Куди поспішає Горовий у своїй книжці "1000 і 1 ніч війни"?

книга Руслана Горового "1000 і 1 ніч війни"

Книжка Руслана Горового "1000 і 1 ніч війни" - одна з 16, що увійшли довгого списку Книги року BBC-2017. Про неї розповідає член журі конкурсу Віталій Жежера.

Мабуть, у всіх, хто щось пише, зокрема й у рецензентів, є свій Внутрішній Цензор. Цей чоловічок добродушний і доброзичливий, він дбає, щоб усім було добре.

От берешся писати про книжку оповідань Руслана Горового "1000 і 1 ніч війни" (К., "ТаТиШо", 2017), а Внутрішній Цензор каже: "Ну що ти скривився? Не будь таким категоричним! Зрештою, ти не маєш на це права, бо не знаєш людей, про яких він пише, ти не бачив їх там, де бачив він!"

Справді, я з тими людьми знайомий лише з оповідань Горового, тож писатиму лиш про враження від цього знайомства. Але спершу кілька слів - про що книжка.

Тут - чотири десятки оповідей, так чи інакше пов'язаних з війною на Донбасі. Час дії - найчастіше саме ніч, у фронтовому бліндажі або подружньому ліжку, коли солдат приходить додому, до жінки.

Тут усе - про втрати й травми, страх і розпач, очманіння й просвітлення, прощання й прощення.

Схоже, що герої, ситуації й діалоги тут справді не вигадані, а десь побачені чи почуті.

Автор у своїх волонтерських та журналістських мандрах назбирав усього цього багато, і така робота варта поваги.

Одначе, здається, саме азарт непосидючого збирача артефактів живої історії заважає Авторові зупинитися, зосередитися й знайти для опису своєї колекції точні й не випадкові слова.

Це тим більш необхідно, що немало оповідань - практично безсюжетні, а отже потребують певної стилістичної опрацьованості.

Натомість у вічі раз по раз кидаються різні недогляди.

Передусім, це елементарні русизми, зокрема, "бесідка", "глазниці", "поперек колії", "в кількох метрах", "грудна клітина". Або "борізд" ("борізд" - це родовий відмінок, йдеться про борозни на чолі). А ще - "качався" (а не "хитався"), "бігти" (а не "тікати"), "бовталася" (а не "теліпалася") або нарешті "трубка" - замість "люлька" (у відомій пісні Сагайдачний проміняв жінку таки не на "трубку", та й у Гоголя - "Не достанется люлька вражьим ляхам!").

Ті огріхи легко міг би, якби захотів, виправити редактор книги. Одначе, є речі, за які відповідає той, хто пише. А він пише з такою нетерплячою поспішністю, що текст іноді нагадує ескіз або робочу чернетку.

Скажімо, в оповіданні "Сон" один солдат утішає іншого, в якого загинула кохана: "Вони за все будуть відповідати". Казенно сказано, невдовзі той солдат висловлюється вже правдоподібніше, мовляв, не забувай, "що в кінці всім уродам жопа".

Скидається на те, що Автор на ходу підбирав потрібну фразу, знайшов її з другої спроби, але в готовому тексті залишив обидва варіанти.

А часом він і не шукає варіантів, бере - що перше під руку трапиться, як-от у зворушливому оповіданні "Дід".

Тут дід з онуком пересиджують артналіт у льоху, й онук полохається близького вибуху, бо "раніше в хату не попадало".

Дід заспокоює: "Ну, мало лі шо не попадало, а тепер попало", і в отому "мало лі шо" персонаж просвічується, як живий. Але через кілька абзаців дід раптом ударився в літературщину: "старішати треба достойно. Так щоб … вилинялі очі й сиве волосся говорили про розум і досвід, а не про страх кінця. Ніхто не уникне смерті, і старість - єдина ознака багатьох життєвих справ або браку їх".

Подібним чином не сходяться різні мовні стихії в оповіданні "Перший номер", де голодний солдат Толік питає у командира: "Є шо занямать?". А коли трохи занямав, звернувся до командира так: "Сумуєте за небом?", і це звучить фальшиво, як у нашому телевізорі з його "Не сумуй, снікерсуй!".

Щось таке знаходиш і в оповіданні "Ірландія", де український заробітчанин передає гроші на потреби нашої армії й пояснює: "Ми ж, попри те, що далеко, усе одно відчуваємо себе частиною свого народу. А тим паче зараз, коли війна". Це - бесіда двох давніх приятелів, жоден з яких не замполіт, не військовий капелан і не заштампований публіцист.

Часом здається, що Автор пише, не перечитуючи написаного. А іноді таки варто це робити, щоб убезпечитись від такого от: "Макс ПОВЕРНУВСЯ до Тетяни, яка стояла в дверях кухні. Вона прийшла до нього зі спальні, бо він усе не міг ПОВЕРНУТИСЯ сам" (з оповідання "Не принц", підкреслення моє - В.Ж.).

Або "Поруч на ковдрі лежав телефон освітлюючи фігуру власника" (з оповідання "Роман"). Чи, як каже один персонаж: "Під час нашої любові" (йдеться не про щось, що трапилось "під час" статевого акту, а про період, коли двоє людей були закохані одне в одного, це з оповідання "Пішла").

Все це ніби й дрібниці, але в короткій прозі вони надто очевидні.

Тим часом Руслан Горовий може бути іншим - зосередженим і непоспішним. І тоді слова звучать без жодної фальшивої ноти.

Про це свідчить перший у книжці текст, що зветься "Даніку". Власне, це посвята юному Данилові Дідику, що загинув у Харкові на марші Гідності.

Тут Автор пише про свою книжку: "У тому, що я її написав, є велика заслуга п'ятнадцятирічного хлопчика, який до останнього стояв на захисті моєї країни. Даньку, я присвячую цю книгу про людське життя - тобі. Наглядай за нами, щоб ми не похитнулися в головний момент".

Також на цю тему

Новини на цю ж тему