Невидиме світло прози Мельника

Книга Ярослава Мельника "Чому я не втомлююся жити"

Ярослав Мельник. Чому я не втомлююся жити. Харків: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2014

Ярослав Мельник увірвався в укрсучліт як вітер, багатьох здивувавши. Зі своєю проблематикою, стилем, "західним" інтелектуалізмом, навіть "західним" гумором.

Однак, як на мене, цього письменника досі не зовсім правильно сприймають. Одні критики вважають, що він пише мало не про "божевільних", інші – що в творах все "песимістично", зло бере верх над добром…

Нова книга Мельника "Чому я не втомлююся жити" - добрий ґрунт для заперечення цих постулатів. На перший погляд, насправді майже в кожному тексті книги ми зустрічаємо смерть, буяння зла, нерідко апокаліптичні сцени. Уже в першому оповіданні збірки "Болеро" звичайна побутова історія зустрічі невдахи-мужчини з таємничою жінкою в готелі набирає ближче до фіналу космічних масштабів. Оповідання завершується ядерною катастрофою для планети!

Але чи насправді ми тут маємо справу з апофеозом зла? Невипадково фінал цього майстерно написаного тексту залишає сумніви: йде мова про оргазм чи про армагедон (що в певному сенсі те ж саме, якщо згадати апофеоз радості Нерона, коли він дивився на ним підпалений палаючий Рим). Усе-таки не забудемо, що Мельник, за всієї своєї філософічності, модерніст. Або і постмодерніст. Його проза – це гра, яка забезпечується нестримною фантазією цього автора (про що вражаюче засвідчив його роман "Далекий простір"), а уже в самій грі є якась радість і надія. Не зважаючи на армагедони.

Ця гра в екзистенційні іграшки зі всією переконливістю проявляється в оповіданні "Інфаркт", де герой, один у квартирі, вмирає в гарячій ванні від інфаркту. Спочатку він бачить жахливих "богів", які стверджують, що цим і потойбічним світом править зло. Але герой не в змозі повірити в це. У фіналі з’являється в кутку ангел з німбом, який піднімає руку і каже "Я з тобою". В останню мить в квартиру вривається жінка героя, яка рятує йому життя.

Питання добра і зла з ще більшою силою ставиться в чудовому психологічному тексті "Пробач чи що". Там герой вбиває з пістолета в стані афекту грабіжника, який заліз вночі в його сімейну спальню. Здавалося би, зло наказане. Але це лише початок трагедії героя, якого спочатку відштовхує від себе дружина ("вбивця!"), а потім він бачить на похороні грабіжника маленьких дітей і матір, які голосять над батьком і сином. Де ж тут світло? В емпатії, співпереживанні. В світлі людської душі.

Як на мене, жодного песимізму в книгах Мельника нема. Є апокаліптичний пафос, про який чомусь не говорять критики. Але апокаліптичність - це не песимізм. Адже після армагедону чекає не кінець, а новий світ і нове життя. Вічне.

Творчість цього унікального автора наскрізь біблійна, хоча і не має нічого спільного з так званою "церковністю". Невипадково в новій книзі ми зустрічаємо оповідання під назвою "Кінець світу", де науковець безболісно (!) знищує життя на землі, але не тому, що він зловмисник, садист, а тому лише, що хоче зустрітися з богом. Бо не може бог не з’явитися тому, хто поклав кінець його творінню. Більше того, не може бог не бути учасником цього діяння, бо це він дав геніальному науковцю знання про хвилі, які в одну мить зупиняють обмін речовин в живих організмах на планеті.

Пригадую оповідання "Христос" із книги Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною", яка була у фіналі премії BBC Книга року-2012. Я була на презентації книги в книгарні "Є" в Києві і пам’ятаю, як письменнику приписували навіть атеїзм. Однак текст цей пронизаний наскрізь вірою, просто автор як справжній постмодерніст дозволяє собі відходити від канонічних рамок. Чи не біблійним є і сюжет повісті "Чому я не втомлююся жити", що дала назву його новій книзі? В центрі біблійної концепції – вічне загробне життя як перспектива людини. В раю або в пеклі.

У згаданій повісті фактично йдеться про здійснення такого раю (чи пекла?) на землі. Люди, завдяки пересадці мозку в тіла штучно виведених "корпів", живуть вже тисячу років і більше. І їх вічне життя раптом виявляється таким, що багато в чому програє з нашим коротким, як спалах, життям. Програє перш за все в інтенсивності, справжності, рідності.

Вже довелося чути, і що найбільша за розміром річ в новій книзі Мельника повість "Сміттєпровід" - це мало не суцільна "чорнуха". Де тут "чорнуха" я не зрозуміла. Звихнута мати-садистка, яка потрапляє в психушку… Сказати, що повість про це – значить нічого не сказати.

Не будемо переказувати сюжет, за яким героїні, матері-одиначці, доведеться перейти через багато випробувань. Все завершиться благополучно. Однак це повість зовсім не про жорстокість матерів і не про невдячність дітей. Це повість про боротьбу між сліпим материнським інстинктом і бажанням зберегти себе, своє "я" поруч із "маленьким звіреням". Про парадокси материнської любові. Врешті, про ту ж людську свободу, про яку Мельник стільки роздумував в "Далекому просторі". Трагедія материнської любові (народжувала, ростила і залишилася одна) переходить в світло мудрості, коли вже стара мати розуміє, що неможливо стати іншим. Навіть коли цей інший – твій рідний син.

Врешті, про невидиме світло мельникової прози говорить як ліричність багатьох його сюжетів (наприклад, "Пташка, яка замерзла на льоту", чимало поетичних сцен в "Сміттєпроводі", віршовий епіграф до книги), так і зовсім не а ля Павло Глазовий "англійський" гумор, що доходить інколи до трагікомічного сміху, як в оповіданнях "Інфаркт" (кумедні "злі боги"), "Мій Барабанкін" (кумедний трансформатор власного тіла і тіла коханої, у якої виростають ріжки та вим’я) і "Вдома у Бога" (ступор коханки алкоголіка, якій його друг пояснює, що в тіло її коханця вселився сам бог). Це той же парадоксальний, інтелектуальний гумор, що був в оповіданні "Кінець" з книги "Телефонуй мені, говори зі мною", де стара жінка молодіє, поки не стає немовлям, що повзає навкарачки, а врешті зникає в матці матері.

Наостанок хотілося би сказати, що проза цього письменника написана прозорою мовою, дуже сюжетна, класична за формою, читається легко, а думки ніби непомітні, бо вкладені в голови героїв, які живуть таким же життям, як ми всі. Так, у творчості Ярослава Мельника багато думок про зло, про смерть, про Бога, про благо людського безумства, яке нерідко є самою свободою, але в центрі цього всього жива, у вічних пошуках, людська душа, яка не втрачає надії і світла. І тому у фіналі завжди з’являється той ангел, який, завершуючи цикл людських метань і страждань, піднімає вверх праву руку і каже зболеному серцю: "Я з тобою".

Новини на цю ж тему