BBCUkrainian.com
Російська
Румунська
Інші мови
 
Останнє поновлення: п’ятниця, 30 грудня 2005 p., 17:17 GMT 19:17 за Києвом
 
Перешліть цю сторінку другові Версія для друку
Іздрик: я писав з насолодою, близькою до фізичної
 

 
 
Роман Юрія Іздрика "АМТМ" бере участь у конкурсі "Аудиторія Бі-Бі-Сі обирає книгу року".

"Юрій Іздрик, "АМTM" - епохальний роман, як і кожен роман Іздрика", - написав читач, що підписався Самійло Немирич, Львів.

Бі-Бі-Сі: Як вас звуть, скільки вам років і де ви народилися?

Ю. Іздрик: Це питання до мене? Я називаюся Юрко Іздрик, років мені 43. Народився я у місті Калуш Івано-Франківської області України.

Бі-Бі-Сі: Які ще книжки ви написали, адже це далеко не єдина книжка?

Ю. Іздрик: До цього в мене було три книжки: "Воццек", "Подвійний Леон" і "Острів КРК".

Бі-Бі-Сі: Вас перекладали на які-небудь мови?

Ю. Іздрик: Мене перекладали польською, англійською, російською, білоруською і трішки німецькою.

Бі-Бі-Сі: А якою екзотичною мовою вам би хотілося, щоб вас переклали?

Ю. Іздрик: Жодною.

Бі-Бі-Сі: Чим ви заробляєте на хліб на щоденній основі?

Ю. Іздрик: На хліб я заробляю тим, що редагую і випускаю, роблю, властиво, від "А" до "Я" літературний часопис "Четвер".

Бі-Бі-Сі: Цей часопис почався в якому році? Він має довгу і славетну історію.

Ю. Іздрик: Історія почалася в 1989 році, а перше число з’явилося в самвидаві в 1990 році, отже, це вже 15 років.

Бі-Бі-Сі: Як ви почали писати?

Ю. Іздрик: Як я почав писати – це, мабуть, не так цікаво. Почав писати як і всі молоді люди – випадково, мабуть, або закономірно, а от публікуватися почав у власному журналі, для чого він і був на початку задуманий.

Бі-Бі-Сі: Чому ви надаєте перевагу – натхненню, чи принципу "ні дня без рядка"? Тобто, письменницька праця – це щоденна праця, чи для вас це свято, яке завжди з тобою?

Ю. Іздрик: Я надаю перевагу тим рідкісним хвилинам, коли ти впевнений, що пишеш добре. Чи це свято, чи це важка праця, чи це сеанс психотерапії – не має значення. Однаково ці моменти трапляються дуже рідко.

Бі-Бі-Сі: В деяких ваших творах герої вживають хімічні речовини, включно з алкоголем, або намагаються щиро їх не вживати. Це пережите на власному досвіді?

Ю. Іздрик: Це може бути відображенням повсякденної реальності. Якщо ж йдеться про мене не як про автора, а як про людину – мені не подобаються будь-які стани зміненої свідомості.

Бі-Бі-Сі: Розкажіть, будь ласка, про цю книжку вашу "АМТМ", яку запропонували наші читачі.

Ю. Іздрик: Для мене це унікальна книжка, оскільки це перший текст, який я писав справді з радістю, чи саме з насолодою близькою до фізичної, часами просто регочучи над записаним текстом. І власне, в зв’язку з тим, що цей досвід для мене унікальний, я волів би і цю книжку в своєму доробку розглядати як виняткову, достатньо цікаву. Найціннішою у ній я вважаю внутрішню структуру, яка може нагадувати, скажімо, пазли, складені, впорядковані пазли; або ж, за висловом літературознавця Богдани Матіяш – це текст, який має внутрішню пам’ять. Мені подобається це означення. Це відповідає дійсності.

Бі-Бі-Сі: Пане Юрію, ви український письменник, як вам здаєтсья, бути українським письменником – це як, це важко, це якось інакше, ніж бути будь-яким іншим, чи це почесно, чи це просто так само? Чи вам би було легше бути яким-небудь іншим письменником?

Ю. Іздрик: Я не знаю, що означає бути неукраїнським письменником, тому мені важко до чогось би порівняти. З іншого боку – я не дуже знаю, що таке бути українським письменником, тому що це словосполучення в нашій ситуації майже оксюморон. Я волію вважати себе приватною людиною, яка пише для своїх приватних потреб якісь тексти.

