Щемкі історії про самотність - рецензія на книжку Любки

Андрій Любка
Image caption Андрій Любка. Кімната для печалі. - Чернівці: Книги - ХХ, Meridian Czernowitz, 2016.

Рецензія члена журі Ольги Герасим'юк на книжку Андрія Любки "Кімната для печалі".

Своєю десятою книжкою молодий автор пробирається до написання роману, який обіцяє оголосити своїм наступним номером виходу на уклін перед читацькою публікою.

"Кімнату для печалі" він назвав подібним до роману твором, який поки що складається з дуже різних оповідань, написаних у різні роки, але об'єднаних одним героєм - самотністю. Цей герой диктує книжці звучання - меланхолія, сум, спогад, мандрівка не лише фізично - світом, а - через особливий простір, де живе лише одна-однісінька людина…

Хай скільки б людей не жило поряд - кожна душа абсолютно й непоборно самотня і рухається у своєму особистому, непроникному для інших колі. І нарешті, там, у тому колі, вона й знаходить свій вічний спокій - у тій кімнаті для печалі, де їй добре так, ніби хтось її там обняв.

В обіймах тих спогадів вона й затихає, задихнувшись від насолоди, і ніхто того щастя не потривожить… Я, читачка, старша за Любку, завжди так думала: кінцевим результатом дороги, в яку людину пускають на світ, мають бути солодкі, сумні, тяжкі чи безжурні й солодкі спогади, лише в них і є сенс і все те щастя, заради якого все твоє народження на світ і затівається.

"Я повністю повернувся туди, де був щасливим, от вони й не помічають мене. Не бачать, бо мене тут уже немає", - з цими словами автор і веде до фіналу книжки.

Спогад про прекрасну дівчину, яку будеш згадувати завжди "як любов, що відбулася за межами тіл". Завжди-назавжди живе з людиною те, що лишилося недосяжним і невпокореним.

Запах, який повів тебе в пошуки когось особливого, і з яким ти прожив високу і знову ж недосяжну любов, - чужу й даровану не тобі, але таку, що дала свідчення свого існування на світі…

Втрата, якій принесено в жертву все - і лишається тепер тільки брести з торбою за спиною плюгавим відлюдником, якому тепер вічно шкодувати про те, що раніше не відмовився від суєт життя й не набувся з тою, котра вже ніколи не житиме…

Чи не для такого насправді стоїть у храмі той кошіль, куди кидають пожертви? І чи благословен він, зачерпнувши тих монет собі в кишеню під оком Того, хто підтримує в скруті…

А ще - вірш, який не відбувся, могила осоромленої покинутої, котрій через ціле життя приходить запізнілий лист від того, хто зав'язав їй світ...

Малий, що втік з сиротинця до тата, якого вже поховали й не сказали хлопчику, щоби не травмувати…

Прощання з відданим псом, що завершує своє життя на твоїх руках.

Історії всі ці примітні для мене не так своєю печаллю - як великою увагою автора до того, що живе за кожним непомітним для всіх звуком, запахом, жестом, поворотом голови… Завжди любила історії, заховані в деталях, предметах, кольорах, променях - які, на перший погляд, нічого не значать, а насправді саме вони й приховують найщемкіші сюжети.

Самотність - вона, може, й не прекрасна. Але принаймні про неї завжди кожному по-своєму солодко пишеться.

Можливо, "Кімната для печалі" - підготовчий тренувальний політ, знак, що Андрій наступним напише роман, вклавши в нього і цю печаль, і зухвалість, і радість, і всі кольорові досвіди його попередніх проз і віршів.

Інші сайти ВВС