Іван Андрусяк: якби моя книжка мала щасливий кінець, мені б не повірили

Іван Андрусяк Копирайт изображения Mariia Semenchenko
Image caption Дитячі книжки письменника вже втретє беруть участь у Книзі року ВВС

Колись він був "дуже-дуже дорослим і дуже-дуже серйозним поетом", а сьогодні пише книжки для дітей і читає здебільшого дитячу літературу.

Іван Андрусяк, автор дитячої повісті "Третій сніг", розповів про свою безболісну трансформацію в дитячого письменника, про необхідність "клепки" у дитячих книжках і про те, чому його нова історія не має щасливого кінця, а лише дає надію на нього.

Автор відповів на запитання ВВС Україна електронною поштою.

Іван Адрусяк: Ця книжка передовсім про те, як важливо бути собою. Для кожного важливо – бути свідомим того, ким ти є і яким ти є. І з дитиною конче треба про це говорити – що досягти успіху, зреалізуватися в життя вона може лише базуючись на власній ідентичності, а не підробляючись під чужі.

Ось живе собі в лісі їжак Петро. Такий як усі їжаки – смакує кисличками й грибами, іноді ганяє гадюк і полює на мишей, ходить до школи… Неодмінно ходить, бо йому ж хочеться бути розумним! Ясна річ, сильним йому хочеться бути ще дужче, бо в лісі в дуже багатьох ситуаціях гору бере саме груба сила, – але ж не маленькому їжакові з його куцими лапками й дрібними зубками про такі речі мріяти. Отже, він має добрати іншого способу захистити себе і ствердитися. Однак тут приходять ведмеді, такі собі лісові "крутелики" – дужі, безцеремонні й певні своєї безкарності. А тоді приходить іще страшніший звір, направду найстрашніший на планеті – людина…

Отак і починається ця історія, в якій наш їжак, здавалося б, не має шансів, – але хтозна, як воно далі обернеться…

ВВС Україна: У книжці позитивні персонажі мають українські імена і говорять українською мовою, а негативні (ведмеді) – російські імена і говорять суржиком. І хоча повість написана до подій на Донбасі, дорослий читач не може не відчути, як вона перегукується з нинішніми подіями в Україні і конфліктом з Росією. Що б ви сказали батькам, які вважають, що політиці не місце в дитячих книжках?

Іван Адрусяк: Одразу скажу, що в моїй повісті не йдеться про політику. Я до цієї сфери ставлюся вкрай недовірливо і таку напрочуд важливу розмову просто не став би будувати на її крихких і суперечливих аргументах. Тут ідеться про ідентичність – національну, культурну, мовну, – і це політика нею "живиться", а не вона політикою. Розмовляти з дитиною про ідентичність дуже важливо – і мені хотілося повести цю розмову в природній і органічній для дитини формі казки, де вона мислитиме разом з героями, переживатиме разом з ними, відчуватиме все це глибше й "людяніше", ніж на шкільних лінійках з нерідко дурнуватими віршиками про "мову калинову".

Якщо дитина, вслід за їжаком Петром, почне смакувати словами, – вона неодмінно сама дійте того ж висновку, якого доходить мій герой:

"Ти ж знаєш, що словом можна смакувати навіть краще, ніж цукеркою. Бо цукерки, як би їх багато не було, рано чи пізно закінчуються, а слова не закінчуються ніколи. Словами можна смакувати хоч усе життя, щоразу добираючи собі все запашніші, все соковитіші. Навіть можна добирати собі найхимерніші слова з далеких екзотичних мов і обертати їх у губах, насолоджуючись пряними чи гострими, чи терпкими, а чи солодкавими ароматами. Але наймилішими завжди будуть слова рідної мови, повні духмяного й поживного животворного соку…"

А щодо паралелей з нашою теперішньою ситуацією, то їх, звісно, можна і треба проводити. Я є переконаним прихильником сімейного читання і в багатьох своїх книжках, адресованих дітям, намагаюся закладати такі речі, які не лише схиляють, а часом і провокують на обговорення в родинному колі якихось гострих, а нерідко й неоднозначних, суперечливих речей, що кояться як у світі, так і в душі людини. Література не має все розжовувати і заливати до голови готовий сиропчик – вона має схиляти до розмислів, і дитяча не виняток. Інша справа, що для дитини все це має супроводжуватися і сміхом, і жартом, і пригодами, і сюжетною динамікою… Однак за всім цим неодмінно має бути "клепка", бо книжка без "клепки" – це як фастфудівська їжа, яка нібито на якийсь час шлунок і насичує, але жодних вітамінів організм із неї не отримає.

