Катя Бабкіна: "Ми всі носимо великий багаж болю"‎‎

Катерина Бабкіна Копирайт изображения Kateryna Babkina/Lena Groza

Катя Бабкіна каже, що щаслива - не постійно (бо "це якийсь нервовий розлад"), але майже ‎щодня. І особливо щаслива - коли пише.‎

Її збірка оповідань "Щасливі голі люди" потрапила до довгих списків "Книги року ВВС-2016", ‎а "Шапочка і кит" - до довгих списків "Дитячої книги року ВВС-2016". ‎

ВВС Україна поговорила з Катею, про що її "Щасливі голі люди", та чому книжка про рак і ‎прийняття "не таких" людей - для дітей, а не для дорослих.‎

Дві історії

ВВС Україна: Чому "щасливі" і чому "голі"?

Катя Бабкіна: У мене є про це смішна і чесна історія - і метафорична. Смішну чи метафоричну?‎

ВВС Україна: Обидві.

К.Б.: Смішна історія полягає в тому, що в серпні вийшов переклад мого роману німецькою ‎мовою - в хорошому великому видавництві, красива товста книжка. Називався роман "Соня", ‎а німецькою мовою - "Heute fahre ich nach Morgen".

На думку австрійців, назва "Соня" - дуже ‎складна для німецькомовного читача, не зрозуміють, тому вони вирішили назвати книжку ‎‎"Сьогодні я вирушатиму в завтра". Тепер я уявляю себе трошки автором журналу "Вартова ‎башта". ‎

Нинішня ж книжка мала називатися "Носи і кросівки" - за назвою першого оповідання, все просто і ‎дуже банально. І я уявила: як хтось колись захоче її перекладати, то як ‎перекладуть гру слів "Носи і кросівки", яка не трансферується навіть у близькі слов'янські ‎мови?

І подумала собі так: треба назвати книжку такими словами, які означають те, що вони ‎означають. І ось у назві "Щасливі голі люди" - всі слова конкретні, перекладаються на всі мови ‎і значать рівно те, що значать.‎

‎"Ми - це всі наші досвіди"‎

ВВС Україна: Отже, це смішна і правдива історія. А метафорична?

К.Б.: Метафорична історія полягає в тому, що мені дуже хотілося написати такий собі зріз ‎часу.‎

Знаєте, у китайців є такий прокльон: "Щоб ти жив у годину змін". Ну от, вітаю, ми живемо в ‎країні змін. Китайці би нам не позаздрили.‎

Мені дуже хотілося написати зріз часу - умовно кажучи, з 80-х і дотепер - часу, який ‎сформував, а точніше, поламав, розібрав і зібрав по-новому ті кілька поколінь дорослих ‎українців, котрі зараз формують цю країну на всіх рівнях і фактично продукують усе, чим ‎вона представлена.‎

Це люди, котрим зараз 50, 40 і 30 років, люди, у яких основний момент їхнього ‎формування припав на оцей шматок часу - на кінець 80-х, коли валився Союз, коли всі усталені моменти життєустрою, світопорядку змінювалися. Це 90-ті, коли не було ‎взагалі нічого, і це 2000-ні, коли щось нове твориться, але ніяк не зрозуміло поки, що ‎воно таке створилося, як функціонує і як до нього ставитися.‎

І ось це - історія про кілька поколінь людей, про їхню взаємодію, про те, що їх зробило такими, ‎які вони є.‎

Це особисті історії, і, як не складно зрозуміти, це історії про травматичні досвіди. Бо що ж іще ‎такий час приносить людям?‎

Провідна ідея книжки, напевне, в тому, що насправді травматичні досвіди є у нас всіх ‎абсолютно. Немає такої людини, яка би не мала травматичного досвіду.‎

