Борис Акунін: "Моя країна окупована ворогом"

На думку Акуніна, європейська цивілізаційна модель виглядає більш виграшно, ніж азійська
Image caption На думку Акуніна, європейська цивілізаційна модель виглядає більш виграшно, ніж азійська

У Лондоні проходить фестиваль російської літератури SLOVO. Один з учасників фестивалю - Борис Акунін (Григорій Чхартішвілі) завітав у гості до студії BBC.

З ним розмовляв оглядач Російської служби з питань культури Олександр Кан.

BBC: Григорій Шалвович, вітаю вас. Питань багато накопичилось, давайте почнемо ось з чого. Ви, крім письменства, активно займаєтеся громадською, навіть політичною діяльністю. Однак ці дві ваші іпостасі начебто майже не перетинаються. Хоча дві книги, "Цвинтарні історії" та "Арістономія" написані начебто спільно Борисом Акуніним і Григорієм Чхартішвілі. Не було бажання ці дві ваші іпостасі поєднати і написати відверто політичний роман? Або ж "Арістономію" так і варто розуміти?

Борис Акунін: У мене немає відчуття, що я будь-коли займався політичною діяльністю. Я, власне кажучи, ніколи не вдавав з себе політика. Інша справа, що мені здавалося важливим підтримати ту політичну силу, з думкою якої я згоден, і опонувати тій політичній силі, яка здається мені шкідливою для моєї країни. Але я при цьому завжди залишався письменником, залишаюся ним і зараз.

Я проводжу для себе внутрішнє - і сподіваюся, що це видно зовні, хоча, може бути, і не завжди - дуже чітке розрізнення між літературою і не-літературою. Коли я пишу романи - це романи. Вони завжди про якісь речі більші, ніж повсякденність.

Так, напевно, буває у всіх письменників. Це не означає, що я якось від повсякденності відсуваюсь, просто це існує для мене в іншому жанрі. У мене є блог, у мене є Facebook. Якщо я хочу сказати щось прямим текстом, не художньо, я там це і роблю. Відмінно цю функцію виконують, слава Богу, ось ці соціальні медіа.

BBC: Ну а з приводу політичного роману?

Борис Акунін: Не думаю, що... у будь-якому разі я не таким чином влаштований, щоб переносити свої безпосередні політичні відчуття в художню форму, у мене це так не працює.

Колись давно, на самому початку роботи, я написав кілька таких політичних фейлетонів, у вигляді експерименту, на злободенні теми. У мене навіть вийшла маленька книжка, яка називалася "Казки для ідіотів". Але не можу сказати, що мені самому цей експеримент дуже сподобався.

Мені здається, що зараз настали такі часи... чорно-білі, загалом, часи, коли про речі, що стосуються політики, потрібно говорити прямим текстом і без жодних ігор, без жодних кривлянь.

BBC: Останній рік, наскільки я розумію, вашу увагу і час в основному займає написання багатотомної "Історії держави Російської". Ви взялися за цю працю в період, коли країна переживала підйом політичної, ідеологізованої активності. Разом з тим ви заявили, що ця книга, ця праця ваша буде відстороненою від будь-яких ідеологічних передумов і ґрунтуватиметься виключно на фактах. Чи так це, і чому ви обрали саме таку позицію?

Борис Акунін: У мене виникло відчуття, що я живу в своїй власній країні, в Росії, і я іноді не розумію, чому вона така. Чому в ній відбувається це, а ось це не відбувається.

І в мене виникла внутрішня потреба в цьому розібратися. Тому що ми всі дуже любимо задаватися питанням, хто винен - набагато більше, ніж питанням, що робити, так?

І коли задається питання, хто винен, відразу знаходиться маса відповідей: винні ці, ні, винен Сталін, винні більшовики, ні, винні Романови. Починаєш думати, і йдеш усе далі й далі в минуле. Я врешті-решт вирішив, що піду в самий початок, до самих витоків, і пройду по всій цій канві.

У мене історична освіта, але це не означає, по-перше, що я історик. По-друге, ви не знайдете в наші часи історика, який був би фахівцем з історії всієї країни. Це всі фахівці з якоїсь теми або якогось періоду.

