"Понтиїзм" у художній парадигмі "гри" та "реальності"

книга Олександра Михеда

Олександр Михед. Понтиїзм. Казки кінця світу. - Львів: Видавництво Кальварія, 2014.

Комбінаторика компонування текстових елементів Олександра Михеда несподівано презентує сучасну картину світу у художній парадигмі "гри" та "реальності". Його книжка – своєрідний експеримент з дійсністю, із залученням різноманітних "спецефектів", як-от гра шрифтів, швидка зміна наративної стратегії (або так званий прийом "хамелеона") тощо.

Контекст у романі "Понтиїзм" постає як ланцюг зв’язків (внутрішньотекстових, зовнішньотекстових та надтекстових), оперує історичним процесом, який зумовлюється своєю динамікою, повторами та мінливістю; поєднує текст з інтертекстовими елементами. Образи та символи експериментального тексту Олександра Михеда побудовані здебільшого на прийомі поєднання непоєднуваного, наче всупереч звичному рухові думки.

Такий собі піджанр казки, із приміткою, що це недитяча книга, також вибрано невипадково і це одразу налаштовує на перебування у тексті-як-помежів'ї реального та вигаданого. Тут превалює ідея відкритого твору Умберто Еко, згідно з якою авторська інтерпретація не обмежує розуміння твору.

У такий спосіб автор заграє з читачем, запрошує до співтворення тексту, пропонує відкритий фінал, де кожен сам може домислити завершення. Інакше кажучи від кількісного навантаження рецепцій на текст, збільшується варіативність "the end". Таким чином автор не встановлює визначеного кола зв’язків та відсилань, які обов’язково повинен розпізнати і розшифрувати читач (не все, що закодовує письменник, розкодовує реципієнт). Тому гру у цьому контексті варто розглядати не як забаву собі на потіху, а як складну інтелектуальну дію, яка передбачає перегляд попередньої літературної традиції.

Між рядків прочитується "казкове" оповідання (так званий карнавальний кітч) Володимира Орлова "Орден білої миші", що до певної міри подає діалог крізь текст із авангардистським романом "Хороший Сталін" Віктора Єрофеєва.

"Хороший Сталін" пропонує нам інтроверсійні роздуми про письменницьку долю, зрештою як і "Понтиїзм" окреслює життя й переживання концептуальних митців. Власне ці три тексти з різних літератур – української, російської та білоруської поєднує сміхова культура. Роман Віктора Єрофеєва "Хороший Сталін" містить елемент, що базується на сміховій культурі у фрагменті зі "здохлою мишкою". Дивний, на перший погляд, прийом реагувати сміхом у відповідь на складні проблеми має серйозний підтекст.

Адже навіть найсміливіші жарти виростають з найбільш глибоких розчарувань і безнадійних страхів. У Володимира Орлова ж оповідання "Орден Білої Миші" представляє собою компіляцію різноманітних естетик та філософських доктрин. Його карнавальний кітч характеризується туманністю, алогічністю, алегоричним стилем та глибокою символікою, що мітиться у підтексті. Олександр Михед "сміється" по-особливому, він вже навіть не висміює, а понуро усміхається у відповідь на сьогодення.

Спектр проблем, які постають у цих творах, надзвичайно різнобарвний: це і проблеми батьків та дітей, і культура поведінки між начальником та підлеглими, і людські взаємини, і сексуальні стосунки, питання ролі мистецтва і митця в сьогоденні… Актуалізовані проблеми змушують нас замислитися над власними вчинками, адже просто жити – це ще не подвиг, а сенс полягає у тому, аби з’ясувати для себе, заради чого досипати цю ніч.

Кадровано-мозаїчне конструювання книжки Олександра Михеда також має певний зв’язок із абстракціонізмом та концептуальним мистецтвом. Відтак невипадковою видається й іронічна алюзія до мистецької практики супрематизму Казимира Малевича: "я повісив полотно на стіну і називав його серед приятелів "Білим квадратом", що звучить як мистецький пінг-понг на "Чорний Квадрат" Малевича. Вже згадуваний прийом "хамелеона", що втілений у швидкій зміні точок зору, грі персонажами, несподіваною зміною тематично-наративої стратегії має коріння в американській "новій журналістиці" або так званій репортажистиці (термін за Томом Вулфом). Проте тексти, які культивує українська "нова журналістика" оригінальні та самобутні із притаманним націєтворчим кодом та колоритом, серед яких зокрема "Let my people go" Оксани Забужко.

"Понтиїзм" показує, що важливо за будь-яких умов зберегти свій національний код, ідентифікувати себе за ним будь-де. Звісно, в сучасному мультикультурному світі, де ми стикаємося з викликом космополітизму, це не завжди вдається усвідомити, але все ж потрібно над цим замислитися. Людська амбівалентність вроджена, бо породжена дуалістичністю світу, відтак внутрішня дисгармонія чи так звана інакшість (чужинність) призводить до колапсу, апокаліптичної безнадії. Ми будемо собі чужі доти, поки не розпочнемо досліджувати філософію своєї душі, не прислухатимемося до тих згуків та сигналів, які вона нам надсилає. Бо чужинець є в кожному, ми не повинні його ненавидіти, а навпаки – ідентифікувати і прийняти як частину себе, над якою потрібно працювати, змінювати, перетворити на свояка. Усвідомивши це, людина починає боротися, змінюватися та сприяти суспільному розвою.

Новини на цю ж тему