Ярослав Мельник: людина не втомиться жити, поки її оточує краса

Ярослав Мельник Копирайт изображения Yaroslav Melnyk
Image caption Письменник переконаний, що людина стає людиною тільки в оточенні краси

Книги Ярослава Мельника - вже втретє у довгому списку премії Книга року ВВС. У 2013 році його роман "Далекий простір" приніс автору перемогу в конкурсі.

Цього року в довгому списку премії представлена збірка оповідань письменника "Чому я не втомлююся жити?", у якій він розмірковує над питаннями реальності та сенсу буття, стосунків із Богом, пошуків безсмертя та космічної самотності людини у світі.

В інтерв'ю ВВС Україна Ярослав Мельник розповів про особливість своєї прози та пояснив, чому Україна сьогодні не втомлюється жити.

ВВС Україна: Розкажіть, про що ваша книга? Що її вирізняє серед розмаїття інших?

Ярослав Мельник: Питання трохи провокаційне, бо я повинен розповідати про свою "особливість"… Однак можу повторити думки критиків, які вважають, що я пишу прозу, яка піднімає так звані "екзистенційні" проблеми, намагаючись показувати життя на глибшому, ніж щоденні наші турботи та ситуації, зрізі. Про що йдеться?

Ззовні ми маємо описи тих самих буденних ситуацій, проблем, що і в інших письменників. Однак в якийсь момент мої персонажі провалюються в більш глибокі пласти свідомості. Просто буденний зріз реальності мені не цікавий...

Гадаю, близькі до істини ті, хто називають мою книгу і творчість загалом "сюрреалістичною". Тобто зовні це реалізм, а глибше прозирає інша реальність, де ми всі стикаємося з безоднею нашого існування.

Ще раз відповідаючи на Ваше питання про "особливість" моєї прози. Мене тягне на вічні теми, бо для мене немає нічого більш актуального, ніж вічне. Що більш актуальне: курс гривні чи хто я такий?

ВВС Україна: Що стало поштовхом до написання цієї книги?

Ярослав Мельник: Бажання виразити своє світовідчуття, певну філософію життя. Адже ми живемо ніби непритомні. Нас турбують нікчемні проблеми, ми живемо тим, про що завтра забуваємо. Ми забуваємо про основоположні речі нашого буття. Не піднімаємо голову, щоби побачити небо...

ВВС Україна: У збірці Ви зачіпаєте чимало суперечливих та болючих тем. Так, у повісті "Чому я не втомлююся жити?" ми зазираємо у майбутнє, де люди отримали здатність жити вічно завдяки пересадці мозку в нове тіло. Як Ви вважаєте, що могло б дати людині вічне життя? Чи є щастя в безсмерті? І яка Ваша відповідь на запитання, чому Ви не втомлюєтеся жити?

Ярослав Мельник: В цій повісті я справді намагався поставити питання, яким би був внутрішній світ людини, якби вона жила вічно. Це дуже християнська тема, бо саме християнство говорить про вічне життя.

Копирайт изображения Yaroslav Melnyk
Image caption У збірці оповідань "Чому я не втомлююся жити?" Ярослав Мельник знову звертається до вічних тем

Знову ж, відповісти однозначно, чи є щастя у безсмерті, не можна. Герой не втомлюється жити, але його щастя має гіркоту. Він розгубив своїх рідних на просторах часу, вони все мандрують по різних тілах... Це і метафора втрати нами глибоких зв’язків із раніше, може, рідними людьми. Тенденції, які чітко проступають вже у житті людини, що живе 100 років (хоча більшість не доживає до такого віку), у людини, що живе 1000 років, набувають зовсім іншої сили. По суті це текст про екзистенційну, космічну одинокість людини в цьому світі.

Що стосується питання, чому я не втомлююся жити, - відповідь проста. Бо не втомлюється жити моє тіло. Воно мене не питає, хочу я жити чи ні. В глибині людиною правлять інстинкти. Якби їх не було – більшість людей давно закінчили би життя самогубством. Бо точний смисл буття людині неясний.

Зовсім в іншій ситуації перебувають тварини, які живуть не шукаючи сенсу. Бо не можуть шукати. Бо їм не дано свідомості. Не даремно сказано: "Свідомість – це пекло". Але і рай.

