Життя без зайвих букв - рецензія на книгу Гаськи Шиян

книга  Гаськи Шиян "Hunt,doctor,hunt"

Гаська Шиян. Hunt,doctor,hunt. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2014.

"Із тих, хто багато подорожує, пише кожен п’ятий, але ніколи не знаєш, де він – наступний Нобелівський лауреат і яку фразу заїздять на цитати…".

Цей меседж із тексту гедоністки Гаськи Шиян справив на мене враження лейтмотиву, зверненого до читачів – словоблудів-аматорів та маститих прозаїків.

Міжнародний аеропорт "Свідомість". Гамір, клунки. Неслухняні думки нипають між всім цим від терміналу до дьюті-фрі у спробі пізнання якоїсь моторошної задушевної таємниці. Мокасини, кросівки, балетки, кеди, шльопанці поверх шкарпеток і намозолюючі "шпильки" на босу ногу. Скиглення дітей, сварки з половинками, телефонні розмови з батьками: "Мам, ну, купи!", "Ти шо, кончена?", "Та, взяли, взяли ми панадол".

Наш чорний доктор Спиридон виходить на старт полювання за власним "Я" в клуби сигаретного диму, в дурман синтетичних наркотиків, у глюкові сни після прийому настоянки глоду. Хюнегонда, Джованна, Граціела, Анемік – типажі, історії, мадмазелі із піратськими пов’язками та пошук себе у кожній із них.

Гра очей і слів – віковічна житейська драма чи марне вбивання часу? У будь-якому випадку, Гаськин роман "Hunt doctor, hunt" (який претендує, швидше, на середньокаліберну повість) – не найгірше з арсеналу сучасної літскарбнички.

Видавництво та ілюстратор твору попрацювали на славу: якісна палітурка, графіка, що дражниться з покупцем, мали би гарантувати книзі читацькі доторки і вдихи. Попри це, свій екземпляр я з труднощами віднайшла не на передових стендах книгарні, а десь у забутті припорошених полиць. Продавчиня довго вправлялася у вимові назви, бо місцями книга таки напружує зловживанням англіцизмами і не завжди влучними вкрапленнями обсценної лексики.

Не кожному читачу на тверезу голову просто вникнути у сенс "рехабу", "геттоїзації" та "грінго", тобто книга не розрахована на рядового представника робочої професії. Не спрямована вона і на затягнутого підстаркуватого академіста, як і на заванілену домогосподарку, що вчора закінчила правничо-гуманітарний коледж.

Скоріш за все, цільовий читач – це дещо симплізований клон головного героя. Для чого зайва скромність, це ж про нас з вами: молодих космополітів із відчуттям національної гідності, аналітиків, що "люблять подорожувати, курити, мріють падаючи зі скелі, зачепитись за дерево і покохати прекрасну жінку", як писав дядечко Бредбері.

І не обов’язково "в ногу" з головним героєм закидатися "колесами" у Амстердамі, чи робити кунілінгус сусідці по ілюмінатору. Можна ж просто гризти тістечко з гашишем у данській Крістіанії, чи зависнути на паромній дискотеці в якому-небудь євразійському мегаполісі, стискаючи правицею тюльпан із "Джеймсоном".

Мета одна: бажання руху, жага релаксивної комунікації, поки в тебе перед очима і вухами майорять кольори шкіри і відтінки мовних діалектів. Але тут є один каверзний нюанс: половина ерудитів-пустомель із описаної вище касти самі здатні продукувати не гірший інтелектуально-творчий продукт, покликаючись на досвід, здобутий у купейних та каютних кулуарах. Зрештою, позитив у тому, що авторка з цим погоджується – це демонструє хоча би наведена на початку цитата.

Щодо змісту, то, як на мене, місцями майорять відверті фейли. Навряд-чи балакуча креолка із Копакабани на рівні асистента кафедри соціології дискутуватиме із нашим бразильцем-інтерном про моветон багатіїв у посткомуністичних країнах. Не гарантія, що із десятирічною дівчинкою зав’яжеться розмова про утиски свободи слова.

Чомусь у мене інтелектуальною вершиною дискусій, спровокованих пляжними незнайомцями, були околичні замки і преферовані сорти вина. Племінниці ж середнього шкільного віку базікали про Джастіна Бібера. І не відчуй себе після такого дисонансу ніби в середовищі відсталих лузерів. Мабуть, мені з якогось дива відверто не щастило зі співрозмовниками.

Тепер – про позитивне. Можливо, завдяки класичній філологічній освіті, авторка демонструє власний упізнаваний стиль письма. І педантичний відвідувач галерей, і базікало-дописувач блогу зауважать гострі метафори, знахідки, гру контрастів двох перехідних суспільств: українського – поглинутого чорною працею та сірою рутиною і такого собі кашасо-пальмового – із зелено-жовтим оптимізмом та фіолетовою безтурботністю.

Схвальний посміх викликають згадки про кращі традиції багатьох "порядних"слов’янських жінок, "поціновувачок джазу, віскі і надувних дитячих майданчиків, що ще вчора … вбившись пивом просиналися у власній блювоті" та їхніх реалізованих чоловіків, "сивих дядьків, що попиваючи горілку з соком у невеличких закладах, наче у піонерському таборі, наглядають за молодими дівчатами".

Відповідь на їхні характеристики від доктора Спиридона та його позбавленої упереджень подруги лаконічна до геніальності: "… Якби усі любили запах сперми так, як оце ти, то у світі було б менше проблем і зла"; "Усім жінкам, прикутим до плит, я б наказала викреслити літеру "к" зі слова "кухні".

Окремою судиною у творі пульсує тема війни – всепоглинаючого спліну, в якому пропорційно до втрат зростає кількість безглуздих учинків. Не забула Шиян і про добровольців, окремі з яких намагались загубитися в загальній тривозі від особистих нерозв’язаних сканвордів і недорахованих судоку.

Назагал, мені імпонує авторчин спротив до маскування під добропорядність нерішучості хорошистів, закомлексованості старіючих хлоп’ят, упередженості дочок-одиначок та сірості працівників ЖКГ.

Не зовсім до вподоби творча манера, в якій це зроблено, але її дещо пригладжує загримований під злобу дня відбірний гумор. Критикувати такий продукт – справа захоплююча, та чи порадила б я його до читання своїм знайомим? Відповідь неоднозначна… Якщо так – то скоріш за все з егоїстичного пориву почути ще чиїсь враження.

Новини на цю ж тему