BBCUkrainian.com
Російська
Румунська
Інші мови
 
Останнє поновлення: п’ятниця, 15 липня 2005 p., 15:05 GMT 18:05 за Києвом
 
Перешліть цю сторінку другові Версія для друку
Марина Левицька вперше їде до України
 

 
 
Обкладинка
"Коротка історія тракторів по-українськи" - ця назва роману британки українського походження Марини Левицької зараз добре відома британській читаючій публіці.

В Україні також все більше людей також знає про цей бестселер, особливо після того, як роман Левицької здобув престижну премію в жанрі комедійної літератури "Боллінджер Еврімен Вудхауз".

Проте для самої Марини Левицької оприлюднення роману означало не лише перше в житті літературне визнання, але й неймовірну особисту історію.

Британка, яка ніколи в житті не була в Україні (хоча й говорить українською мовою, яка дуже нагадує справжній полтавський суржик), вперше їде на батьківщину своєї родини - з якою вона також познайомиться вперше в житті.

Ми поговорили з пані Левицькою за кілька годин до її відлету, і вона поділилася своїми сподіваннями та надіями. Інтерв'ю, яке ви зараз читатимете, велося українською, але я взяла на себе сміливість дещо привести нашу розмову в відповідність до норм української літературної мови, хоча була спокуса лишити все як є. "Всьо-таки я не знаю, єслі ето буде легко перекладать, потому што ето комедія, много відходить від того, што ето чужий язик".

Марина Левицька сама підсміюється зі своєї української мови і каже, що багато з її персонажів говорять ламаною англійською, що створює комічний ефект, тож вона запрошує українців посміятися - цього разу вже з її мови. Проте аудіозапис розмови ми залишимо для наших радіохвиль.

І коротко про сам роман: дві ворогуючі сестри, Вєра і Надежда, виявляють, що їхній 82-річний батько збирається одружитися з українкою з Тернополя Валентиною, яка має пишні груди, сина і чітке бажання здобути для себе і нього західний спосіб життя з новими машинами, Оксфордами та багатим чоловіком.

Проте як з'ясовується, Ніколай зовсім не багатий; єдине, чого в нього хоч відбавляй, - це фантазій та химерних ідей. Він пише працю свого життя - коротку історію тракторів, примусово об'єднані сестри намагаються врятувати батька від фінансової руїни, а Валентина, працюючи на чорних роботах, і далі прагне здійснення оманливої мрії про багате і безтурботне життя на Заході за чоловіком-мільйонером.

Книга зачіпає і українську історію від часів революції, громадянської війни та Голодомору, і жахи життя в голодній і бандитській Україні середини 90-х, і дволикість західного суспільства, втілену двома сестрами, які нібито росли в одній країні, а таке враження, що в різних.

Бі-Бі-Сі: Пані Марино, чого ви очікуєте від цього візиту? Це ваш перший візит в Україну, чи ви вже там побували?

М. Левицька: Перший! Я була в Сочі, але Сочі - це Росія, правда? Так що це перший раз, що я їду в Україну.

Бі-Бі-Сі: Які у вас очікування?

М. Левицька: Я зовсім не знаю. Я з великим нетерпінням чекаю на зустріч зі своєю українською сім'єю, хочу їх обійняти, поцілувати... В Україні, я думаю, буде дуже красиво. Думаю, що природа буде красива, Київ буде красивий, буде тепло... але я не знаю, чи Луганськ буде такий красивий. Деякі мої англійські друзі були в Луганську, і вони мені кажуть, що там дуже багато індустрії. Так що я справді не знаю; мої сподівання всі відкриті.

Бі-Бі-Сі: Якою ви собі завжди уявляли Україну, зростаючи в Британії? Такою квітучою, як розповідає один з героїв вашої книги, чи?...

М. Левицька: Так, квітучою, - сільське господарство, природа, великі поля, повні пшениці, тихі, широкі ріки... корови, квіти... зелений гай. Так мені розповідали батьки; насправді я не знаю, чи зараз так є.

Бі-Бі-Сі: Ви не боїтеся розчаруватися, коли приїдете і побачите, можливо, якусь індустріальну сторону України, а не лише пасторальну?

М. Левицька: Я знаю... я була в Росії і знаю, що там не дуже гарно. Там індустрія, а природа знаходиться десь збоку.

