історичну серію романів, присвячену визвольним змаганням нашого народу у війні за незалежність 1917-1922 років.

Роман "Маруся" варто розглядати у контексті ранішого роману "Чорний ворон", який по праву став найбільш тиражним художнім виданням новітніх часів. Вочевидь, і автор цього хотів би, бо починається оповідь коротким відсиланнями у 37-й, 64-й та 88-й роки, з якими пов'язана доля героїв цього твору.

Якщо згадати "Чорного ворона", то саме такими відсиланнями у пізніші часи роман закінчувався. Шкляр абсолютно свідомо залишає читачеві і собі надію на те, що герої його романів, герої українських звитяг залишаються живими і живуть чи то у заокеанській, чи то задністрянській діаспорі. І в пам'яті та надіях українців. Герої не вмирають.

Взагалі, коли зосередитись на романі "Маруся", то варто зазначити, що цей роман, на відміну від "Чорного ворона", більш реалістичний. Автор практично відмовляється від суто романтичних прийомів, від викличної гіперболізації у зображенні своїх героїв, хоча й продовжує дотримуватись певного пафосу героїзації їхніх дій та вчинків.

Василь Шкляр – один із небагатьох теперішніх прозаїків, який вміє писати прозу, знає її закони, є майстром побудови сюжету і здатен кількома реченнями дати як суто зовнішній, так і – до певної міри – внутрішній портрет свого героя. Робить він це яскраво, соковито, я б сказав – переконливо: "Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга".

Головною сюжетною лінією є родинна історія поліських вчителів Соколовських, які всі як один стали на оборону зовсім молодої незалежної української держави. Їхнє родинне гасло: "Будемо тримати Україну" було актуальне тоді і, як ніколи, актуальне тепер.

Взагалі, читаючи роман Шкляра, знаючи про серйозне документальне опертя у зображенні тих подій, раз-по-раз ловиш себе на думці, що історія наша не лише повторюється, вона в цих повтореннях вічна. І те, що сьогодні відбувається на сході, і ці односторонні припинення вогню – все це вже було. І УГА після успішного взяття Києва, маючи всі засоби і підстави для подальшого звільнення України, отримує абсолютно безглузду поразку через наказ "Обсадити, але не стріляти".

Зараз на Сході ми теж "обсадили і не стріляємо". Шкляр, роман якого було здано на виробництво понад півроку тому, звичайно, не знав і не міг знати про події цієї осені… Але Шкляр розповів історію. А ми нині творимо історію наступання на ті самі граблі.

Ну, Бог із ним, не вчать наші високоповажні чини історії. Може, хоч книжки почитають? Хоча і тут сумніви опосідають.

Брати Соколовські загинули один по одному. І все не в бою, а через зраду. Справді-бо історія вчить, що вона нічому нас не вчить.

І от по загибелі братів зброю бере до рук наймолодша з родини – шістнадцятилітня Маруся. Смілива і мудра, жорстка, а часом і жорстока, - Маруся розуміє, що з ворогом, який прийшов на твою землю і воює не так із озброєними захисниками, як з усім народом – інакше не можна. Треба "тримати Україну". І вона тримає її до останньої можливості.

Взагалі, як мені здається, одним із головних завдань для Шкляра - історичного романіста, є утвердити українську героїку, заакцентувати увагу не на поразках, яких таки було чимало, а на перемогах. І на перспективі. Перспективі, яка полягає в тому, що наша земля, народжуючи чимало гречкосіїв, а то і зрадників, все ж народжує багато справжніх героїв, які щокількадесят років стають лавами "тримати Україну".

Окремо кілька слів хочу сказати і про те, що в романі "Маруся" з'явились і нові акценти, які так само перегукуються із сучасністю: "…вони (галицькі вояки. - Т. Ф.) ще не раз помічали, що серед київської публіки траплялися люди, котрі говорили по-московському, а проте ставилися до них із більшою симпатією, ніж деякі малороси, які тримали на своїх подвір'ях-республіках злих псів на довжелезних ланцюгах…".

І, до речі, в романі "Маруся" Василь Шкляр епічно широко і масштабно висвітлив роль УГА, Української галицької армії, у подіях тих буремних років. Читаючи роман, розумієш, що історію України важко читати не лише без брому, а й без відчуття присутності трагічної містики і навіть певного випадкового збігу обставин, які чомусь дуже часто були не за нас.

…Я народився на Одещині, далеко від місць, де "гуляла" Маруся і де гинули її брати. Але в наших дитячих - заідеологізованих зрозуміло ким і як - військових іграх були присутні не лише наші і німці, але й "банда Марусі".

Причому "банда Марусі" уособлювала не ворожу силу, а скорше силу стихійну, анархічну, силу, яка не підкоряється нікому. Як до шістдесятих років минулого століття це збереглось – не знаю, хоча тепер – що таке яких сорок років!

Василеві Шкляру в романі "Маруся" вдалося у справді художній формі зобразити і наші трагічні події, і наш незламний український характер, і наше болюче вміння відроджуватися з попелу.

Переконаний, що роман Шкляра – явище не лише в літературному, а й у громадському житті України.

Новини на цю ж тему