І справа, отже, не в тім, що за досвіди ти маєш і з собою носиш, а в тому, як ти даєш собі з ‎цим раду. Коли ми переживаємо складні речі, ми, очевидно, нарощуємо якусь броню. Це ‎здорова система захисту нашої психіки. Ми стаємо черствіші, сильніші, краще ‎пристосовуємося до обставин. Це свого роду панцир. Що більше всякого лайна ми ‎пережили, то жорсткішим він є.‎

Але для того, щоб - не скажу бути, але бувати щасливим, - час від часу треба вміти із ‎себе цю штуку скинути і лишитися зовсім голим. І це книжка про те, в який спосіб люди ‎це роблять і що саме вони змушені з себе скидати.‎

ВВС Україна: Про такі складні речі ви говорите доволі простою і світлою мовою.

К.Б.: Так і було задумано, і це те, що мені найбільше хотілося зробити. Говорити про ‎справжні, а отже, дуже складні речі такою мовою, якою вони залишаються у нормальних ‎людей в житті.‎

Тому що ми всі носимо з собою великий багаж болю. Великий багаж складних досвідів. Але ‎ми їх пережили, перепрацювали, і вони залишаються з нами просто як досвід. І найкраще ‎говорити про нього світло і просто.

Image caption "Шапочка і кит" і "Щасливі голі люди"

ВВС Україна: Всі історії у "Щасливих голих людях" видаються дуже правдивими. За ними є ‎якісь реальні люди?

К.Б.: Це все справжні історії живих людей. Структуровані, увиразнені, каталогізовані, але ‎справжні. Всі герої мають реальні прототипи.‎

ВВС Україна: Скажіть, а що конкретно вас надихнуло написати "Щасливих голих людей"?

К.Б.: Треба подумати... Книжка "Шапочка і кит". ‎

На прикладі її та всіх дискусій довкола неї я зрозуміла, що ми - це те все, що ми в собі носимо. ‎Це всі наші досвіди. І дуже часто буває так, що людина носить у собі важкі речі, складні ‎досвіди, а на виході з усього цього вона - дуже сильна і щаслива.‎

І оцей дисбаланс того, як можна пережити страшні речі, багато разів поламатися і все ‎одно зібратися до купи щасливою людиною - оце мене й надихнуло.‎

Дитяча книжка не для дітей

ВВС Україна: Говоріння простою мовою про складні речі - це і про вашу іншу книжку - ‎‎"Шапочка і кит". Я буду права, коли скажу, що це книжка не лише для дітей?

К.Б.: Так, ця книжка не лише для дітей, тому що, на мою думку, всі дитячі книжки мають бути ‎не лише для дітей. Кому треба книжка, з якою мама й тато занудяться, читаючи її вголос?‎

ВВС Україна: А про що вона? Теж про травматичні досвіди?

К.Б.: Вона про любов, допомогу, довіру, чудеса і про рак крові.‎

Копирайт изображения Kateryna Babkina/Elena Groza
Image caption Пережити складні речі і залишитися сильною і щасливою людиною - ось про що розповідає книжка "Шапочка і кит", каже письменниця

Чи вона про травматичні досвіди? Так, якоюсь мірою. Чи, точніше, про те, як складні досвіди ‎не зробити травматичними.‎

ВВС Україна: Звідки взялася ідея написати на таку тему?

К.Б.: Спочатку була дівчинка Таня-шапочка. Дівчинка прийшла до мене на курс Creative ‎Writing у Дніпропетровську два чи три роки тому. Оскільки це інтенсивний курс, робота ‎досить швидка, мені завжди важко запам'ятовувати, як людей звуть. Я тому собі створюю ‎зачіпки: Світлана колись написала свій перший вірш про журавликів - Світлана-журавлик. Ну і ‎ось є Таня, вона сидить в шапці. І вона, звісно ж, Таня-шапочка. І всі починають казати на неї ‎Таня-шапочка.‎

