Що робити із мінським процесом після Авдіївки?

Солдат зі зброєю Копирайт изображения Getty Images

Ескалація боїв в Авдіївці на Донеччині знову дала привід для заяв про неефективність мінського процесу у врегулюванні кризи.

З одного боку, представники української влади, а також західні лідери кажуть, що альтернативи Мінську не існує. З іншого - в експертних колах лунають заяви про те, що мінський формат переговорів не лише вичерпав, але й дискредитував себе.

ВВС Україна поставила українським та російським експертам питання про те, якими можуть бути альтернативи мінському формату в 2017 році?

Борис Парахонський, експерт Національного інституту стратегічних досліджень при президентові України:

Хоча лунає багато заяв, що альтернатив мінському формату немає, це не означає, що їх не треба шукати. Говорити, що "альтернативи Мінську не може бути" - нелогічно, зважаючи на те, що не один рік поспіль ми не бачимо зрушень, а навпаки, маємо порушення Мінських домовленостей.

Як на мене, максимально ефективним був би формат, передбачений Будапештським меморандумом, про гарантії безпеки у зв'язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. (Документ, підписаний у 1994 році Україною, США, Британією та Росією про неядерний статус України та гарантії її територіальної цілісності. - Ред. )

Лідери цих держав, за участі Росії чи без, мають зібратися і відпрацювувати механізми відповідно до гарантій, які вони надали свого часу Україні. Я не маю на увазі нову угоду, ідеться про те, що угода існує, нею були надані гарантії Україні. Меморандум передбачає, що у випадку порушення цих гарантій держави-підписанти мають зібратися і провести консультації. За майже три роки з початку ескалації конфлікту і анексії Криму чомусь цього не було зроблено.

Аргумент "Росія не хоче, тому така зустріч недоцільна", вважаю неприйнятним. Така позиція великих держав виглядає дивною, адже ідеться не лише про інтереси України, а й про нехтування міжнародним правом одним із підписантів меморандуму, про безпеку у регіоні, у тому числі ядерну.

Можливо, українській дипломатії не вистачає наполегливості порушити це питання на міжнародних майданчиках?

На міжнародному рівні, фактично, Росія визнається окупантом у Криму, це зафіксовано у резолюції ООН. Настав час визнання агресії на сході України. Але для цього теж необхідна згода великих країн, їхня політична воля і рішучість. А зараз все виглядає так, що Україна є заручницею нерішучості західних країн. Тому ми маємо Адвіївку.

Копирайт изображения darka olifer
Image caption Леонід Кучма неодноразово заявляв про бажання залишити Контактну групу з врегулювання кризи на Донбасі

Аркадій Мошес, директор російських програм Фінського інституту міжнародних відносин:

Я багато разів говорив, що мінський формат був і є неефективним. Але справа не у самому форматі, а у підписаних угодах. Наперед була очевидна неможливість виконання цих домовленостей.

Невиконання їх одразу ж після набуття чинності не призвели до якихось наслідків. І тим самим була створена можливість для подальшого невиконання "Мінська-2" усіма сторонами. Тут немає ніяких сюрпризів.

Але на сьогодні слід розуміти, що контекст, у якому відбувається мінський процес, серйозно змінився. До Мінських угод юридично прив'язана політична позиція Євросоюзу. Тому, демонтуючи Мінськ, можна одержати лише ускладнення ситуації. На жаль, усе це не дає якоїсь перспективи, але дає хоча би якусь основу, "reference point" ("точка відліку", англ. - Ред.), й на це слід зважати.

Друге, що змінилося, - останні події у США.

На сьогодні я не бачу можливості серйозно аналізувати зміну формату переговорів, бо позиції Білого дому щодо подій в Україні незрозумілі. Якщо попередня адміністрація Білого дому ніяк не виявила бажання підключатися до мінського процесу, то нинішня на чолі із Дональдом Трампом може цього взагалі не хотіти, і її втручання може виявитися контрпродуктивним.

Є сенс триматися за те, що є, бо це і позиція Європи. З іншого боку, Україна має намагатися вчергове пояснювати важливість і правильність своєї позиції новій адміністрації США на двосторонньому рівні. І уважно стежити за тим, що відбуватиметься на лінії США-Росія.

Image caption Російська влада заперечує присутність російських військ на території Донбасу та звинувачення в агресії

Андрій Кортунов, директор Російської ради з міжнародних справ:

Сказати, що мінський процес нічого не дав, було б несправедливо. Коли угоди ухвалювалися, вони дозволили, якщо не зупинити, то значно зменшити інтенсивність боїв.

Але зараз зрозуміло, що ситуація зайшла у глухий кут. Очевидно, що потрібна більша гнучкість у виконанні угод, у черговості тих чи інших кроків, адже Київ не може піти на конституційну реформу у частині особливого статусу Донбасу. З іншого боку, важко чекати, що Росія буде готова здати все, що вона досягла під час Мінська і пристати на українські вимоги модальності і послідовності виконання угод.

Гадаю, що варто говорити не про принципово новий формат, а про можливу модифікацію теперішнього. Було б непогано, якби до мінського формату приєдналися США, які все ж таки залучені до розв'язання конфлікту, або країни, що мають найбільші інтереси у врегулюванні конфлікту, приміром, Польща. Також ЄС міг би бути представлений на рівні верховного комісара ЄС. Не зовсім правильно, що ЄС як інституція у цих переговорах не бере участі, адже проблема - загальноєвропейська.

Це би додало мінському процесу надійності, бо після виборів у Франції, Німеччині, які зараз є учасниками контактної групи, не відомо, як розвиватимуться події.

Олександр Самарський, дипломат, експерт Центру дослідження Росії:

Я погоджуюся з тими критиками, які вважають Мінські домовленості дипломатичною поразкою України. Поразка полягає у визнанні Росії посередником у справі досягнення миру, а не агресором, в ухваленні заходів, реалізація яких здатна поставити Україну під контроль Росії. Вважаю, що причини такої поразки - у дипломатичній і військовій некомпетентності.

За ці роки мінський формат і мінські перемовини показали, що ніхто не вирішуватиме проблем України, а тим паче за неї воювати. Помилкою є також думати, що звільнення окупованих територій можливе лише політичними і дипломатичними методами. Це неможливо. Без військової складової нічого не вийде. Але й без справжніх економічних реформ і боротьби з корупцією в країні також нічого домогтися не вдастся.

Якщо ж говорити про новий формат, то Україні варто було б домагатися розширення кола посередників в рамках чинного формату. Це мають бути не формальні учасники, а реально зацікавлені в успіхах перемовин. Це можуть бути і країни-члени Ради безпеки ООН, і сусіди України, які з острахом дивляться на розвиток ситуації, а також країни-гаранти України за Будапештським меморандумом.

Є питання, чому Україна відмовилася від Женевського формату за участі України, США, ЄС та Росії, який теж міг бути прийнятим.

Але також не варто думати, що замінити мінський формат на інший так легко. Хоча б тому, що саме до Мінських угод прив'язані санкції проти Росії.

Але будь-який формат - це допоміжні милиці. Все залежить від самої України. І у військовому, і у дипломатичному, і у політичному сенсі.

Новини на цю ж тему