Подорожня історія від Лілії Мусіхіної

звичайник

Лілія Мусіхіна. Звичайник. Київ: Дуліби, 2014.

Лілія Мусіхіна - нове ім'я в художньому жанрі. Раніше її можна було зустріти на інших дорогах - зі свого Тернополя ходила вона таємничими хатами та місцинами, де живуть мольфари, відуни та знахарі, й досліджувала магічні вірування та обряди українців. Вона - етнограф і фольклорист, дослідниця дуже особливого боку життя, яке людину, що зазирає туди, обов'язково перетягує на свій бік, відкриває їй спеціальний зір на невидиме й нечуване, й робить її "іншою". Я в це особисто вірю - й люблю таких людей і їхні писання. І все це я написала тут для того, щоби пояснити цю книжку.

"Звичайник" - це, на мій погляд, нія кий не старосвітський роман, а подорожня книга, така собі road-story, стилізована під міфічні (бо хтозна, чи були вони насправді) "устиянські" книги - вони нібито передавалися усно серед сліпецьких мандрівних цехів. І одна з них звалася нібито саме так, як ця, яку ми тримаємо в руках.

Книжкою цією дослідниця вирішила провести нас курними дорогами українськими разом із таємничими сліпцями, чия місія була важливою й до певної міри "не від світу сього", однозначно.

Книжка писана для дорослого читача - з героєм-дитиною в центрі. Це - ризикований вибір, бо буває важко його "відстояти". Та Лілія сама, як усі бачать, хто читає її, хто співпрацює з волонтеркою Мусіхіною, спілкується з нею у Facebook, - є дуже природною й поетичною людиною, тому й вибір її звучить цілком зрозуміло, не фальшиво, впевнено, вписаний у ту поезію життя, якою завжди промовляє до світу українська культура.

Її лірична мелодія дуже притаманна нашим характерам, ми її часом соромимося, вважаючи себе "наївними селюками", але позбутися повністю не можемо - та й чи треба. В книжці тому так багато лагідних форм, мова її ласкава й дивовижно не видає в авторці тернополянку, хіба трохи.

"Велика відповідальність лежить на тому, хто бачить, відчуває і розуміє більше за інших",- каже її книжковий дід Мартин. І ясно, що вона теж так думає, тому й вкладає всі свої знанням про нас в кожен поворот мандрівки - там і знання про розрив-траву, що ніби відкривав вікно з одного світу в інший, і її ангел, що плакав, - не вигадка, а символ боротьби за життя, що такою тонкою мембраною захищене від смерті, і всі її яблука, вручені герою уві сні Богом на початку книжки, й згризені на Спаса наприкінці, і те, останнє, яке герой, поблукавши ціле життя, знову отримав від Бога, що висміяв його, - "Ти прожив таке довге життя і досі віриш у ті казки? Немає ніякої Смерті!" "Яблуко будеш?". І повів за собою.

Можливо дослідниця всієї нашої української душевної музики напише пізніше більш вправний роман - за усіма його законами, правилами й процедурами, бо фантазія її в цій книжці вперше відірвалася від канонів дослідницьких текстів і відчула, як гарно літати. Але й ця перша її спроба, ще й підтримана світлинами з рідкісними образами зниклих таємничих сліпців, - це цілком гідна сусідка на книжковій полиці, куди ставиш не все підряд.

Новини на цю ж тему