Віра Агеєва: "Нам сказали про кінець історії, а ми, дурні, повірили"

Віра Агеєва Копирайт изображения Vira Ageeva

Віра Агеєва - професорка "Києво-Могилянської академії", літературознавець і член журі Книги року BBC. А ще - дуже іронічна і гостра людина, блискучий лектор і феміністка.

Вона розповіла BBC Україна про те, як розвивалася українська література за останні роки, чому в ній бракує міцних серйозних романів та які українські романи ХХ століття варто прочитати.

"Література стала менш ігровою і зосередилася на цінностях"

BBC Україна:Пані Віро, ви перебуваєте в журі Книги року вже 11 років. За цей час через вас пройшли сотні книжок. Як за ці роки мінялася українська література? В якому напрямку вона розвивається?

Віра Агеєва: Ви хочете відповідь на дуже складне запитання, і одним запитанням тему не вичерпати. Та якщо серйозно, то від початку 2000-х відбулося багато чого.

По-перше, українська література змінилася жанрово. Це поза межами нашої премії - але в нас, наприклад, з'явилася есеїстика. Тому що до кінця 80-х років есеїстики не було. В радянській літературі її в принципі не могло бути, бо не було свободи думки.

Розвивається роман. Зверніть увагу: майже універсальна ситуація - починають із оповідань, із поезії, але майже кожен письменник такою собі ініціацією вважає роман.

Бо роман - це все-таки філософія. А ми переживаємо дуже серйозні події - три революції на досвіді одного покоління, і романна форма дає можливість щось узагальнити. Ми переживаємо такий час, коли історія тече крізь пальці і не треба нічого вигадувати. І, звичайно, романи беруть якийсь ширший розмах, масштаб.

Що ще сталося в літературі? Я зараз, може, пафосно висловлюсь, але кінець 80-х - 90-ті роки були часом звільнення від надмірної серйозності, часом гри. Нам сказали, що це кінець історії, і ми, дурні, повірили (відсилання до праці "Кінець історії і остання людина" Френсіса Фукуями 1992 року, в якій поширення ліберальної демократії в світі розглядалося як кінець еволюції суспільства та культури. - Ред.).

Нам сказали, що з усім можна погратися, всі цінності взаємозамінні. А потім виявилося, що історія нікуди не ділася, і після того, що ми пережили року Божого 2014-го, ми вже не можемо гратися з усім, бо є речі, з якими гратися не виходить. І наша література стала менш ігровою і зосередилася на цінностях.

BBC Україна:Тобто український постмодернізм закінчився?

Віра Агеєва: Постмодернізм взагалі закінчився. І український постмодернізм, мабуть, таки закінчився. Зараз така ситуація (до речі, схоже було після Другої світової війни), коли менше зважаємо на форму, більше зважаємо на цінності.

Я не кажу, що книжка має бути погано написана - я не приймаю погано написаних книжок, але добре написані книжки можуть бути про різне.

Що дуже добре видно вже з десяток років - українська література одержима пам'яттю. Це і "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, і Юрій Винничук із "Танго смерті", і, і, і… - можна називати дуже багато романів, і не лише романів.

Це нормальний травматичний синдром: в нас відібрали пам'ять, ми були безпам'ятні, а тепер пам'ять повертається. І вона повертається на рівні родини, на рівні архіву, на рівні особистого переживання. І ось якщо шукати тренд, то, може, трендом є якраз повернення пам'яті в сучасній літературі.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко відбиває тренд про повернення пам'яті в літературі, вважає Віра Агеєва

"Що має їсти письменник ті кілька років, коли пише добрий роман?"

BBC Україна:У 1990-2000-х багато говорили про те, що в українській літературі бракує цілих жанрів - особливо масової літератури. Зараз із цим ніби краще - з'являються українські детективи, фентезі, жіночі романи. Чи лишаються ще якісь незаповнені ніші, чи зараз слід радше говорити про те, щоби покращувалася якість літератури?