RAДIO ҐАҐА (Оповідання з книжки АМТМ Юрія Іздрика, надане ним самим)

... Щось мені недобре...
Том Стоппард. Розенкранц і Ґільденстерн мертві

Він з’явився пізно, коли я вже лягав спати. Однак я зрадів йому — ми не бачилися кільканадцять років і листувалися рідко — ні він, ні я не були фанатиками епістолярного жанру, а якщо й надсилали час від часу якісь раритетні поштівки, то радше задля обміну поліграфічними курйозами, аніж заради примарних повідомлень.
Пам’ятаю, одного разу отримав від нього фото двох самогубців, які, взявшись за руки, скочили з даху і втелющилися в мікроавтобус Pizza Hut. Однак родзинкою, річ ясна, була не сама фіксація парного суїциду — такі дурниці нас не цікавили, — а його приписка, ніби цей випадок стався «на вулиці... святого... гм... Петра...» (зберігаю стилістику ориґіналу). Це й справді здавалося парадоксальним, оскільки всі реклами, афіші й вивіски на поштівці були підписані ієрогліфами.
У відповідь я надіслав йому знимку залізничної катастрофи 1895 року на паризькому вокзалі Монпарнас, коли паротяг, протаранивши станційну стіну, вилетів на перони сабвею. Я не залишився в коментарному боргу і додав до поштівки докладну історичну довідку, згідно з якою той потяг їхав зі Львова (існував свого часу такий славнозвісний Східний експрес) та за всіма реляціями трансаґентств таки доїхав до пункту призначення, що ним був ніякий не Париж (Париж — транзит), а невелике містечко на південному узбережжі, де, як подейкують, того ж таки дня злетіла у повітря новозбудована ратуша із колекційним годинником, у якому найбільшою цінністю вважалася фіґурка п’кної смртічки. Це дало підстави тодішній жовтій пресі галасувати про т.зв. «галицьких сепаратистів-терористів», та оскільки справа продовження не мала, злі язики змовкли.
Отож я втішився його візитові, навіть не зважаючи на пізню годину.
З несподіванки обійняв його й поплескав по спині, чого колись він страшенно не любив, однак сьогодні зволив не помітити мого промаху.
Привіз мені повну торбу дитячих забавок. Сказав, що його діти вже виросли з такого віку, а мені незабаром усе це добро знадобиться.
— У тебе є діти? — з недовірою запитав я.
— Д-д-ві д-д-дівчинки. А що тут д-д-дивного? — на деяких літерах він затинався.
— Та нічого, просто ти ніколи не говорив про це.
— Т-т-та не б-б-було про що г-г-говорити. Народилися, виросли, і всі д-д-ділá. Скоро вже заміж зби-би-биратимуться.
Я не став його розпитувати, як звати дівчат, скільки їм років, де навчаються тощо — між нами таке було неприйняте і, може, навіть неприйнятне. Не став я також розпитувати, звідки він дізнався про вагітність Meowth. Якось там дізнався — справа нехитра — та ще й, бач, притарабанив повну торбу іграшок. Усе це було неспроста. Все це означало щось, і то щось неабияке, та я був надто збентежений, аби вдаватися в розмірковування.
Ми перейшли на кухню, я поставив перед ним пляшку коньяку, а собі налив кефіру, з чого він вдавано і коротко реготнув, але розвивати цю тему з делікатності не став. Та за найвищим рахунком нам узагалі не було про що розмовляти! Проте залишалася ще мета його візиту. Навіть якщо до кінця зустрічі вона залишиться у сфері невисловлюваного, однак це щось та означатиме. А його загадки мені розгадувати не вперше.
Аби чимось зайняти себе і заразом створити видимість нормальної зустрічі старих приятелів, я почав перебирати подаровані забавки. Зрозуміло, весь цей дівочий спадок мав яскраво виражені гендерні ознаки — потвори-Барбі (2 штуки, без партнера); якісь обридливі латексні немовлята, виготовлені з усіма анатомічними подробицями, так, ніби призначалися для педофілійних секс-шопів; не менш збоченський лікарський комплект, до якого окрім шприців із затупленими голками, фонендоскопа й пластикового термометра, входили ще й гінекологічні щипці, набір естетських скальпелів і циркулярна пилка для розпилювання черепних кісток; конструктор Lego, тематично пов’язаний із побутом наркодиспансеру; політкоректний Карлсон — з монголоїдними рисами, кульгавий, з кульчиком у правому вусі і написом на футболці «I have AIDS». Мою увагу привернув було просторовий тривимірний хрест без будь-яких ознак іграшковості, але мій гість швидко відібрав його і кинув у загальну купу.
— Це так з-з-званий Threed-d-deecross t-t-transformer, — поспіхом сказав він. — Це р-р-радше для тебе, а не для м-малого.
Я, може, й розпитав би детальніше, що то за трансформер, призначений для мене, але те, що приятель знає навіть стать майбутньої дитини, відбило в мене охоту розпитуватися.