Тому я вирішив, що я напишу історію Росії очима не історика, а письменника. Я спробую зрозуміти, чому у нас така держава, яка вона є. Що в ній доброго, що в ній поганого. Що для неї корисно, що для неї некорисно.

Якщо ти хочеш це зрозуміти, а не комусь щось довести, потрібно відмовитися заздалегідь від всіляких ідеологій, від всіляких концепцій, інакше ти будеш з самого початку знати, куди ти прийдеш. Я не знаю, куди я прийду. Я, правда, не знаю.

Image caption Борис Акунін відповів на запитання читачів сайту bbcrussian.com

Я зараз пишу третій том, я дійшов до Смутного часу, до початку XVII століття. Мені дуже багато чого стало зрозуміло, але ще далеко не все. Це надзвичайно цікаве заняття. Я не знаю, якою мірою це потрібно моїм читачам, але воно, безумовно, потрібно мені, важливо для мене, і я точно буду цим продовжувати займатися, навіть якщо я чомусь перестану це здавати, я все одно буду її писати.

BBC: Ви згадали про свій блог. Нещодавно ви там написали, що якраз зараз знаходитесь у XVI столітті, і - я цитую - "це період, коли на Русі до колосальних розмірів зросла роль особистості, однієї-єдиної, государя Всієї Русі". Чи було коли-небудь у Росії інакше? І хто з правителів Росії, по-вашому, найбільш близький до ідеалу, чи є взагалі такі?

Борис Акунін: Роль особистості велика, коли держава жорстко централізована, особливо, якщо нею керують диктаторськи, тут має значення все - будь-який пчих, стан здоров'я правителя, монарха, може мати наслідки для життів мільйонів людей.

Особливо це характерно для Московії, держави, яка виникла у середині XV століття, після монгольського ярма, після того, як перша російська держава розвалилася. Московія була побудована на гранично жорсткій, ординській вертикалі влади, де тільки одна людина в країні має значення - це государ. Всі інші - його холопи.

Хто б вони не були - бояри, князі, останній селянин - всі його холопи. І такої жорсткої структури в російській історії потім не було аж до диктатур ХХ століття. Тому що і в XVI, і в XVII, і в XVIII столітті особистість самодержця була, звичайно, важлива, але не настільки. У XVI столітті, власне кажучи, законів-то ще не було - як вирішить государ, так все і буде.

Ну а що стосується особистостей в російській історії, я виділяю двох правителів: один сильно недооцінений, а другий сильно переоцінений. Сильно переоцінений - це Петро I, який, звичайно, сильний правитель, але не все у нього виходило, і не все у нього вийшло.

Набагато сильнішим й ефективнішим був, але якось менше звичайним людям знайомий, Іван III - власне кажучи, творець централізованої російської держави, якою я зараз займаюся. Це був надзвичайно ефективний правитель, який досяг всіх завдань, які перед собою поставив, і у якого, на відміну від Петра, не було жодного великого провалу.

Тому що Петро, наприклад, під Нарвою зазнав страшної поразки. Петро примудрився усією армією потрапити в оточення до турків під час Прутського походу. Петро навіщось витратив величезні гроші на будівництво Чорноморського флоту, який згнив в низинах Дону - вирубав всі вікові ліси тощо. У Івана III ви таких помилок не знайдете.

Це дуже цікавий досвід вибудовування держави, багато елементів якого збереглися, як не дивно, з XV століття досі.

BBC: Ще з історії хочеться задати питання, про яку ви зараз пишете і багато думаєте. Часто доводиться чути, що Росія - країна, приречена на неспроможність вийти на гідний шлях. Що виною тут навіть не недбайливі правителі, а якісь інші, об'єктивні причини: якесь серединне, невиразне, чи то європейське, чи то азіатське положення, клімат, православ'я, з його безініціативністю і покорою. Що ви можете сказати з цього приводу?

Борис Акунін: Я, напевно, зможу відповісти на це питання більш повно, коли я закінчу свою "Історію". Поки у мене складається відчуття, що проблеми, з якими ми стикаємося, пов'язані зі специфікою російської державності.

Тому що вона ще в ті часи, ще в XV столітті, була побудована таким чином, що це, з одного боку, забезпечувало сильну ударостійкість під час потрясінь, і допомогло цій державі зберегтися під час жахливих історичних ударів, в той же час це настільки жорстка структура, в якій держава завжди означала більше, ніж окрема особистість, в якій завжди правили, як в Орді.

