Подружжя альпіністів: життя в зоні смерті

альпіністи Копирайт изображения Getty Images

Якось узимку подружжя альпіністів (Романо Бене і його дружина Нівес Мерой) спробувало підкорити Макалу, п'яту за висотою вершину світу. Але раптом події стали розвиватися за непередбаченим сценарієм, і все пішло шкереберть. Почалося перше з двох важких випробувань, яке могло покласти край їхній кар'єрі скелелазів - і навіть забрати життя.

Найбільшою проблемою на Макалу був крижаний вітер.

Цю гору вважають однією з найважчих у світі для сходження. А на початку 2008 року пронизливий буревій практично унеможливив це завдання.

За два роки до того, під час спроби зимового сходження на Макалу, загинув альпініст із Франції Жан-Крістоф Лафай. Але Бене й Мерой разом зі своїм італійським колегою Лукою Вуєричем не зреклися надій на успіх.

"Цілий місяць нас поривами вітру зносило з одного місця на інше. Ми навіть спати не могли вночі", - пригадує Нівес.

Усупереч усьому, ці троє піднялися на висоту 7 000 м ( до вершини залишалося приблизно 1 500 м) і вирішили триматися, сподіваючись, що вітер вщухне.

"Але нас накрило реактивним струменем двигуна літака", - розповідає Нівес.

"Ми щодуху намагалися втекти, щоб урятувалися, і тут мене підхопив порив вітру.

"Підошви взуття втратили контакт із поверхнею землі, всипаною камінцями, я послизнулася між двома валунами та впала, втрапивши ногою в пастку.

"Крізь виття вітру я почула, як, ламаючись, сухо тріщить моя кістка".

З поламаною ногою вона не могла рухатися без сторонньої допомоги.

Копирайт изображения LUCAVUERICH.IT
Image caption Вуєрич несе на собі Нівес Мерой (через два роки він загине у лавині на тій самій горі)

Упродовж двох днів Бене і Вуєрич по черзі несли жінку на плечах. Крізь імлу вони крокували повз льодовик і дійшли до Табору Гілларі на висоті 4 860 м. А вже звідти їх забрав рятувальний гелікоптер і доправив до Катманду.

"Ми займаємося альпінізмом уже 40 років, але гори нас досі лякають", - зізнається Мерой.

Нівес і Романо познайомилися в старших класах італійської школи. А коли виявилося, що мають спільну пристрасть до активних видів спорту, стали ходити в походи й лазити по горах разом.

"Романо любить повторювати, що так просто зручніше, - каже Нівес. - Простіше було зустрічатися з дівчиною, яка теж займається альпінізмом, а не шукати собі щовихідних напарника для скелелазіння".

Вони одружилися 1989 року, але до шлюбу їх насправді підштовхнуло спільне бажання піднятися в Перуанські Анди, на хребет Кордильєра-Бланка.

"То була наша мрія, але в нас не було ані грошей, ані відпусток, - розказує Нівес. - Тому ми вирішили побратися, щоб нас відпустили на два тижні з роботи. А оплатити поїздку ми попросили друзів і родичів".

Копирайт изображения Getty Images

Наступного року, коли нога Нівес загоїлася, подружжя вирішило піднятися на Канченджанґу - третю за висотою гору в світі, розташовану на кордоні між Індією та Непалом. Вони саме наближалися до вершини заввишки 8 586 м, коли Бене раптом стало недобре.

"Я був стомлений, просувався повільніше, ніж зазвичай, тому вирішив перепочити. Але сказав Нівес, щоб вона йшла далі", - розповідає він.

Якби Мерой подолала ті кількасот метрів, які відділяли її від вершини, то мала б шанс стати першою жінкою, яка підкорила всі світові піки висотою понад 8 000 м. Але вона без найменших вагань повернула назад.

"Коли я зрозуміла, що з Романо щось не так, то вирішила: потрібно якомога швидше спускатися", - пояснює альпіністка.

"Я подумала: "Який мені сенс видиратися туди самій?" Якби Романо залишився чекати в наметі на висоті 7 600 м, поки я підкорюватиму вершину, то, повернувшись, я вже могла й не застати його живим".

Згодом у Бене діагностували апластичну анемію, дуже рідкісне й потенційно небезпечне для життя захворювання, коли кістковий мозок виробляє недостатньо нових клітин крові.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Перший успішний зимовий підйом на Макалу було здійснено 2009 року, через рік після спроби Мерой, Бенеа і Вуєрича

Подружжя називає хворобу своїм 15-м восьмитисячником. Щоправда, сходження на цю гору виявилося найважчим.

"Якби не всі ті небезпечні ситуації, в які ми потрапляли в горах, то навряд чи я б зміг усе це гідно витримувати", - часто повторював Романо дружині протягом довгих місяців хвороби.

Попереду в нього було майже два роки безперервного лікування - зокрема й десятки переливань крові.

"У скелелазінні важливо те, що ти вирішуєш по одній проблемі за раз. І завжди пам'ятаєш, що кожен крок угору треба множити на два, бо такий самий крок ми повинні будемо зробити, спускаючись додолу", - пояснює Нівес.