ВВС Україна: Майже у кожному оповіданні збірки Ви звертаєтеся до теми Бога, стосунків людини з Богом, зв’язку людини з Богом, а в одному з оповідань - опосередковано називаєте Бога "автором" та пишете, що "з автором зустрітися не можна". Чому для Вас важлива ця тема? І якби все ж була можливість зустрітися з "автором", про що б Ви його запитали?

Ярослав Мельник: Багато людей знаходять в Богові сенс буття. І це правильно. Неможливо жити, якщо ми думаємо, що наше буття вичерпується сьогоднішньою ситуацією. Ви думаєте, чому Україна сьогодні "не втомлюється жити" в жахливих умовах, коли "братський народ" напав на "брата" і хоче його собі підкорити? Люди не до кінця вірять в те, що є!

Звичайно, ми не безумці, щоби визнати події в Криму чи на Донбасі сном. Але в певному сенсі для глибин людської психіки це є сон. Бо реальність - це не стільки те, що є, скільки гострота нами сприйняття того, що є.

Найбільше "реальності" тоді, коли нам б’ють по нервах. В стані шоку, істерії реальність навіть стає гіперреальністю. Але для людини, скажімо, розслабленої перед сном, "реальність" реальності різко зменшується. І мільйони українців тримаються завдяки цьому зменшенню "реальності" жахливої ситуації.

Перед сном чи навіть у сні ми перебуваємо "в обіймах Бога". В обіймах Морфея, як казали древні греки. Сон – звільняє. Ми тоді не належимо цій реальності. Бог – це те, що глибше реальності. Який є єдина реальність, якщо подумати. Бо ми ще не знаємо, чи та реальність, в якій ми всі живемо, не придумана Богом, не є його фантазією.

Я справді не певний, що нас, нашу реальність не творить Творець, вища сила, - і тут самі собою напрошуються паралелі з процесом створення письменником художнього світу. І його стосунками з персонажами. А для Бога ми, можливо, є такими ж персонажами.

А що я би запитав в "автора", якби зміг зустрітися? Нащо він створив цей світ. Бо це залишається найбільшою таємницею.

ВВС Україна: Надзвичайно вразила Ваша повість "Сміттєпровід", де представлена історія молодої жінки Домініки, яка розривається між любов'ю до свого сина та бажанням зберегти власну свободу, своє власне "я". Як Ви вважаєте, чи можлива любов до іншої людини без придушення власної волі? Чи можна бути до кінця вільним, коли когось любиш?

Ярослав Мельник: Були думки, що ця повість написана не зовсім в моєму стилі, ба навіть, що її не варто було включати в книгу. Я ж думаю, що це один із основних текстів книги, адже це проблема кожної матері – ба навіть проблема стосунків між будь-якими рідними людьми.

Якщо коротко, то я її сформулював би так: чи можлива взагалі рідність, якщо рідна людина тим чи іншим чином не належить нам? Вся глибина материнської любові - у відчутті "це моє". Але дитина досить швидко заявляє, своєю поведінкою: "ні, я - це не ти". Це, скажімо, проявляється у впертості. Але матері до цього не ставляться серйозно, прощають... Не розуміючи, що з часом процес відчуження набере космічних темпів.

Однак моя героїня (мати-одиначка) – людина дуже тонкої нервової організації. Тому вона відразу реагує на "осібність" дитини і дивиться в корінь: правильно розуміє це як початок шляху до втечі від неї в своє "окреме" життя. Як свою космічну одинокість.

Відповідаючи на Ваше останнє питання, скажу так: як на мене, справжня любов є пристрасть. А тому це завжди - боротьба воль. Але не егоїстичних. Це воля до привласнення. Але справжня любов – вона прагне і до збереження зв’язку з тим, кого любиш. Тому з часом пристрасть підкоряється більш глобальним завданням і входить в береги, або, точніше, відходить в глибину.

Однак вона, пристрасть, не може вмерти, інакше любові кінець. Її не буде кому годувати. Почуття згасне. Зберегти любов – це на рівні вищого пілотажу, це еквілібристика.