В Орді хан правил не за законом, а за указом. Воля хана завжди була вищою за роль закону. На певному етапі історичного розвитку або в часи мобілізації це працює. У сучасному суспільстві це не працює ніяк.

Можна називати це як завгодно. Можна називати це конфліктом між європейською і азіатською цивілізаційними моделями - у кожної з них є свої сильні і слабкі сторони. Ми зараз живемо у світі, в якому європейська цивілізаційна модель виглядає більш виграшно, ніж азійська.

Вона виявляється більш ефективною. Вона побудована саме на розосередженні влади, вона побудована на тому, що особистості надають права, це відкриває ширше перед кожною людиною діапазон можливостей, і вона, без вказівки зверху, а сама по собі, починає щось робити, якимось чином покращувати своє життя, і всі ці зусилля, об'єднані разом, і об'єднані вмілою диригентською роботою, розвивають всю країну, все суспільство.

У нас, в Росії, проблеми з цим. У нас дуже пригнічена приватна ініціатива, що історично можна пояснити. У нас так і не утворилась правова держава, у нас закон як дишло. У XXI столітті це абсолютно нестерпно для розвитку економіки, промисловості, суспільства, чого завгодно. І доти, доки наша країна ці проблеми не вирішить, доки вона не проведе внутрішнє реформатування держави, нас так само і буде трясти і штурхати.

BBC: Перейдемо від історії до вас, власне. Що спонукало почати гру з іншими, крім Бориса Акуніна, псевдонімами: Анна Борисова, Анатолій Бруснікін. Що це, такий літературний постмодерністський прийом - можу, мовляв, і так. Або ж, особливо у випадку з Анатолієм Бруснікіним, це була спроба створити таку ідеологічну альтернативу закоренілому західнику Акуніну?

Борис Акунін: З одного боку, це, звичайно, гра, це було весело, задерикувато. Мені хотілося прожити другу молодість. Я, наприклад, з хвилюванням знову почав ходити в книжкові магазини, дивитися, як продаються книжки цих нових авторів. Ніхто не знав, що це я.

І коли я якось підійшов до книжкової вітрини, по-моєму, великої московської книгарні "Бібліо-Глобус" і побачив там в топ-десятці на трьох позиціях один роман Акуніна, один Бруснікіна, і один Борисової, я відчув неймовірний приплив адреналіну й ейфорії, це було приємно.

Але були тут речі і більш дорослі, більш серйозні. По-перше, на мене дуже сильно став тиснути вантаж читацьких очікувань. Читач - як дитина, він хоче, щоб йому весь час розповідали одну і ту ж казку. Він хоче, щоб йому весь час розповідали, скажімо, про Ераста Петровича Фандоріна. І більше йому нічого не треба.

І, якщо ти намагаєшся зробити крок вліво, крок вправо, лунають крики: стоп-стоп-стоп, ми так не домовлялися! Ти обіцяв нас розважати. А це що таке? Не треба експериментувати! Назад!

Я кілька разів пробував поміняти правила гри, і ці мої романи публіку дратували, безсумнівно. Вони від мене чекали не цього, це було порушенням якоїсь конвенції. Тому мені хотілося спробувати писати зовсім по-іншому.

Анатолій Бруснікін - це гра в слов'янофільство. Тому що я сам по собі. Я - західник, що й казати. Водночас я став думати, ну добре, слов'янофільство - якщо його вважати від слова "філос", від слова "любов". Ну, ось людина любить все слов'янське, все російське.

От як би він став писати? Що в цьому поганого? Нічого. Ось я написав такого - гой єси Бруснікін! Це було весело і, загалом, приємно. Була третя складова, суто професійна, оскільки мене професійно цікавлять питання книжкового ринку, книговидання, рентабельності, і все таке інше.

Я ж автор масової літератури, я повинен в цьому розбиратися. Я запропонував видавцеві провести цей експеримент. Ось ми беремо одного автора, Бруснікіна. Видавець в нього вкладає багато грошей, в рекламу та розкрутку, ми дивимося, як ми з нуля, з порожнього місця, за допомогою таких механізмів можемо розкрутити нове ім'я, зробити його бестселером.