"Нас гріє думка, що завдяки альпінізму ми розвинули в собі необхідні навички, які допомагають боротися з хворобою. Він навчив нас просуватися вперед крок за кроком, бути терплячими й ніколи не здаватися".

Але всі спроби лікарів поставити Романо на ноги закінчилися невдачею. Останньою надією була пересадка кісткового мозку. Знайшли підхожого донора, трансплантацію виконали. Проте вона не допомогла.

"У лікарів закінчились ідеї, - розказує Нівес. - Але потім вони зважилися на експеримент - вирішили випробувати щось нове, або, як кажуть альпіністи, відкрити новий маршрут".

Лікарі вважали, що друга трансплантація кісткового мозку від того самого донора може виявитися вдалою, хай навіть перша й зазнала фіаско.

"Чоловіка, який пожертвував свій кістковий мозок, попросили пройти всю процедуру вдруге, - розповідає Нівес. - І він погодився, дай йому Бог здоров'я".

"Саме це повернуло Романо до життя. Ми й дотепер не знаємо, ким була та людина. Але її скромний і щедрий вчинок справді вселяє в нас віру в людство".

Але не тільки той анонімний донор, каже Романо, допоміг йому подолати хворобу.

"Протягом двох років Нівес була найкращою партнеркою, про яку я тільки міг мріяти, - каже він. - Вона не відходила від мене ні на крок. Ми долали цю висоту так само, як завжди - командою, в одній зв'язці".

Минуло кілька років, і Бене з Мерой знову одягли наплічники та повернулися до Канченджанґи - щоби спробувати знову.

"Я відчував такий неймовірний захват від того, що повернувся в гори. Наче був псом, якого спустили з ланцюга", - згадує Романо.

Але ейфорія від того, що вони знову в горах, зіграла з ними злий жарт: подружжя випадково вилізло не на ту гору.

"Мабуть, ми перші альпіністи в історії підкорення Гімалаїв, які помилилися горою, - сміється Романо. - Але для мене самого перебування там, розуміння, що я ще можу піднятися, було достатньо".

Копирайт изображения GIACOMO MAESTRI

2014 року пара втретє повернулася до Канченджунґи.

"Цього разу ми не схибили з горою, - каже Нівес. - Ми були першими альпіністами того сезону, тому потрібно було відкрити маршрут. Піднімалися ми лише вдвох, та коли дісталися до вершини, зрозуміли, що ми не самі - там, нагорі, з нами був незримо присутній анонімний донор, молодий чоловік без імені, який вирішив подарувати незнайомцеві шанс на життя. Без нього ми б не вибралися".

І хоча Нівес Мерой втратила свій шанс стати першою жінкою, яка піднялася на всі восьмитисячники планети, у травні цього року вони з Романо стали першою парою, що підкорила всі 14 піків. Ще ціннішим це досягнення можна вважати тому, що підіймалися вони без провідників і балонів з киснем.

А це реально небезпечно.

На висоті понад 2 400 м людське тіло стає вразливим до висотної хвороби, яка може прогресувати до станів, що загрожують життю. Серед них - висотний набряк легенів (HAPE, high-altitude pulmonary oedema) і висотний набряк мозку (HACE, high altitude cerebral oedema), коли кровоносні судини починають пропускати рідину в легені чи мозок.

Коли ви досягаєте висоти 8 000 м, то входите в "зону смерті", де повітря таке розріджене, що його недостатньо для дихання й підтримання людського життя.

"Організм людини не створений для життя на такій висоті. Навіть крихітна проблема може прогресувати дуже швидко, - пояснює Нівес. - І це важко не лише для тіла. Стомлює навіть сама думка про те, яким буде твій наступний крок".

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Канченджанґа височіє на обрії понад Дарджилінґом

Подружжя часто підіймається на гору вночі, щоб дістатися до вершини одразу після світання. Це означає, що спуск, який технічно може виявитися важчим і небезпечнішим за сходження, вони можуть розпочати вдень, коли ще світло.

"Коли ви підіймаєтеся вночі, дорогу вам вказує сяйво зір. А іноді вам здається, що насправді ви перебуваєте вище зірок", - каже Нівес.

"А вже на вершині перше відчуття, яке ви переживаєте, - ейфорія", - додає Романо.

"Краєвид, який відкривається з вершини гори-восьмитисячника, просто незабутній, бо стоячи там, ви на власні очі можете побачити, як заокруглюється на горизонті Земля".

Для Нівес опинитися на піку однієї з найвищих гір світу - це можливість поглянути на життя по-іншому.

"Там гостро відчуваєш, яке тендітне насправді людське життя, яке воно дрібне порівняно з величчю природи. І розумієш, що ті амбіції, які доводять нас до сказу на рівні моря, тут втрачають будь-яке значення", - каже жінка.

"Там я відчуваю душевний спокій і гармонію з природою. Напевно, можливість знову пережити це відчуття і підштовхує мене до підкорення нових вершин", - додає вона.