Часто хочеться заревіть - рецензія на Горового

Горовий
Image caption Руслан Горовий. 40 …або чому чуваки не святкують. - К.: ТаТиШо, 2016.

Рецензія члена журі Ольги Герасим'юк на книжку Руслана Горового "40 …або чому чуваки не святкують".

У сполученні цифр завжди є безумовна магія. І, як писав ще один письменник (не Горовий), що думав про гру чисел: не відчувати цю магію можуть лише ті, хто начисто позбавлений уяви.

Питання лише (це я би так писала) - що саме відчувати, а головне - чим?

І якщо ми про так звану "кризу середнього віку", то ніхто досі не спромігся дати точний опис цього терміну. Ясно, що, хоч як мені не подобаєтся оцей чоловічий забобон чи ритуал - не святкувати 40 років - він є. І є його заручники - 40-річні комплексанти (на мій погляд), які саме в цей трагічний день гинуть від гострого усвідомлення, що безліч можливостей в юності були упущені, життя було неблискучим, а наступ власної старості - неминучий.

Жінкам радять бути дуже терплячими до стражденного, "хвалити, надихати, й спокійно надавати підтримку"… бла-бла-бла… і далі - про всі засоби антидепресантної реанімації своєї Богом даної сильної половини. Бо жінки ж, очевидно, не мають таких важливих причин страждати в свої 40 і мусять зберігати спокій.

Назва книжки мучила мене через мою незгоду з багатьма опціями в вище написаному й змушувала відтягувати прочитання. Я й зараз би змінила цю назву - коли все ж зважилася й прочитала швидко, заглиблено й до останньої фрази "Склавши все й закривши ятку, він узяв один вінок і побрів уздовж цвинтаря на зупинку маршрутки"…

В книжці Руслана Горового - зовсім не про щось смішне, на що налаштовує "чому чуваки не святкують…", і, як на мене, - ті новели взагалі не про невдачі й причини назвати своє життя нездалим.

Навіть "Двадцять" - де двоє солдатів після вбивства "конченого" сержанта мусять тікати в гори, й ніщо не обіцяє їм більше веселих різдвяних свят, навіть "Тридцять три", де зек, відбувши термін, вертається додому - а дім згорів уже давно, разом із мамою, яку зек колись жорстоко відштовхнув, щоби не страждала на побаченнях із ним.

Навіть "П'ятнадцять", де історія неможливого й осудного кохання підлітка до жінки закінчується таким безславним, а потім фатальним чином.

Я взяла навмання, не в тому порядку, в якому сюжети з чоловічих життів склали в книжці якраз сорок років прожитого. Бо, власне, там і не мало бути чітко визначеного віком порядку. Герої Горового могли все це пережити й не в зазначені роки свого життя… І в кожному разі всі ці історії не обов'язково мали би знаменувати кризу чи нездалу долю.

Нічого веселого чи смішного. Нічого однозначно доброго й щасливого… Часто хочеться заревіть… І часто - від того, що там немає позерства, декорацій, від того, що там описані ті - кого ти знаєш у цьому, ненаписаному житті, і саме такими, без прикрас, ти їх знаєш. І там є й бридкі (як батько Марічки в "Нуль") і ненароджені ( як безіменний викидень там само - в "Нуль"), й покинуті, але зігріті кимось ( як Льоха в "Десять"), ну й, нарешті, врятовані від лютих самотніх сорок літ таки жінкою, що бере все в свої слабкі руки (як у "Сорок").

Тобто - це книжка чоловічих історій, несоплива, чесна, без пафосу й надриву. Тому я би ( якби хто мене спитав) викинула з неї пролог - бо він мені там єдиний заважає своєю трохи підтасовкою під означену заголовком тему, назвала б її інакше, щоби не дезорієнтувало (але це моє особисте - я вже пояснювала напочатку). А далі, як кажуть, - по тексту.

І, ні, не єдине… Привітала би автора з його 40. З тим, що живе смачно, сміливо й пише чесно, без єлею, історії зі свого вартого доброго слова життя. І що, як мені здається (я сподіваюся - не помиляюсь), не робить трагедії із свого віку… Все ж залежить від сорту твого вина - із часом скисає лише те, що дешеве...