Аби полегшити собі розповідь про безіменного приятеля (бо імені його я називати наміру не маю), мушу бодай коротко описати його. За освітою він був дантистом, однак працював ковалем у декоративно-оздоблювальному цеху. Згідно із своїм дипломом мав чудові білі зуби, а у відповідності до нового фаху —— трохи приплюснуте, немов здеформоване зайвим ударом молотка обличчя. Носив бороду, завжди трохи обсмалену на кінцях, і перстень, куплений колись у циганів. Я не здивувався б, якби виявилося, що тепер він торгує кіньми або грає на тоталізаторі.
Його стоматологічне минуле дивним чином виліковувало карієс і парадонтоз у всіх теперішніх знайомих. З огляду на це я мав би підтримувати з ним тісніші стосунки, однак наш ефемерний зв’язок, що вимагав саме таких, поодиноких контактів, видавався мені важливішим з-з-за г-г-гігієну jamy ustnej.

Я висипав залишки торби просто на стіл. Серед решти забавок знайшлися: зроблений з двох сірникових коробок і шматка нитки телефон; брязкальце, виготовлене з кавової бляшанки та бобів квасолі; ціла флотилія паперових літачків; військовий кашкет, складений з пожовклих сторінок журналу «Нова хата» за 1928 рік; жерстяний вітрячок, цілком конкурентноспроможний щодо Карлсонового пропелера; клаптиковий фланелевий заєць з вибалушеними від постійного здивування ґудзиками очей; скринька для дитячих скарбів, цілком дотепно створена на базі коробки з-під кубинських сиґар «Че Ґевара»; сконструйований зі старих окулярів телескоп та інша самопальна поїбень.
— Твоїх рук діло? — з повагою запитав я.
— Т-т-та, в-в-від нічого робити. Т-т-ти ж бачиш, ц-ц-ці фабричні монстри... — і він знову надовго замовк. Але по якійсь паузі спромігся видушити із себе:
— ...тут усе д-д-дівчаче... але я ту-ту-тут з-з-робив... спеціально... п-п-подарунок... — і він витягнув з кишені маленьку модель авта, зроблену з тюбика крему «Боро плюс».
Я розчулився до глибини душі — такі прояви немудрящої людяності були з його боку рідкістю, — але вдруге плескати по плечах не наважився.
Уже закінчуючи перебирати забавки, я наткнувся на безперечно нефабричну, але й не саморобну річ — мініатюрний шаховий апарат у подобі турка, що сидить за секретером із невеличкою шахівницею. Без додаткових експериментів було видно, що апарат діючий, і навіть на тлі найсучасніших цяцьок він виглядав на справжнє чудо техніки.
— Грає? — з простої ввічливості запитав я.
— Г-г-гірше.
— Тобто?
— З-з-завжди виг-г-г-рає.
— Здобутки йобаного Майкрософта?
— Г-г-гірше, — коваль-дантист ніколи не грішив багатослівністю.
— Т-т-тобто? — вирішив я підіграти йому.
— Д-д-древні халдейські з-з-заморочки. Цій ма-ма-машинці вже кілька тисяч років.
— Та йди ти... — мені здалося, що коньяк почав діяти, а мій приятель навіть після невеликої дози алкоголю змінювався до невпізнання.
— Зуб д-д-даю, — сказав він якось аж гордовито, і з цієї пихи, і з цієї прихованої цитати (наш таємний код передбачав цитування на позір безпритульних фраз, авторство яких, тим не менше, було нам достеменно відоме), з цієї псевдоцитати, якщо хочете, я зрозумів, що він не жартує і що коньяк тут ні до чого.
— Халдейські заморочки... — протягнув я замислено і зробив хід у вже розпочатій кимось партії.
Турок хитнув маленькою безмозклою голівкою і, не вагаючись, вліпив мені елеґантний мат.
— Ні хуя собі! — вихопилося в мене.
— Л-л-лишися. Цього ч-ч-чорта обіграє л-л-лише об-б-б-раний. М-м-може, твій м-м-малий...
— Слухай, звідки ти знаєш, що в мене буде син?! — обірвав я його, але відповіді не отримав, бо нагло згасло світло, і реакція мого приятеля дещо збила мене з пантелику (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о.):
— Denmark`s a cunt! — вигукнув він, не затинаючись, і перехилив рештки коньяку просто з пляшки.
А потім ні до ладу, ні до прикладу з пияцьким пафосом додав:
— Ш-ш-ша... шанування моє цим колоніям Чорного лісу!
Це була одна з наших криптограм, але перебріхана до невпізнання, що могло означати одне з двох: або алкоголь почав діяти надто швидко, або я проґавив зміну шифру.
— Ти можеш сказати по-людськи, що це все означає? — запитав я, запалюючи недогарок свічки й вставляючи її у відповідний паз конструктора Lego.
