Катя Бабкіна: "Ми всі носимо великий багаж болю"
Копирайт изображения
Kateryna Babkina/Lena Groza
Катя Бабкіна каже, що щаслива - не постійно (бо "це якийсь нервовий розлад"), але майже щодня. І особливо щаслива - коли пише.
Її збірка оповідань "Щасливі голі люди" потрапила до довгих списків "Книги року ВВС-2016", а "Шапочка і кит" - до довгих списків "Дитячої книги року ВВС-2016".
ВВС Україна поговорила з Катею, про що її "Щасливі голі люди", та чому книжка про рак і прийняття "не таких" людей - для дітей, а не для дорослих.
Дві історії
ВВС Україна: Чому "щасливі" і чому "голі"?
Катя Бабкіна: У мене є про це смішна і чесна історія - і метафорична. Смішну чи метафоричну?
ВВС Україна: Обидві.
К.Б.: Смішна історія полягає в тому, що в серпні вийшов переклад мого роману німецькою мовою - в хорошому великому видавництві, красива товста книжка. Називався роман "Соня", а німецькою мовою - "Heute fahre ich nach Morgen".
На думку австрійців, назва "Соня" - дуже складна для німецькомовного читача, не зрозуміють, тому вони вирішили назвати книжку "Сьогодні я вирушатиму в завтра". Тепер я уявляю себе трошки автором журналу "Вартова башта".
Нинішня ж книжка мала називатися "Носи і кросівки" - за назвою першого оповідання, все просто і дуже банально. І я уявила: як хтось колись захоче її перекладати, то як перекладуть гру слів "Носи і кросівки", яка не трансферується навіть у близькі слов'янські мови?
І подумала собі так: треба назвати книжку такими словами, які означають те, що вони означають. І ось у назві "Щасливі голі люди" - всі слова конкретні, перекладаються на всі мови і значать рівно те, що значать.
"Ми - це всі наші досвіди"
ВВС Україна: Отже, це смішна і правдива історія. А метафорична?
К.Б.: Метафорична історія полягає в тому, що мені дуже хотілося написати такий собі зріз часу.
Знаєте, у китайців є такий прокльон: "Щоб ти жив у годину змін". Ну от, вітаю, ми живемо в країні змін. Китайці би нам не позаздрили.
Мені дуже хотілося написати зріз часу - умовно кажучи, з 80-х і дотепер - часу, який сформував, а точніше, поламав, розібрав і зібрав по-новому ті кілька поколінь дорослих українців, котрі зараз формують цю країну на всіх рівнях і фактично продукують усе, чим вона представлена.
Це люди, котрим зараз 50, 40 і 30 років, люди, у яких основний момент їхнього формування припав на оцей шматок часу - на кінець 80-х, коли валився Союз, коли всі усталені моменти життєустрою, світопорядку змінювалися. Це 90-ті, коли не було взагалі нічого, і це 2000-ні, коли щось нове твориться, але ніяк не зрозуміло поки, що воно таке створилося, як функціонує і як до нього ставитися.
І ось це - історія про кілька поколінь людей, про їхню взаємодію, про те, що їх зробило такими, які вони є.
Це особисті історії, і, як не складно зрозуміти, це історії про травматичні досвіди. Бо що ж іще такий час приносить людям?
Провідна ідея книжки, напевне, в тому, що насправді травматичні досвіди є у нас всіх абсолютно. Немає такої людини, яка би не мала травматичного досвіду.
І справа, отже, не в тім, що за досвіди ти маєш і з собою носиш, а в тому, як ти даєш собі з цим раду. Коли ми переживаємо складні речі, ми, очевидно, нарощуємо якусь броню. Це здорова система захисту нашої психіки. Ми стаємо черствіші, сильніші, краще пристосовуємося до обставин. Це свого роду панцир. Що більше всякого лайна ми пережили, то жорсткішим він є.
Але для того, щоб - не скажу бути, але бувати щасливим, - час від часу треба вміти із себе цю штуку скинути і лишитися зовсім голим. І це книжка про те, в який спосіб люди це роблять і що саме вони змушені з себе скидати.
ВВС Україна: Про такі складні речі ви говорите доволі простою і світлою мовою.
К.Б.: Так і було задумано, і це те, що мені найбільше хотілося зробити. Говорити про справжні, а отже, дуже складні речі такою мовою, якою вони залишаються у нормальних людей в житті.
Тому що ми всі носимо з собою великий багаж болю. Великий багаж складних досвідів. Але ми їх пережили, перепрацювали, і вони залишаються з нами просто як досвід. І найкраще говорити про нього світло і просто.
ВВС Україна: Всі історії у "Щасливих голих людях" видаються дуже правдивими. За ними є якісь реальні люди?
К.Б.: Це все справжні історії живих людей. Структуровані, увиразнені, каталогізовані, але справжні. Всі герої мають реальні прототипи.
ВВС Україна: Скажіть, а що конкретно вас надихнуло написати "Щасливих голих людей"?
К.Б.: Треба подумати... Книжка "Шапочка і кит".
На прикладі її та всіх дискусій довкола неї я зрозуміла, що ми - це те все, що ми в собі носимо. Це всі наші досвіди. І дуже часто буває так, що людина носить у собі важкі речі, складні досвіди, а на виході з усього цього вона - дуже сильна і щаслива.