Бі-Бі-Сі: У вашій книзі кілька персонажів - це українці з України. А кілька - це українці, які виросли чи багато років прожили у Великій Британії. Яких людей ви очікуєте зустріти в самій Україні?

М. Левицька: Ті українці, яких я знаю в Великій Британії, вони всі старі. З моєї генерації я знаю дуже мало українців, а то й зовсім не знаю. Деякі друзі і колеги на роботі такі самі, як я. Так що мені буде дуже цікаво зустрітися з молодими українцями. Дуже хочу поговорити з моїми новими українськими родичами - про українську Помаранчеву революцію, як вони там все сприйняли, чи справді все було так прекрасно, як тут в газетах писали на Заході. Я зовсім не знаю, як все буде, і на все чекаю.

Бі-Бі-Сі: Пані Марино, як взагалі виникла ідея написати цю книжку і як потім написання роману "Коротка історія тракторів по-українськи", який здобув престижну премію Вудхауса, призвело до того, що ви познайомилися зі своєю родиною? Як це все почалося?

М. Левицька: Ну, я справді не думала, що напишу таку "комічну" книгу... Я знаю, що в житті - у всякому, не лише житті українців - є багато комедії, але також і трагедії. Насправді я хотіла написати історію моєї мами. Так я почала, але ця друга історія - цього старого, трохи схожого на мого батька, але не зовсім - це була також прекрасна історія, яку я знайшла. Я не могла її не написати. Але поки писала, я все думала про історію України, яку мені мама розповідала. Отже, я розповіла разом ці дві історії.

Бі-Бі-Сі: А потім якимось чином ви знайшли свою родину в Луганську, про яку ви не знали?

М. Левицька: Так, так, так і знайшла. Я шукала інформацію на Інтернеті про своє прізвище, і написала імена батька, матері, і поставила на Інтернет. Чекала, чекала - нічого не чути. А потім, через шість місяців, мені прийшла відповідь - одна, а потім дві інших. Я спочатку не повірила, подумала - це не може справді бути моя сім'я, це просто якісь українці чи росіяни. Але я їм відповіла, і вони одразу почали мені слати фотографії, і мені було так дуже... я навіть не знаю, як сказати. Мені одразу сльози навернулися на очі, бо там були фотографії батька і мами, коли вони були молоді, їм було по двадцять років, коли вони зустрілися. Вони були такі красиві, ці фотографії, і мені було все таке близьке... так що я не знаю, як буде, але...

Бі-Бі-Сі: Але ви раді, що їдете до України?

М. Левицька: Дуже рада. Я завжди хотіла приїхати, але все-таки поїхати до своїх - це прекрасно, набагато краще. Там моя тьотя мене буде очікувати, сестра моєї мами. Мама десять років тому померла, а сестра ще там жива!

Бі-Бі-Сі: І ви її ніколи не бачили?

М. Левицька: Ніколи не бачила.

Бі-Бі-Сі: І навіть не знали, що вона існує?

М. Левицька: Я справді не знала, що вона ще жива. Коли моя мама була жива, я з нею поговорила і зробила запис на плівку. Вона все розповіла про своє життя, і тепер її сестра зможе послухати. Я думаю, їй це буде дуже цікаво.

Бі-Бі-Сі: Просто неймовірна історія... а почалося все з того, що вам запропонували сходити на курси красного письменства при тому університеті, де ви викладаєте?

М. Левицька: Так, справді так вийшло. Я все життя писала й писала, але все-таки це така історія важка і нетипова. Але я всім показувала, і нарешті на цих курсах був такий агент, і йому це було дуже цікаво. Через нього я дуже швидко знайшла видавця.

Бі-Бі-Сі: Розкажіть трохи про оці премії - ви отримали премію Вудхауса за найкращий твір у гумористичному жанрі і були в фіналі престижної премії Оранж... Як ви сприйняли цей раптовий вибух слави - адже про вас багато писали газети, - це було несподівано?

М. Левицька: Зовсім несподівано. Я справді не знала, що станеться з цією книгою. Вперше щось цікаве відбулося на радіо Бі-Бі-Сі, вони читали цю книгу. Дуже добре читали. Потім вона була на телебаченні, потім мене номінували на премію Оранж, і потім - Вудхауз. Повністю ця премія називається Болінжер Еврімен Вудхауз, премія в комічному жанрі. Але все це несподівано.