Вільним бути можна, якщо залишаєшся вірним собі та зберігаєш свою особистість і... дистанцію стосовно істоти, яка для тебе все. Це парадокс любові, яка не вмирає.

ВВС Україна: У повісті "Це говорю я" йдеться про геніального письменника, який пише для себе і творів якого ніхто не бачив. Чи може, на Вашу думку, письменник існувати без читачів, без своєї аудиторії, і чому?

Ярослав Мельник: Це питання важливе для мене. Хоча, звичайно, герой моєї повісті це не я і у мені достатньо самоіронії, щоби не ставитися до себе занадто серйозно, однак сама проблема мені близька. Гадаю, Ви маєте на увазі моє "випадіння" з українського літературного процесу на цілих 30 років. Я ці десятиліття прожив без української аудиторії. За межами України я також тривалий час не мав жодної аудиторії. Писав ці роки "в стіл".

Звичайно, читачів, їхньої підтримки, не вистачало. Але не настільки, щоби це заважало мені писати. Бо мною керувало безкорисливе бажання виразити те глибоке, що я відчував – зрозуміти, через слово, самого себе.

Однак у певний момент я почав робити зусилля, щоби мої тексти почали рух до читача. Спочатку за межами України, потім і в Україні. Чому? Можливо, мене врятував (підштовхнув?) той факт, що я знав, що таке читач. Я контактував з читачами, і досить інтенсивно, на початку мого літературного шляху, у 80-ті роки.

Парадокс творчості в тому, що творчість самодостатня, однак вона спрямована на реципієнта, "сприймача". Його може не бути тепер, але в перспективі він завжди "мається на увазі".

Справжній творець перш за все творить, щоби виразити істину, яка йому відкрилася. Коли це йому вдається, він відчуває величезне полегшення. Однак рано чи пізно виникає питання, що робити з твором. Чи має він право, як герой моєї повісті, ховати твір або не робити жодних зусиль в напряму руху твору до тих, для кого цей твір може бути "ковтком повітря".

ВВС Україна: Ваші твори вже втретє беруть участь у конкурсі Книга року ВВС. Чи важлива для вас ця премія? Чим?

Ярослав Мельник: Якби сказав, що неважлива – злукавив би. Kоли тобі вручають літературну премію, та ще й в країні, яка для тебе рідна, яка тобі дала мову, світовідчуття, де ти прожив найкращу частину свого життя, c’est quelque chose, як сказали би французи ("це дещо" - фр.).

Це дозволяє мені сміливіше пропонувати наступні, можливо, більш шокуючі речі україномовному літконтексту.

Однак не сказав би, що все це дало мені більше віри в себе як в письменника. Просто, може, ці номінації сприяють тому, що люди дізнаються, що є такий письменник і більше читачів, яких мучать ті ж питання, що і мене, познайомляться з тим, що не дає спати мені.

ВВС Україна: Хто ваші улюблені автори і чи вони впливають на вашу творчість?

Ярослав Мельник: Я не належу до письменників, які прочитують за рік десятки книг інших письменників. Свого часу я читав багато. Особливо коли навчався в Літературному інституті в Москві. Тепер я читаю вибірково, підкоряючись інтуїції і... випадку. Я довіряю випадку, який підсовує те, що мені потрібно.

Мені близькі Оруелл, Бредбері, Кафка, Буццаті. Однак більше за все я читаю філософію. У мене постійний голод думки.

Однак, може, не менший, якщо не більший вплив, на мене мають музика, образотворче мистецтво, кіно... Я взагалі вважаю, що в ідеалі людина стає людиною лише коли живе в аурі краси, мистецтва. Дух - це естетика, поза, стрункість, внутрішній порядок і... безумство пориву до свободи, розрив будь-яких рамок. Звільнення з рамок матерії.

Людина не втомиться жити, поки її оточує краса. Тут я згідний з Достоєвським, який сказав, що "світ врятує краса".

Однак проблема в тому, що людина цього не розуміє. Інакше вся Україна сьогодні була би зразком естетики, чистоти і порядку. Як зовнішньо, так і внутрішньо. Незважаючи на війну.

З Ярославом Мельником спілкувалася Анастасія Грібанова

Новини на цю ж тему