— З-з-з-ро-б-б-би чаю, — попросив він замість відповіді.
— Чаю не буде, — мусив констатувати я за хвилину. — Воду і газ теж відключили. (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о. Г. а. з. в. и. м. к. н. у. л. и. В. о. д. у. п. е. р. е. к. р. и. л. и.) То скажеш, що це все означає?
— Б-б-боюся...
— Я теж.
— ...б-б-боюся, сьогодні не твій день.
— Боюся, що саме мій. Але має ж це щось означати...
Він повагався якусь мить, а потім з максимально можливою в його ситуації швидкістю перехопив мою фразу:
— М-м-має ж це означати ще щось, окрім п-п-перерозподілу м-м-майна, так? Список м-м-можливих п-п-пояснень: п-п-перше — ти сам цього хочеш, о-о-орлику. На дні своєї п-п-підсвідомості ти сам граєш п-п-проти себе на спокуту власного м-м-минулого, якого не слід згадувати. Друге...
— Старий, тебе заносить, не здається?
Однак він не слухав мене.
— Д-д-друге. Час намертво з-з-зупинився, і З-з-загір, що випав колись, випадає д-д-дев’яносто разів поспіль. З-з-загалом сумнівно.
Мені залишалося лише слухати його п’яну маячню. Може, хоч так вдасться бодай щось довідатися.
— Третє. Бо-божисте втручання, сказати б, не-небесна ласка послана тобі (див. притчу про дітей Iзраїлевих), або на-на-навпаки — вища кара (див. притчу про дружину Лота). Ч-четверте. В тебе є р-р-радіоприймач?
— Так світла ж немає.
— Я н-н-не п-п-про світло тебе п-п-питаю, я п-п-питаю, чи є в тебе р-р-радіоприймач.
— Є. Допотопний, ще бáтьків.
— Ну т-т-то увімкни.
Я раптом згадав, що в комірці в мене повинні були з6ерігатися гальванічні елементи від старої армійської батареї. Мене вже не дивувало, що мій гість, очевидно, з н а в про них — виглядало на те, що нині він знає все, принаймні найнеобхідніше. Я сумнівався, що акумулятори чогось варті, але моя довіра до цього незбагненного знання вже переростала сумніви.
Свічка догоріла й погасла, тож і пошуки, і монтаж довелося робити в цілковитій темряві, час від часу чвиркаючи запальничкою і слухаючи белькотання, що долинало з-за столу, роблячись чимраз нерозбірливішим.
— М-м-ми втрапили в п-п-пастку. Кожен н-н-найменший наш учинок п-п-породжує інший, не знати, д-д-де, не знати, ч-ч-чий, а той — ще інший і так д-д-далі. Тож роздивляймося і п-п-прислухаймося, маймося на ба-ба-бачності, д-д-додержуймося інструкцій, і воздасться н-н-нам.
«Ага, — подумав я про себе, — однієї інструкції я вже дотримався собі на голову. А роздивлятися і прислухатися це зараз якраз дуже актуально — без світла з п’яним співрозмовником». Та вголос сказав:
— Але як довго?
— П-п-поки все не-не-не скінчиться саме собою. Т-т-ут є своя л-л-логіка: все скінчиться саме собою, тож не п-переймайся. Розслабся. Спробуй одержати м-м-максимум задоволення. Хтось візьме тебе за руку і поведе, наче ди-ди-дитину, байдуже, що ти давно вже втратив не-невинність, тобі наче д-д-дарують додаткову пайку д-д-дитинства якраз тоді, коли най-най-найменше цього сподіваєшся, це наче ви-ви-винагорода за добру по-по-поведінку, або за те, що дитинства взагалі не було... Я сам собі н-не суперечу?
Мені вже набридло його розпатякування.
— Готово, — сказав я, докручуючи останню клему
— О д-дай нам д-д-днесь машкáру в-в-ідповідну, — протягнув речитативом він.
Це вже було занадто.
— Слухай, старий, ти хотів радіо, ось маєш радіо, що далі?
Він важко підійнявся з-за столу й підійшов до приймача, який я прилаштував просто на газовій плиті. Натиснув кнопку, — неймовірно, але запалилося зелене вічко, — і почав крутити коліщатко настройки. Річ ясна, в діапазоні довгих хвиль ловило тільки шепеляве ефірне шамотіння.
— Ось б-б-ачиш, я ж к-к-казав, — (хоч ніби що я мав би бачити), — ц-ц-це в-в-воно.
Він затинався щораз сильніше.
— Що «воно»?
— По-по-повідомлення. Ме-месидж.
— Ага... — тільки й знайшовся сказати я.
Нарешті він натрапив на якусь хвилю, фраґмент якоїсь передачі:
«...тож тримаймося й рушаймо — поки ще є час. А тепер на заперечення попереднього силогізму, річ тут непроста, стежте уважно, ачей із того вийде щось добре — якщо допустити, що в межах не-, проти- чи надприродних сил є ймовірність того, що теорія ймовірності не діятиме як чинник, тоді мусимо прийняти...»