І до кінця першого дня всі розуміють, що Таня-шапочка хворіє на рак, тільки після курсу ‎‎"хімії". І вона не знає, чи є в неї майбутнє і чи вона видужає. Але вона все одно прийшла на ‎цей курс.‎

Тоді я увиразнила собі одну річ, яку я, з одного боку, знала уже, а з іншого боку - у нас взагалі ‎немає в культурі усвідомлення цього: люди, які потрапляють в скрутні обставини - ‎захворюють, отримують інвалідність, поранення, втрачають когось, виходять з ладу - в них ‎життя не стає на stand-by.‎

Я собі раніше думала: ось є якась людина, в неї життя-життя, побачення, любов, діти, ‎кар'єра, мрії, плани, а потім - рак, і все стає на паузу, і вона п'ять років тільки лікується.‎

І ось я дивлюся на цю Таню і розумію, що насправді життя в цих людей не припиняється. ‎Просто вони продовжують жити з якимось новим навантаженням - таким, наприклад, як ‎супер-важка хвороба. Але до останнього дня в них є радості, печалі, комплекси, надії, плани, ‎прив'язаності, місце для творчості, бажання самореалізації. До останньої секунди.‎

У нас про це ніхто не думає. У нас взагалі не дуже розвинена культура сприйняття всіх "не ‎таких". Хворих, слабких, інакших - належить зібрати кудись у спецзаклади і сховати подалі. ‎Це наш радянський спадок, нам ще з ним довго жити.‎

Ну і мені раптом захотілося, щоб у нас теж багато людей задумалися і дізналися про те, що, ‎крім хвороби, всі ці люди залишаються людьми - хвороба не заступає їхніх справжніх облич. ‎Вади не замінюють справжні імена людей, їхні справжні можливості, справжні бажання.‎

ВВС Україна: Чому про це - у форматі дитячої книжки?

К.Б.: Відповідь буде не дуже толерантною. Тому що я думаю, що дорослі в більшості своїй у ‎нашій країні вже занадто поламані всім тим, про що йдеться в книжці "Щасливі голі люди".‎

А діти, які зараз маленькі, мають вирости отими справжніми, крутими, правильними, ‎людьми, які все поміняють навколо нас. А ми можемо їм тільки допомогти у цьому - я так ‎думаю.‎

ВВС Україна: Мені здалося, що в цій книжці ви залишаєте відкритий кінець? Я так і не змогла ‎дати собі чітку відповідь наприкінці: це хепі-енд чи не хепі-енд.

К.Б.: Коли діти і дорослі, хворі на рак, отримують після лікування фінальний результат аналізів, ‎і він їм каже: усе, раку немає - це не означає, що раку немає, це означає, що наступні ‎п'ять років їм треба через певний час обстежуватися і з трепетом чекати, чи хвороба не повернеться. І тільки через п'ять років лікар зможе їм сказати, що вони ‎здорові. Тому так, фінал відкритий.‎

Але Шапочка видужає. Я вас запевняю, я точно знаю (сміється. - Ред.).‎

Мені пропонують написати уже продовження - "Шапочка і кіт". Він же хотів кота.‎

П'ять книжок від Каті Бабкіної

ВВС Україна: Скільки книжок вам вдалося прочитати за рік у рамках Bookchallenge (медіа-‎проект Каті Бабкіної і Марка Лівіна, мета якого - прочитати разом 400 книжок за рік. - Ред.)?

К.Б.: 152.‎

ВВС Україна: Із цих 152, назвіть п'ять книжок, які справили на вас найбільше враження.

К.Б.: Гаразд, ось:‎

  • Катя Петровська "Мабуть, Естер".‎
  • Анн Тайлер "Котушка синіх ниток".‎
  • Еліс Манро "Танець щасливих тіней".‎
  • Джон Ірвінґ "Молитва за Оуена Міні".‎
  • Панас Мирний "Хіба ревуть воли як ясла повні".

З Катею Бабкіною розмовляла Анастасія Сорока.‎‎