І оцей дисбаланс того, як можна пережити страшні речі, багато разів поламатися і все одно зібратися до купи щасливою людиною - оце мене й надихнуло.
Дитяча книжка не для дітей
ВВС Україна: Говоріння простою мовою про складні речі - це і про вашу іншу книжку - "Шапочка і кит". Я буду права, коли скажу, що це книжка не лише для дітей?
К.Б.: Так, ця книжка не лише для дітей, тому що, на мою думку, всі дитячі книжки мають бути не лише для дітей. Кому треба книжка, з якою мама й тато занудяться, читаючи її вголос?
ВВС Україна: А про що вона? Теж про травматичні досвіди?
К.Б.: Вона про любов, допомогу, довіру, чудеса і про рак крові.
Чи вона про травматичні досвіди? Так, якоюсь мірою. Чи, точніше, про те, як складні досвіди не зробити травматичними.
ВВС Україна: Звідки взялася ідея написати на таку тему?
К.Б.: Спочатку була дівчинка Таня-шапочка. Дівчинка прийшла до мене на курс Creative Writing у Дніпропетровську два чи три роки тому. Оскільки це інтенсивний курс, робота досить швидка, мені завжди важко запам'ятовувати, як людей звуть. Я тому собі створюю зачіпки: Світлана колись написала свій перший вірш про журавликів - Світлана-журавлик. Ну і ось є Таня, вона сидить в шапці. І вона, звісно ж, Таня-шапочка. І всі починають казати на неї Таня-шапочка.
І до кінця першого дня всі розуміють, що Таня-шапочка хворіє на рак, тільки після курсу "хімії". І вона не знає, чи є в неї майбутнє і чи вона видужає. Але вона все одно прийшла на цей курс.
Тоді я увиразнила собі одну річ, яку я, з одного боку, знала уже, а з іншого боку - у нас взагалі немає в культурі усвідомлення цього: люди, які потрапляють в скрутні обставини - захворюють, отримують інвалідність, поранення, втрачають когось, виходять з ладу - в них життя не стає на stand-by.
Я собі раніше думала: ось є якась людина, в неї життя-життя, побачення, любов, діти, кар'єра, мрії, плани, а потім - рак, і все стає на паузу, і вона п'ять років тільки лікується.
І ось я дивлюся на цю Таню і розумію, що насправді життя в цих людей не припиняється. Просто вони продовжують жити з якимось новим навантаженням - таким, наприклад, як супер-важка хвороба. Але до останнього дня в них є радості, печалі, комплекси, надії, плани, прив'язаності, місце для творчості, бажання самореалізації. До останньої секунди.
У нас про це ніхто не думає. У нас взагалі не дуже розвинена культура сприйняття всіх "не таких". Хворих, слабких, інакших - належить зібрати кудись у спецзаклади і сховати подалі. Це наш радянський спадок, нам ще з ним довго жити.
Ну і мені раптом захотілося, щоб у нас теж багато людей задумалися і дізналися про те, що, крім хвороби, всі ці люди залишаються людьми - хвороба не заступає їхніх справжніх облич. Вади не замінюють справжні імена людей, їхні справжні можливості, справжні бажання.
ВВС Україна: Чому про це - у форматі дитячої книжки?
К.Б.: Відповідь буде не дуже толерантною. Тому що я думаю, що дорослі в більшості своїй у нашій країні вже занадто поламані всім тим, про що йдеться в книжці "Щасливі голі люди".
А діти, які зараз маленькі, мають вирости отими справжніми, крутими, правильними, людьми, які все поміняють навколо нас. А ми можемо їм тільки допомогти у цьому - я так думаю.
ВВС Україна: Мені здалося, що в цій книжці ви залишаєте відкритий кінець? Я так і не змогла дати собі чітку відповідь наприкінці: це хепі-енд чи не хепі-енд.
К.Б.: Коли діти і дорослі, хворі на рак, отримують після лікування фінальний результат аналізів, і він їм каже: усе, раку немає - це не означає, що раку немає, це означає, що наступні п'ять років їм треба через певний час обстежуватися і з трепетом чекати, чи хвороба не повернеться. І тільки через п'ять років лікар зможе їм сказати, що вони здорові. Тому так, фінал відкритий.
Але Шапочка видужає. Я вас запевняю, я точно знаю (сміється. - Ред.).
Мені пропонують написати уже продовження - "Шапочка і кіт". Він же хотів кота.
П'ять книжок від Каті Бабкіної
ВВС Україна: Скільки книжок вам вдалося прочитати за рік у рамках Bookchallenge (медіа-проект Каті Бабкіної і Марка Лівіна, мета якого - прочитати разом 400 книжок за рік. - Ред.)?
К.Б.: 152.
ВВС Україна: Із цих 152, назвіть п'ять книжок, які справили на вас найбільше враження.
К.Б.: Гаразд, ось:
- Катя Петровська "Мабуть, Естер".
- Анн Тайлер "Котушка синіх ниток".
- Еліс Манро "Танець щасливих тіней".
- Джон Ірвінґ "Молитва за Оуена Міні".
- Панас Мирний "Хіба ревуть воли як ясла повні".
З Катею Бабкіною розмовляла Анастасія Сорока.