Якби людина здатна була ідентифікувати свій тембр, довелося б визнати, що радіоголос був дуже схожий на мій власний, але я, звичайно, цього помітити не міг і тому зовсім не здивувався.
— Оце і є твій месидж? — запитав я приятеля, вже дещо нудячись.
— Т-т-та ні, це т-туфта, слухай далі.
«...випадковість і впорядкованість утворюють певну спілку, в якій ми впізнаємо природу. Протягом довшого часу сонце сходило приблизно стільки ж разів, скільки сідало, а орел випадав приблизно стільки ж разів, як і мат. А потім прибув посланець...»
— Ну просто, як про тебе мовлено, — зіронізував я, але він тільки засичав, піднявши палець до уст. I справді, передача раптом урвалася, в ефірі щось заскреготіло, зашварґотіло, забаламкало, немов хтось бив у табірну рейку, скликаючи зеків на обід, а потім знайомий тенорок сказав:
«Увага! Увага! В ефірі р-р-радіо ґa-Ґаґа. Працюють усі р-р-радіостанції... Передаємо м-м-міжреґіональне оголошення. Увага! Увага! Усім, п-полеглим біля п-п-павільйону номер д-два (брутальна лайка)... Повторюю: усім, хто загинув б-б-біля павільйону номер два (нерозбірливі прокльони), наказано з-зібратися біля павільйону номер т-т-три. Повторюю. В ефірі радіо Ґаґа...»

Підсвічені зеленим вічком приймача, ми дивилися один на одного й мовчали. Ну бо справді — що тут скажеш. Як тра’, то тра’. Солдати наказів не обговорюють.

 
 
Читайте також
 
 
Перешліть цю сторінку другові Версія для друку
 
  RSS News Feeds
 
BBC Copyright Logo ^^ На початок сторінки
 
  Головна сторінка| Україна| Бізнес | Світ| Культура i cуспільство| Преса|Докладно| Фотогалереї| Learning English| Погода|Форум
 
  BBC News >> | BBC Sport >> | BBC Weather >> | BBC World Service >> | BBC Languages >>
 
 Технічна допомога|Зв’язок з нами |Про нас|Новини е-поштою|Права та застереження