Бі-Бі-Сі: Цей несподіваний успіх - він також і в матеріальному плані щось приносить, чи це тільки успіх моральний?

М. Левицька: Ну, і моральний, і я сподіваюся, буде матеріальний також. Зараз книжка ще продається у твердій обкладинці.

Бі-Бі-Сі: Тобто коли книжка виходить у м'якій обкладинці, тоді вже є сподівання на якийсь прибуток?

М. Левицька: Так, сподіваюся. Можливо, буде навіть фільм чи телекомедія - про це йдуть розмови. В цей час матерільної вигоди мало, але я сподіваюся, що буде більше!

Бі-Бі-Сі: Чого вам і бажаємо! Я також сподіваюся - переконана, що й багато потенційних читачів в Україні також, - що ваша книга якимось чином потрапить на українські книжкові полиці...

М. Левицька: Я дуже сподіваюся, що її перекладуть на українську мову чи, може, на російську. Але не знаю, чи це буде легко, бо комічні моменти виходять від того, що українці говорять англійською, і це для них чужа мова...

Бі-Бі-Сі: так, багато українських синтаксичних конструкцій...

М. Левицька: Правда, бо як це перекладатиметься - я справді не знаю. Але думаю, це буде цікаво.

Бі-Бі-Сі: Тож звідки в Україні походить ваша родина, ваші батьки?

М. Левицька: Мамині батьки з Полтави, і та родина у нас живе в Луганську. А татові батьки жили в Києві, я думаю, а потім в Дашеві на Західній Україні. Так що коли будемо в Києві, сподіваємося, що буде можливість відвідати і Дашів, подивитися, чи зможемо знайти старий будинок, де жив батько і львівська родина.

Бі-Бі-Сі: Ваша мова якимось дивовижним чином - хоч ви ніколи не були в Україні - нагадує мені розмовну мову Полтави, те, що ми називаємо "суржик", українську з російськими запозиченнями...

М. Левицька: Справді? (Сміється - ред). Це мова, якої мене мама навчала. А вона, звичайно, жила в Полтаві на хуторі. Отже, в моїй книзі українці смішно говорять англійською, але самі українці можуть також з мене сміятися, з того, як я трохи говорю по-українськи.

Бі-Бі-Сі: В Україні вже багато знають і пишуть книгу. Що б ви сказали українським критикам чи майбутнім читачам? Адже вже були незадоволені відгуки про ваших героїв-українців з України, зокрема Валентину, яка має пару прекрасних боттічеллівських грудей, але не дуже шляхетні наміри?

М. Левицька: Після того, як я написала цю книгу, багато людей мені написали свої історії, і я бачу, що таких жінок, як ця, багато. Не тільки українок, а росіянок - і я думаю, всяких. Це не тільки українці, що мають такі історії. Не знаю; може, українцям не сподобається, що ми так підсміюємося. Але ж любов - це також часто сміх. І коли люди закохуються, часто з цього виходить комедія.

Бі-Бі-Сі: Мені особисто здається, що книга написана з великою любов'ю до країни, яку ви ніколи не бачили, до її історії, зі смутком за цю історію...

М. Левицька: Коли я її писала, я знала небагато, проте багато вивчила за цей час. Наприклад, там є про голодомор. Мені мама не дуже багато розповідала про це, бо я думаю, їй було дуже важко говорити про ці жахливі часи, їй не хотілося про це говорити. Але я почала про це читати, і шукала на Інтернеті. Так що я тепер більше знаю, ніж раніше.

Бі-Бі-Сі: Дуже дякую - і сподіваюся, що ми поспілкуємося і після того, як приїдете і розкажете про свої враження.

М. Левицька: Я розповім - я думаю, це для мене буде дуже цікаво.

 
 
Також на цю тему
 
 
Читайте також
 
 
Перешліть цю сторінку другові Версія для друку
 
  RSS News Feeds
 
BBC Copyright Logo ^^ На початок сторінки
 
  Головна сторінка| Україна| Бізнес | Світ| Культура i cуспільство| Преса|Докладно| Фотогалереї| Learning English| Погода|Форум
 
  BBC News >> | BBC Sport >> | BBC Weather >> | BBC World Service >> | BBC Languages >>
 
 Технічна допомога|Зв’язок з нами |Про нас|Новини е-поштою|Права та застереження