За несправжнім світом - справжній: рецензія на книгу Ярослава Мельника

книга Ярослава Мельника

Ярослав Мельник. Чому я не втомлююся жити. - Харків: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2014.

На нову книгу цього письменника, чесно кажучи, я чекала з деякою тривогою. Можу вважати себе його критиком, оскільки рецензувала і його " Телефонуй мені, говори зі мною" і роман " Далекий простір". Чим була зумовлена моя тривога? Тим, що я не дуже уявляла, чим тепер Ярослав Мельник може нас здивувати. Це питання стояло вже після виходу його першої україномовної книги повістей та оповідань, яка, як відомо, попала у фінал "Книги року BBC". Тобто в п’ятірку кращих книг року.

Однак, треба визнати, цей український емігрант, що вже давно живе на Заході, зумів тоді здивувати. І в доброму сенсі. Він запропонував не коротку прозу, а глибокий футуристичний роман, "Далекий простір". І роман взяв вершину, став "Книгою року" за версією BBC.

Отож після такого приголомшливого успіху українського письменника, який живе між Литвою і Францією, здавалося, ми навряд чи можемо очікувати від нього чогось надзвичайного. Навряд чи вдасться йому переплюнути самого себе – такі вражаючі тексти, як "Рояльна кімната", "Телефонуй мені, говори зі мною", "Далекий простір"…

І ось журнал "Кур’єр Кривбасу" (друге число за цей рік) друкує його повість "Чому я не втомлююся жити". Я ще не знала, що цей заголовок стане і назвою його нової книги. Однак прочитавши цей текст, від якого йде обертом голова, зрозуміла, що ми справді маємо справу з непередбаченим письменником. Який не хоче повторюватися (і тим ризикує). Це річ, яку важко уявити в його першій сюрреалістичній україномовній книзі. Це справжня фантастика, яка, однак, говорить про речі дуже екзистенційні. У далекому майбутньому (а ми до цього йдемо) людям пересаджують мозок і ті живуть в новому тілі. Тіло зношується – пересаджують в інше. Тіла вирощуються, їх називають "корпи". Тіло людське, але людської особистості, яка би дозволяла говорити, що перед нами людина, немає.

Сама ідея лежить на поверхні і нічого оригінального в ній нема. Однак Ярослав Мельник якимсь чином зумів наситити її таким екзистенційним смислом, що перехоплює дух. Чого варта лише сцена поховання героєм свого власного тіла, коли він, в новому тілі, дивиться на неживе, але таке знайоме і рідне, тіло, з яким він прожив усе життя (побувати реально на своєму похороні!). Або сцена зустрічі з матір’ю, яка молодша героя вдвічі – він вже похилого віку, а мати тепер має тіло молодої дівчини. Виявляється, людська психіка не розрахована на такі стреси. Герой живе вже майже тисячу років, і живуть стільки ж довго його батьки, його діти… Однак він розгубив їх в часі і в просторі. Це нам нічого не нагадує?

Проте основне в цьому та в інших текстах Мельника навіть не потрясаючі сцени, які просто трансформують твою свідомість (ти по-іншому починаєш дивитися на власне тіло, на тіла близьких), а – психологічна достовірність порухів людської душі, інтонація. Герой, який стільки пережив, навіть побував в жіночому тілі і народжував (ау, наші транссексуали), не втомлюється жити. І він сам не розуміє, чому.

Цей мудрий "закадровий" голос звучить вже в початковому тексті книги "Болеро". На перший погляд, це реалізм: молодий чоловік у відчаї, в нічному готелі, спалює свої роботи, які ніхто не визнав (ми не знаємо, про що йдеться). Він виходить в порожній хол, дивиться скляними очима на вогні чужого міста внизу. Аж тут з являється дивна дівчина. І з цього моменту "дивність" починає стрімко множитися. Вона говорить, що втекла від батька, який "наш Президент". Вона ним подавлена. Він ревнивий і, як можна зрозуміти, для нього "все втрачено", якщо вона буде комусь "належати". Президент цей – диктатор-маніяк з ядерною кнопкою (нічого не нагадує?). Де ця кнопка захована? Герой вважає, що перед ним божевільна. Однак… Не буду розкривати інтригу, скажу лише: текст закінчується цнотливим статевим актом, а оргазм співпадає з початком армагедона і кінцем цього світу. Фактично, це притча – про те, як ерос і смерть переплетені в одно.

Це відчутно і в "Кінці світу", де герой винаходить можливість зупинити за допомогою певних хвиль обмін речовин на всій планеті. І, основне, використовує цю можливість! Але для чого? Щоби зустрітися з Богом. Бо якщо я знищую творіння, яке Бог стільки створював, то я стаю фактично біблійним героєм – Мойсеєм, Ноєм – який виходить на контакт з Творцем. Чи з’явився герою Бог, читач дізнається, прочитавши цей ні на що не подібний унікальний текст.

Тема Бога звучить і в оповіданні "Вдома у Бога". Герой приходить до друга-кочегара, але поступово починає розуміти, що це вже не його друг. Що він говорить з самим Богом. Цей текст відкриває нову грань таланту Мельника: глибоко захований за філософією гумор. "Вдома у Бога" я би назвала геніальним архетипічним поглядом на людський побут і людське буття. Зовні це анекдотична історія двох п’яниць і коханки одного з них, яка не може повірити, що перед нею Бог. Настільки оболонка тіла заступає собою суть.

Врешті, мотив несправжності тіла, несправжності цього світу – це те, що все-таки, не зважаючи на вище сказане, з’єднує всі книги автора. В оповіданні "Мій Барабанкін" (ще один прояв Мельникового гумору і нестримної фантазії) герой з допомогою гормонів змінює своє тіло. Але це не прості стероїди, а гормони, які можуть провокувати у людини ріст ріг, вимені і навіть… крил. Причому практично у всіх текстах Мельника перед нами опис дуже знайомих, побутових ситуацій. Однак за цим побутом стоїть і дивиться на нас моторошне і прекрасне буття.

Звичайно, такого захоплення, яке викликала книга "Телефонуй мені, говори зі мною" у читачів, у когось, може, і не буде (врешті, нові читачі Мельника могли її і не читати, бо ця книга в Україні вже стала раритетом). Однак, якщо так комусь і видасться, причиною може бути не гірша якість текстів, а те, що перша яскрава книга виглядає завжди більш яскраво, ніж яскрава третя…

Однак це все той же Мельник – сюрреаліст, фантаст, з нестримною, інколи просто дикою фантазією, мінімалістською, без "красивостей" і "словечок", але живою мовою, який дивиться на наше життя з якихось моторошних, лише йому відомих глибин. Де він, може, говорить з тим Богом, про якого стільки мовить в цій зовсім не церковній, але такій світлій і "позитивній" книзі з жовтими і чомусь зовсім не банальними осінніми, в польоті, листками на обкладинці. Таке враження, що вони летять від Бога і ніяк не можуть долетіти до землі.

Новини на цю ж тему