Віра Агеєва: Гарне запитання. Я вже кілька разів казала - мене ледве колись не побили за це - що між 1930 роком, коли вийшла "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" Майка Йогансена, і Валерієм Шевчуком у нас на українотеренних землях роману майже не було.

Були еміграційні явища. Але роману майже не було з дуже простої причини: він потребує певного філософського осмислення, потребує свободи думки. Ні того, ні іншого радянська влада не дозволяла.

Поезія проскакувала, а роман - це сюжет, і ніякий цензор цього не пропустив би. І, як на мене, це треба чесно визнати, а не говорити про "Собор" Гончара як найвидатніший український здобуток.

І зараз, справді, наші ламентації про масову літературу свого уже досягли, як на мене. Кращі чи гірші, але у того ж Кокотюхи є кілька гарних романів, наприклад "Повний місяць" ( хоча є і погані романи). Уже є фентезі, є масова література, є жіночі романи. Добре, що воно є, і воно буде, тому що письменники оговталися. Врешті-решт, ці речі краще продаються.

І я би зараз більше клопоталася про серйозну, високу літературу, бо вона гірше продається, і це елементарно - проблема книжкового ринку, державної підтримки, тощо. Добрий роман пишеться кілька років. Що повинен їсти письменник оці кілька років, коли він пише добрий роман? Це не ознака здоров'я, коли щороку писати по роману.

BBC Україна:Назвіть, будь ласка, п'ять романів ХХ століття - до 90-х років - які зараз було би цікаво прочитати людині, котра з українською літературою після школи особливо не перетиналася.

Віра Агеєва: Це суб'єктивно, але:

  • "Місто" Валер'яна Підмогильного.
  • "Без ґрунту" Віктора Домонтовича.
  • "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" Майка Йогансена.
  • "Повнолітні діти" Ірини Вільде.
  • "Три листки за вікном" Валерія Шевчука.

"Якщо було винищене ціле письменницьке покоління, ці травми дуже поступово заростають"

BBC Україна:Ви викладаєте історію літератури і можете подивитися на сучасну літературу з дальньої перспективи. Хто має шанси у ній стати класиком? Хто залишиться в історії років через 50?

Віра Агеєва: Жорстоке запитання. Ніхто не знає, хто залишиться років через 50, але я відповім на це запитання інакше.

Умовного 1912 року в одній кімнаті можна було зібрати: Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка. Уже пишуть Максим Рильський і Павло Тичина.

Важко судити - цього ніколи не бачиш зблизька - але, як на мене, такої компанії, такого піднесення, як у 1910-1920 роки, на початку ХХІ-го століття ми поки не досягли.

Імовірно, тому, що все-таки тиск радянської тоталітарної системи був таким могутнім, що він багато чого винищив. Письменники - вони ж не можуть вирости з нічого. Не секрет, що кожен великий автор має або літературного батька, або літературного діда, як уже в кого складається, і вони чомусь мусять бути саме зі своєї літератури.

Тож якщо було винищене ціле письменницьке покоління, то ці травми дуже поступово заростають. Епохи великого занепаду долаються повільно, а ми пережили в середині ХХ століття саме це.

Я не знаю, хто залишиться в літературі через 50 років. Можливо, хтось залишиться, а з мене сміятимуться, якщо я скажу - ніхто. В кожному разі, маємо добру літературу. Не кажу, що маємо геніїв - але маємо дуже непогану літературу.

Як на мене, більша проблема зараз та, що видавництва добрих років 20 жили тим, що публікували як найсвіжіші новинки оту саму проскрибовану класику 20-х. А на сьогодні архіви більш-менш вичерпані. Все, що можна було надрукувати, вже надруковане.

І є елементарна проблема: як має жити письменник, який пише роман? Тобто державна підтримка літератури в нашій ситуації ще почасти потрібна, бо в нас просто немає такого ринку, який дозволяв би заробляти лише на словах.