За контрастом ми беремо іншого автора, не вкладаємо в рекламу нічого, розраховуємо тільки на сарафанне радіо і подивимося, що буде з цим. Нам цікаво було порівняти ці дві моделі.

Вийшло дуже по-різному, тому що перший роман Бруснікіна за допомогою скаженої реклами продав щось на зразок 750 тис. примірників, що на першій книзі зовсім неймовірно. Але прибуток там вийшов мізерний, тому що величезні гроші були вкладені в рекламу. Зате другий і третій роман Бруснікіна - на рекламі можна було вже заощадити.

BBC: Не треба було вже розкручувати...

Борис Акунін: Борисова продала набагато меншу кількість примірників, але з точки зору рентабельності, ефективності, там вийшов коефіцієнт вище. Все це такі цікаві, цікаві штабні навчання. Власне кажучи, і не цілком штабні.

BBC: Наскільки я розумію, ви зараз більшу частину часу проводите поза Росією. Чи часто ви їздите туди, чи часто буваєте в Москві, і чи бачите ви своє місце там як літератора, ну і як - ви відмовляєтеся визнавати себе політиком, - але у всякому разі, активіста. Свого часу ви досить активно заявляли про свою позицію.

Борис Акунін: Зараз буду говорити про сумне. Я в Росію перестав зовсім їздити. І доти, доки там не зміняться атмосфера і клімат, я туди їздити не збираюся. Я вирішив, що з мене досить, і що я хочу поїхати, я вирішив десь наприкінці літа, на початку минулої осені.

У мене виникло тверде відчуття, що моя країна окупована ворогом. Все, що мені в житті було завжди вороже, все, що мені було ненависно, воно зараз править бал. Шовінізм, ксенофобія, агресивна брехня, нетерпимість до інакомислення, це все зараз заполонило весь простір навколо.

Який у цій ситуації є вибір? Або ти їдеш з цього простору, або ти, я не знаю, залишаєш свою мирну професію, береш рушницю і йдеш в партизани битися з окупантами. Але партизанам можна битися з окупантами, якщо їх підтримує мирне населення. Тому що партизан, якого не підтримують навколишні села, - за кого він, власне кажучи, партизанить?

А відчуття, що мирне населення дотримується тих самих поглядів, що і я, у мене абсолютно не було. Навпаки, всі навколо якось страшно тішилися, їм все було чудово. Я з'їздив на початку зими до Росії ще раз, подивитися, чи не стало краще. Стало гірше. Стало гірше.

Я прекрасно розумію, як цей механізм влаштований. Я розумію, чому це відбувається. Це досить проста рецептура. Береться застарілий імперський комплекс, що сидить в масовій свідомості, вмикається телевізор на повну котушку, виходить результат. Але від того, що я це розумію, мені веселіше не стає.

Загалом, у мене зараз такий період, знаєте, який буває, коли вирішують роз'їхатися і перевірити свої почуття в розлуці.

BBC: Тобто проблема, як ви самі визнаєте, не стільки у владі, скільки в підтримці її населенням?

Борис Акунін: Головна проблема не в людині на ім'я Володимир Путін. Головна проблема в мізках населення. Доти, доки люди не зрозуміють, що їм дурять голову, доки вони не подорослішають, доки вони не почнуть мислити самостійно... Якщо я можу чимось у цьому посприяти... але я можу зробити це лише за допомогою слова. Зараз, у мене таке відчуття, в Росії період політики тимчасово закінчився. Це таке затишшя, але я боюся, що це затишшя перед бурею.

BBC: І останнє питання. Ви за основною професією - японіст, але багато займалися перекладами, в тому числі і англомовної літератури. Зараз ми з вами знаходимося тут, в Англії. Якою мірою ваш англійський досвід відбивається або відіб'ється в ваших подальших книгах?

Борис Акунін: Боюся, що ніяк. Я знаходжусь ось зараз в Лондоні, але в голові у мене суцільні російські справи і російські проблеми, я не вилажу з російського Facebook, я працюю над двома проектами, один з яких - це Росія XVI століття, а другий - Росія, вірніше, Радянський Союз 20-х років XX століття - я, мабуть, нікуди з цього простору не виберуся.