Image caption Їжак Петро - головний герой "Третього снігу"

ВВС Україна: Книжка закінчується вкрай сумно, що велика рідкість для дитячих книжок. Чому так?

Іван Адрусяк: Бо в цій історії все йшло саме до такого фіналу. Я тут нічого не міг удіяти – інший фінал був би штучний і читачі б мені не повірили. Та, незважаючи на це, я мусив дати ведмедям шанс, вони не мали загинути – і вони не загинули. Так, їм зараз не солодко, але вони ще матимуть змогу здобути волю. Відколи вийшла книжка, я отримую чимало листів від маленьких читачів, які навіть не просять – вимагають розповісти, що було далі. Та й Стефа – моя найменша дочка, завдяки якій я й почав писати для дітей, – уже детально "розписала" план порятунку ведмедів і теж вимагає, щоб я негайно його втілював у новій повісті.

Тож не хвилюйтеся, все буде добре: ми неодмінно перейдемо через ці випробування й станемо сильнішими, добрішими і людянішими – і ведмеді, і їжаки, і люди, і Україна.

ВВС Україна: Як і коли Ви почали писати для дітей? Що до цього підштовхнуло?

Іван Адрусяк: Я вже не раз розповідав цю історію – про те, як Стефа ще до свого народження, ще коли вона жила у мами в животику, зуміла "розбудити" в мені якісь доти не усвідомлювані дивовижні почуття, і як ті почуття помалу почали виливатися в тексти.

Зараз Стефі дванадцять – ото стільки часу я й намагаюся писати для дітей, і відчуваю неймовірне щастя, коли це в мене більш-менш непогано виходить і малявки "ростуть" із моїми книжками.

Коли був дуже-дуже дорослим і дуже-дуже серйозним поетом, я знав, що таке читацький успіх, – але відчуття отакого теплого, справжнього, щирого щастя від того, що твої тексти комусь потрібні й хтось сміється і плаче разом із твоїми героями, прийшло лише з дитячою літературою.

ВВС Україна: Яка Ваша улюблена дитяча книжка і чому?

Копирайт изображения Ivan LubyshKirdey
Image caption Івана Андрусяка називають одним з видатних поетів 1990-х

Іван Адрусяк: Ой, це неможливо! Я в останні роки читаю значно більше дитячої літератури, ніж дорослої (хоча в дитинстві все було чомусь навпаки), і чимало гарних книжок припало до серця. Тож назву лише кілька авторів, яких частенько люблю перечитувати: Володимир Рутківський і Жуль Верн, Леся Воронина і Корнелія Функе, Сашко Дерманський і Роберт Люїс Стівенсон, Всеволод Нестайко і Вальтер Скотт, Марина Павленко і Ніна Елізабет Ґрьонтведт…

Утім, я все ж зважуся назвати один текст, який я перечитав, без перебільшення, разів двісті – і він ані на йоту мені не "проївся". Це цикл оповідань "Лісова сторожка" Григора Тютюнника. Справжній захват охоплює мене від того, як він робить текст "із нічого", там навіть образу дитини немає, все тримається на самому лише стилі – і як при цьому слова в нього мають запах, виграють, міняться, переливаються барвами, перетікають одне в одне… Аж подих перехоплює!

ВВС Україна: Як Ви ставитеся до конкурсу книжка року ВВС?

Іван Адрусяк: Мені дуже імпонує те, що ВВС не просто "збирає" книжки і щось з-поміж них "визначає", – а притомно працює з усіма книжками довгого списку. Публікує відгуки журі, читацькі рецензії, ці ж інтерв’ю – це має розголос, орієнтує читача.

Отримає відтак автор премію чи ні – це вже питання десяте; у кожного свої смаки, і члени журі не виняток – а про смаки не сперечаються. Але те, що про книжку дізнається чимало потенційних читачів, які в нашій ситуації недокнижкового недоринку й відсутності книжкової періодики цілком могли б її проґавити, – оце для мене визначальний момент у контексті вашого конкурсу.

У попередні роки ви ще робили на сайті ВВС сторінку кожної номінованої книжки, де збирали всю конкурсну інформацію про неї, і для читачів це було дуже зручно – жаль, що цього року про це чомусь забули. Не треба забувати, адже конкурс ВВС тим вигідно й вирізняється з-поміж інших, що для нього завжди був головним читач – і все це робиться для нього.

З Іваном Андрусяком спілкувався Олег Карп'як